Хуан Рамон Хіменес. Зимова пісня

Зимова пісня

Піють. Піють.

Де вони піють, співливі птахи?

Щойно дощило. На вітах

досі немає листя. Піють. Піють

птахи. Де ж вони піють,

співливі?

Не тримаю пташок у клітках.

І діти не продають їх. Піють.

І так далеко долина. Ніде...

Я не знаю, де піють

ті птахи  — піють, піють —

співливі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Ноктюрн

Ноктюрн

Моя сльоза і зоря

торкнулися себе і миттю

однією стали сльозою

однією зіркою стали.

Я осліпнув, і небо

від кохання також осліпло.

І геть усе стало струмливим

болем зірки, світлом сльози.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Про поезію

Зі збірки «На південь», 1982

Про поезію

Ну що я можу сказати/

її тепер читають мало/

та й тих хто читає небагато/

усі заклопотані світовою кризою/ та

потребою щодня їсти/ справа

безперечно важлива/ а втім я собі пригадую

як помер від голоду мій дядько хуан/

він казав що і не думає про їжу і взагалі у нього все гаразд/

негаразди почалися потому/

бо на труну бракувало грошей/

і коли зрештою по нього приїхала муніципальна вантажівка/

дядько хуан скидався на пташку/

ті з муніципалітету кинули на нього зневажливий погляд/

і пробурчали що їм знову завдають клопоту/

що вони люди і ховають людей/ а не таких

пташок як дядько хуан/ а він ще й співав без перестанку

цьвірінь та цьвірінь дорогою до крематорію/

оце вже їм здалося неповагою/

йому звеліли стулити пельку ще й стусаном почастували/

та цвірінькання все пурхало кабіною аж у головах їм зацвірінькало/

таким уже був мій дядько хуан/ над усе любив співати/

і з якої скажіть то причини мав би мовчати після смерти/

так цвірінькаючи опинився у печі/ ще й попіл його трохи поцвірінькав/

а чиновники червоні від сорому втуплялись у власні черевики/ та

повернімося до поезії/

поетам нині ведеться кепсько/

їх тепер мало читають/ та й тих хто читає небагато/

цей фах більше не в пошані/ і з кожним днем поетові все важче

змагатись за дівоче кохання/

стати кандидатом в президенти/ отримати кредит у крамниці/

лицар подвигів не чинить аби бути оспіваним поетом/

король не платить три червонці за натхненого вірша/

і ніхто не знає чи так сталось бо попереводились дівчата/ крамарі/ королі/ чи лицарі/

а чи зійшли на пси самі поети/

може винні усі одразу

й нема сенсу над тим застановлятись/

але втішно усе таки знати що хтось іще здатен цвірінькати

коли цього найменше чекають/

як мій дядько хуан після смерти/ і я сьогодні

аби ви мене полюбили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вже

Здалося, що горить,

та не горить воно,

лиш тліє.

У дзбанах золотих

стовікове вино

ще зріє.

Усе іще звучить

прадавній гонг війни

над світом.

І блискавий потік

ще пустки не омив,

хоч греблі вже розбито.

Учора ще серпа

смерть на злоте зерно

гострила.

Та осяйна стопа

в небесне стремено

ступила.

Хуан Хельман. Запитання

Зі збірки «Mundar», 2007

Запитання

Запитання без відповіді

стало вербою плакучою...

все навколо неї співає,

а всередині — лише повітря,

вода та розсіяне світло

бознаколишнього місяця.

Припавши до її грудей

стільки разів плакав час.

А віти повільно згасали

як і пси під її шатром,

і скрушні зойки,

що не в змозі промовити «ай!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Поетичне мистецтво

Зі збірки «Velorio del solo» , 1961

Поетичне мистецтво

Зі стількох людських справ займаюся не своєю,

ніби невблаганний господар

змушує мене працювати і вдень, і вночі,

із болем, із коханням,

під дощем, серед катастрофи,

коли мене кличуть обійми ніжности або душі

і коли я хворий та безсило падають руки.

До цієї роботи мене змушує далекий біль,

а також сльози і вітальні хустинки,

обітниці ранньої осені та вогню,

поцілунки при зустрічі, поцілунки прощання,

усе велить працювати зі словами, із кров’ю.

Я ніколи не був господарем ані праху свого, ні віршів,

невидимі лики писали їх, наче кидали проти смерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Епітафія

Епітафія

У душі моїй пурхав птах.

Судинами квітка пливла.

Серце моє було скрипкою.

Бувало, що я кохав.

Бувало, кохали мене.

І над усе я радів

весні, з’єднаним рукам.

Люди мають бути щасливими! —

так я завжди казав.

(Тут вони спочивають:

скрипка,

квітка

і птах.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Питання

Питання

Коли вже ти струмуєш моєю кров’ю,

і знаєш мої границі,

і пробуджуєш мене серед дня,

аби закарбувати мене у своїй пам’яті,

і нетямишся від моєї терпимости до самого себе,

то скажи мені, якого біса я роблю,

чому потребую тебе,

хто ти, мовчазна, одним єдина,

що вдивляєшся мені в очі уважно і лагідно,

сенс мого жагучого кохання,

чому прагну наповнити тебе лише собою,

і вмістити тебе в собі, і вичерпати,

і змішатися з твоїм волоссям,

чому ти — моя єдина вітчизна

супроти звірні забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Поспішімо

Зі збірки «De atrásalante en su porfía», 2009

Поспішімо

Поезіє, поспішімо,

доки морок не став тотальним.

Ці часи, що спливають кров’ю від збочень,

заслуговують трохи блакиті, трохи ясности,

мужности перед небезпеками,

останками машинерії зла.

Треба повернути світ обличчям до нього самого

від його безупинної гонитви.

Треба

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Слово apurémonos, перекладене тут як поспішімо, має ще одне значення: очистімося, одухотворімося, піднесімося духом, ушляхетнімося.

Хуан Хельман. годі...

Зі збірки «Мав сказати, що кохаю»

годі...

годі

досить із мене смерти

досить болю і мороку годі

моє серце сяйне наче слово

воно стало величним наче

сонце на сході злітає серце моє співає

зараннями воно пташка

а потім воно ім’я твоє

твоє ім’я яке сходить ранками

зігріває світ і сідає

єдино у моє серце

сонце в моєму серці

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дотик

О, раювання дотику води,

прозора свіжість, що струмує з льоду,

і літньої купелі насолода...

О, раювання дотику води!

О, раювання дотику землі

до босих ніг і до усього тіла,

ніжність мохів і трав, піску і пилу...

О, раювання дотику землі!

О, раювання дотику вітрів,

які вриваються у мої жили

і там вирують молодою силою...

О, раювання дотику вітрів!

О, раювання дотику вогню,

тріюмф всевладдя сонця полуденного

й нічної ватри полум’я спасенне...

О, раювання дотику вогню!

О, раювання дотику руки,
яка мене між зорями носила,
тепло і свіжість, лагідність і сила:
забуті, недосяжні... й все ж — тривкі!

Вогонь

В екстазі вивергається вулканами,

зсуває тверді, рушить океанами,

й, усе живуще обернувши в порох,

ізнову родить в нім життєвий порух.

А потім сходить, зеленіє травами

і розквітає в ранках золотавих,

у сяйві полуденних сонць в зіницях

і відсвітах тепла на рідних лицях...

Сесар Вальєхо. Далекі кроки

Зі збірки «Пісні родинного вогнища»

Далекі кроки

Батько дрімає. Величаві риси

обличчя м’якосердість відбивають;

нині йому спокійно...

І коли щось у нім гіркаве, це я.

Дім повен молитовною самотністю;

сини її не зрушили звістками.

Прокинувшись, батько гортає подумки

біблійну оповідь про рятівне прощання.

Нині він зовсім поруч;

і коли щось у нім віддалене, це я.

А ось і мати, походжає садом,

де спогади не мають барв ні запаху.

Вона — сама ласкавість...

і все у ній — крило... відхід... кохання...

Родинне вогнище осиротіло

без дітлахів, без пустощів, без гамору.

Та коли щось у цьому вечері надламане,

щось шерехате й спадисте, —

це дві дороги, заломисті і сиві.

І ними йде серце моє прочанне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Батьки Сесара Вальєхо

Альфонсіна Сторні. Хочеш мене білою

Зі збірки «Солодка згуба», 1918

Хочеш мене білою

Мене світанковою

хочеш, білопінною,

в сяйві перломуту

дівичо-невинною.

З ароматом ніжним

білої лелії

іще нерозквітлої,

пелюсток якої

і місяць не видів.

Щоб і стокоротку

не звала сестричкою;

хочеш мене білою,

хочеш мене сніжною,

хочеш мене невинною.

Ти, який із кожного

келеху напився,

і плодів, і меду,

й вуст палко-рум’яних

— усього завідав.

Ти, хто на бенкеті

під лозами винними

уславлював Вакха

і чуттям, і тілом.

В чорних садах Омани

у вбранні багрянім

віддававсь Руїні.

Ти, в кого не знати,

яким досі дивом

кістяк тримаєсь купи,

ти ще вимагаєш,

аби я була білою

(прости тобі Боже),

аби була невинною

(прости тобі Боже),

була зорею світлою.

Тікай в ліси, рятуйся,

у гори здіймися;

очисти свого рота;

в хижі оселися;

до землі сирої

долонями торкнися;

гіркавим корінням

самим лише живися;

пий росу з каміння;

спи на твердім ложі,

укритому инеєм;

зі щоденним потом

плоттю відновися;

говори з птахами,

вставай перед світом.

І коли до тебе

повернеться тіло

І у ньому зможе

душа оселитись,

яку згубив в альковах

і навіть не помітив,

лише після того

загадуй, чоловіче,

аби я була білою,

аби я була сніжною,

аби була невинною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Негадана, раптова осінь...

Негадана, раптова осінь мене застала серед піль

квітучих, викупаних в росах. І наче висипала сіль

на землю і мені на коси. Так, ненавмисне, мимохіть.

Тепер стоїть простоволоса й над мертвим квітом голосить.

А я сміюсь. Бо знов весною розквітнуть луки й переліг,

і я торкатимусь рукою легких голівок запашних,

й барвисте море розколишеться під подувами вітерця,

а коси — що ж, нехай світлішають, мені так більше до лиця.

Альфонсіна Сторні. Тиша

Зі збірки «Без вороття», 1919

Тиша

Скажи, ти колись загадувався,

чому світи за світами

безшелесно пролітають

над нашими головами?

Свідомі найглибших таїн,

дихаючи абсолютом,

по синіх своїх маршрутах

пливуть вони у мовчанні.

І хоча сном, марою

є життя, що крізь серце рине

в дрібного людського створіння,

лиш людина є гамірною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Марті. XXX. Спалах кривавого пломеню...

Зі збірки «Невигадливі вірші», 1891

XXX

Спалах кривавого пломеню

розтяв морок хмар грозових:

з трюму сотня по сотні

вивантажували рабів.

Вітер в шаленій люті

мішав повітря і діл;

тяглась череда закутих

оголених чорних тіл.

Буря бараки стрясала,

зсередини їх рвучи;

Мати йшла і кричала,

дитя на руках несучи.

А потім крайнебо вичервонив

величезний сонячний диск,

освітивши раба повішеного

на сейбі неподалік.

І хлопець-свідок, здригаючись

від жалю до людського стогону,

коло ніг мерця заприсягся

змити злочин власною кров’ю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. У цій поезії Хосе Марті описав реальну подію, пережиту ним, у майбутньому лідером кубинського визвольного руху і народним героєм усієї Латинської Америки, у віці 9 років, коли він став свідком того, як під час бурі з корабля вивантажували чорношкірих рабів. Один з них намагався втекти і його було повішено. Побачене тоді супроводжувало поета протягом усього життя. І він загинув у бою за свободу та справедливість для своєї батьківщини.

Альфонсіна Сторні. Підніжжя дерева

Зі збірки «Машкара й конюшина», 1937

Підніжжя дерева

Коли це сталося?..  Все швидше вгору

по стовбурі, подібному до цього,

і вниз на чотирьох, й на землю склала

веселу мову соковитих фруктів.

Я бачила швидкий табун в повітрі:

всі чорногриві, батоги вогняні

стьобали їхні ураганні шквали.

І мій нерозчленовий зойк розлігся.

Потім щодуху бігла. Серед тиску

инших звірин настрашених. Та раптом

ми зупинилися і, скулившись, завмерли.

І землю потрясли важезні кроки

тваринного громаддя, яке рухалось

тунелем крізь вологі темні хащі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Тепер засну

Тепер засну

Квіткові зуби, росяний очіпок

і руки — трави... нянечко хороша,

ти простели мені земляну постіль

із укривалом із пухкого мороху.

Тепер засну. Допоможи влягтися

і в головах постав мені світильник;

сузір’я; яке тобі до вподоби;

усі чудові; пригаси помалу.

Залиш мене: чуєш, бруньки потріскують...

згори нога небесна заколисує,

і птах співає пісню забуття...

Спасибі. Ах, іще одне прохання:

якщо він знову телефонуватиме,

скажи — не варто, я уже пішла...

1938

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Це остання, прощальна поезія Альфонсіни Сторні. Хвора на рак, який уже позбавляв її можливості працювати через біль, поетка надіслала її до газети La Nación, перед тим як кинутися у море з хвилеріза у Мар-дель-Платі.

Маріо Пайерас. Про ріки сну

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Про ріки сну

Тепер я розумію, що ти тримаєшся за мене,

засинаючи, аби тебе не здолала течія цієї ріки,

замешканої світними рибами, з мерехтливими

від огняниць берегами; аби тебе не віднесло

далеко від пам’яти і ми поверталися до буття,

незмінно залишаючись самими собою, кожного

ранку світу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Коли гойднуться дзвоники блакитні...

XVI (16)

Коли гойднуться дзвоники блакитні

на схилі дня,

і ти подумаєш, що повз балкон повіяв

легіт, зітхаючи,

знай: то, захований в густому листі,

зітхаю я.

Коли ледь чутний звук торкнеться шкіри,

не слуху навіть,

і здасться, що ім’я твоє промовив

голос віддалений,

знай: то до тебе між хитливих тіней

озвався я.

Коли бентежно серце серед ночі

закалатає,

бо коло своїх вуст відчуєш дихання

чиєсь гаряче,

знай: обіч тебе невидимий, невідчутний

дихаю я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Що є поезія?..

XXI (21)

Що є поезія? — мовиш до мене,

в очі вливаючи зору блакить.

Що є поезія? Ти ще питаєш?

Її утілення... — ти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Смагла моя шкіра...

XI (11)

Смагла моя шкіра, ув очу — одвага,

я пристрасть сама, я кохання вогонь,

душа моя захвату й нестяму спрагла,

Чи й ти цього прагнеш?

                                    — О ні, не того.

Чоло мармурове і коси злотаві —

я ніжність одвічна і скромність свята,

ніга і розкоші на тебе чекають.

За мною шукаєш?

                                     — О ні, ти — не та.

Я мрія — прекрасна, але нездійсненна,

сягнути мене — як сягнути звізди,

я фата-моргана, мара недіткненна,

й кохати не можу.

                                     — Прийди, о прийди!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ексілья Сальданья. Одноногий Осаїн

Зі збірки «Пісні для майіто і голубки», 1983

Одноногий Осаїн

Криванжа,

кривий,

кривенький.

Одноногий.

Із карлючкою кривою.

Одноногий.

Лиш одне у нього око.

Одноногий.

Й одне вухо клаповухе.

Одноногий.

А куделя переплутана з травою.

Одноногий.

Криванжа,

кривий,

кривенький.

Одноногий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Осаїн — африканське божество дикої природи, якого описують як одноруку, одноногу, однооку людиноподібну істоту.

Ексілья Сальданья. Осара, вітер

Зі збірки «Пісні для майіто і голубки», 1983

Осара́, вітер

З’являється вітер: свище, реве —

це Свистун-Ревун-Осара.

Осара — це вітер, це вітер.

Нічний і сонячний птаху,

гожий птаху із вигнутим

повітряним дзьобом і крилами

дивовижними, дихаючими,

ти потрібен володарці-се́йбі

у її королівстві зеленім:

чекають на тебе пальма,

акана́ і тополя,

махагóні з червоним стовбуром,

і геба́н зі стовбуром чорним,

і кедр, і сосна, і маха́гуа —

ти маєш заколисати

їхні тендітні пагони.

І ми із синочком чекаємо:

відсвіжи йому сон,

будь-ласка!

З’являється вітер: свище, реве —

це Свистун-Ревун-Осара!

Осара — це вітер, це вітер.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Майіто (mayito) — народна назва поширеного на Кубі птаха з роду горобцеподібних, офіційна назва якого — еполетник рудоплечий (Agelaius humeralis).

Рубен Даріо. Пірати

Зі збірки «Мандрівний спів», 1907

Пірати

Останній цвях в співливу дошку палуби,

останній цвях у такелаж загнати,

і відпливаймо, добрий мій пірате, —

вітрила спитують уже легені шквалу.

Тритон під кілем вдивлений у далі,

і спалах блискавки золотить статі

химерні на спижовій інкрустації,

а в піхвах усміхаються кинджали.

Піратський хор зривається від прови

назустріч орифламі дня нового,

й сурмлять у відповідь провісники зорі,

відвагу славлячи лицарів вітру чесних,

що зачервонюють блават небесний

корогвою володарів морів!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Асунсьон Сільва. Ноктюрн I

Зі збірки «Книжка віршів»

НОКТЮРНИ

I

(Буває, у нічному безгомінні...)

Буває, у нічному безгомінні

над клавішами мріють твої руки,

білим метеликом літають над лелією,

зриваючи гучні прозорі звуки,

і, простягаючи з вікна довгасті тіні

і стьожки світла кладучи на килим,

в кімнату ллється місячне проміння,

а ноти наділяють думку крилами,

й вона летить... за океан...

                                               Кастилія,

готичний замок, плющ на древніх мурах,

замшілих за віки, і ми з тобою

коло вікна застигли у спокої

і дивимось, як серед тіней хмурих

вмирає день і трави тонуть в росах,

я — твій, сеньоро, паж ясноволосий,

і коли залу поглинає темрява

і вогнище хитке золотить меблі,

ми дивимось на себе, усміхаємось,

а вітер зовні плаче і зітхає!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як легко розправляють крила мрії,

коли над клавішами твої руки мріють!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Поза часом

Зі збірки «Золото і буря», 1956

Поза часом

Вірші? О так, щодня! Вони в заранні,

в досвітній тихий час, поки несписаний

шлях ловів соколиних креслить Сіріус,

вітають промені живильного світання.

Багато їх, сяйних ключів кохання

джерельних, що відроджуються співом,

бо весни хоч солодкі, та примхливі,

а жовтні ружами пахкими вибухають.

Вірші, о так, і від плачу, й від сміху,

від бурі почуттів, від пісні тихої,

натхнені квіткою чи солов’єм.

Вірші тому, що є у світі жінка,

яка закохується, яка жиє

не за жахливим долі дзиґарем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Бунтарка

Зі збірки «Діамантові мови», 1919

Бунтарка

Хароне, не зійду на човен твій покірна.

Нехай під поглядом хмурного патріарха

зітхають, стогнуть, моляться сумирно

і плачуть инші тіні-сіромахи.

Я відлечу із піснею, мов жайвір,

і духом волі човен твій наповню,

і хвилі темних вод пройму пожаром,

мов глупу ніч раптова срібна повня.

Мертвущі позирки мене не залякають,

хай люті очі сподівання не плекають:

моя плавба тобі спокійно не мине.

І змучену, замерзлу, та нескорену,

коли до берега пристане човен,

мов варвар, на руках ти винесеш мене.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Поезія радости

Мій виступ на лекції «По ту сторону океану: літературні зв’язки між Латинською Америкою та Україною», яку читали засновниці новоствореного видавництва латиноамериканської літератури «Макондо» Анабель Рамірес і Марина Марчук на «Книжковому Арсеналі» 2019 року

Ось уже 6 років я захоплена читанням еспаномовної поезії, створеної на протилежних боках земної кулі — в Еспанії та Латинській Америці. А читаю я у спосіб, який дозволяє занурися у поезію настільки глибоко, настільки це узагалі можливо,  — я її перекладаю. І саме тому я зараз перед вами — як читач, що може поділитися усвідомленими, виношеними і виплеканими враженнями.

А позаяк часу у мене мало, то я одразу скажу про головне, на мій погляд, що вирізняє, виособлює латиноамериканську поезію, яка постала наприкінці 19 сторіччя на добре угноєному ґрунті поезії європейської і передусім еспанської, — як унікальне і надзвичайно привабливе та дуже споріднене нам явище.

Якщо еспанська поезія схильна до філософії й меланхолійної задумливости, то в латиноамериканській вирує життя. Як сельва, коли ви ступаєте до неї вперше, приголомшує, оглушує вас звуками, запахами, потужною силою усіх форм життя у неймовірній, нечуваній концентрації та інтенсивностs, яка буквально збиває з ніг, так і латиноамериканська поезія охоплює вас силою навіть не почуттів — силою життя і граничністю усіх його проявів.

І саме тому, попри усі тяготи й виклики існування у країнах жахливої бідности, воєн, диктатур, соціальної несправедливости, поруч із тією поезією, яка усе це відбиває в усій повноті, крізь усе це потужно пробивається першооснова життя, те, що вирує в нас, коли ми молоді, і повільно згасає із віком, — РАДІСТЬ:

Люіс Карльос Льопес. Чверть години

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

Чверть години

Звільнися, Господи

Унамуно

Розслаблено-ніготно, неквапливо

на заході зіхає сірий вечір.

Дзвін бомкає повільно і сумливо,

майже приречено...

Зів’ялі, вицвілі пелюстки світла

над карбами сухоземлі старечими

навіюють лагідність і мрійливі

думки про втечу:

тепер би рушити у скит віддалений

із цими добрими провінціалами,

коли би не цей дзвін — ця жалібниця,

ця путь церковна, цей гостинець пилявий,

відкритий і для негра, і для білого,

а надто —  для убивці...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Тарган

Тарган

Все цигарочки смалить

жінка з ласими очима,

аж стає гірка від диму

її вуст жадлива хіть.

А зайдеться танцювати,

стане стегнами вихляти,

мов шукає, хто б спинив.

Зрештою упаде п’яна

і нагадує таргана...

на якого хтось ступив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Ще одне враження

Зі збірки «Про все потроху» (1910)

Ще одне враження

Це давня історія

 Ніцше

А кухню,

що пахне не ружами,

розташовано поруч із нужником.

Живий образ
латинського будню.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Передовсім

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

Передовсім

Моя книжка, оця книжчина,

залишає гіркаве вражіння

і, подібно до мішанини

внутрішнього життя,

одночасно смердить гниттям

і пахтить польовою квітиною...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Повернення

Зі збірки «Утрата», 1950

Повернення

У мене будуть мої верби і мастіно,

І мої ружі й гіяцинти будуть знову.

Вернуть мої дуенде броди-голови,

Й швидка флотилія моїх дельфінів.

І яснокрилі серафими знов прилинуть,

І будуть цирки зі слонами та із клоунами,

Й умчить мене мій шовкогривий коник

У квітень моїх мрій — легких і вільних.

Я радість питиму навіть із каменю,

Навіть з жорсткого листя прочитану

І з солі сліз від прикрого чуття,

Бо вирвалась від смерти і віднині

Я жахом пойнята перед її пустинею

Й жагучим оп’янінням від життя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки 
Перш ніж прочитати цей сонет (посилання на аудіозапис див. в кінці цього допису), авторка розповідає, що написала його після одужання від тривалої і дуже важкої хвороби.
Дуенде (duende) — значення цього еспанськогого поняття можна дуже приблизно окреслити як пристрасне натхнення, але якщо ви хочете дізнатися, що воно являє собою насправді, раджу прочитати лекцію еспанського поета Федеріко Гарсії Льорки «Теорія і гра дуенде», яка входить до складу книжки «Федеріко Ґарсія Лорка. Думки про мистецтво».

Хуана де Ібарбоуроу. Лагуна

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Лагуна

Ніч опускається м’яко

і ніжно мені на плечі

невагомою шаллю

з чорного руна овечого.

Місяць не світить. Блукаю

луками зачарованими.

Волого дихають верби

очерети й тополі.

Темніє поверхня лагуни.

О води невідгадна тайна,

сеї живої істоти,

що мене споглядає в мовчанні!

Лагуна цієї ночі

видається задуманою.

Моя душа в ній видовжується

і зміїться у її жмурах.

Як же я люблю воду!

Як я у ній кохаюся!

До неї тростиною хилиться

кожного разу душа моя.

Гадаю, колись у минулому,

ще не маючи плоті людської,

я могла бути водоймою,

джерелом чи рікою...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Тривога

Зі збірки «Роза вітрів», 1930

Тривога

Сокіл ночі уносить скривавлену здобич —

Останню голубку світла.

Небо починає лущити сяйні качани кукурудзи.

Дихання зелених пусток,

Легіт Півдня.

Пшеничний сніп тоншає день у день.

Що даватиму тобі, коли не матиму цієї юности?

Безименний вітер пустель розмітатиме рінь мого тіла,

Відсічену суворим женцем...

Забери мене звідси на спасенні пагорби дня.

Орел темних годин знаходить у мені свою здобич,

І втомлена лань моєї нічної тривоги

Засапалася у пошуках золотого сонячного озерця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Вулиця «Прихисток»

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Вулиця «Прихисток»

Мій пустельний квартал

            М’який від тиші і трав...

Чотирма його сторонами ковзає гамір,

            Але сюди не проникає.

Він мов старенький — меланхолійний,

            Приглухуватий, дрімливий,

Що сидить, склавши долоні на колінах,

            Недвижно і тихо,

            Дивлячись кудись угору.

І мені поволі 

            Передається його меланхолія.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Ода до радости

Зі збірки «Оди звичним речам», 1954

Ода до радости

Радість,

зелений листок,

який впав на підвіконня,

щойно народжена

маленька ясність,

трубний голос слона,

лискуча монета,

а іноді —

зиґзаґ величезної блискавки...

та радше

щоденний хліб,

справджена надія,

розвинене почуття обов’язку.

Я нехтував тобою,

радосте.

І це було нерозважливо.

Місяць

водив мене

мерехтливими стежками,

старосвітські поети

позичали мені окуляри,

і навколо кожної речі

я запалював темний німб,

вінчав чорною короною квітку

і покладав на кохані уста

печальний цілунок.

Але ще не пізно.

Дозволь мені розкаятися.

Я гадав, усе просто:

якщо моє серце

ранила ожина страждання,

якщо дощі

до рубця промочували моє вбрання

у масаковім краю жалоби,

якщо я торкався рани,

замість дивитись на розу,

якщо співчував усім болям —

то я зараджував людям.

Але так не було.

Насправді

я заблукав, і тепер тебе кличу,

радосте.

Ти необхідна мені,

як земля.

Ти — душа полум’яна

вогнищ.

Ти чиста,

неначе хліб.

Гомінка,

мов вода у річці.

І приносиш нам мед

маленькою клопітливою бджолою.

Радосте,

я, похмурий юнак,

уздрів твої безсоромні коси.

І коли вони ринули водоспадом

просто мені у груди,

я подумав,

що це облуда.

Та сьогодні я знову зустрів тебе,

радосте, —

посеред вулиці,

далеко від книжкових премудростей.

То ходімо ж зі мною:

разом,

від дому до дому,

від поселення до поселення,

хто б чим не жив, хто б у що не вірив —

усі мають з тобою зустрітися.

Адже ти —

не лише для мене.

На тебе чекають

на островах і в морях,

у лісах і копальнях.

І не самі лісоруби-відлюдники,

бідні пралі

чи каменярі

зі скуйовдженим волоссям

і царською величчю чіл —

мене із твоїми гронами

зустрічатимуть також і ті,

хто згуртований,

хто об’єднався,

профспілки тартаків і портів,

усі сміливі серця,

усі, хто б’ється разом.

По цілому світі — з тобою!

Зі співом!

З крилатим піднесенням зорь

і ликуванням морської піни!

Я відбуватимусь

разом із усіма,

бо я кожному винен свою радість.

І нехай ніхто не дивується,

що прагну подати людям до рук дари землі,

бо, змагаючись, я усвідомив,

що мій земний обов’язок —

розпросторювати радість.

І я справджую цю свою долю

власним співом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґабріеля Містраль. Поділ

Поділ

Коли підведуть до мене

жінку, що сліпа від зроди,

я промовлю їй тихенько

голосом, сухим, мов порох:

— Сестро, візьми мої очі.

Очі? Так! У горнім краї,

куди йду я, повна світла,

у моїй Вітчизні стане

тіло все — одна зіниця,

мов свічадо всеосяжне,

зірка без повік незгасна.

Із очима на долонях

я ходитиму полями,

і щасливими руками

я провіщене з’ясую

і невидиме пізнаю.

Инша най візьме коліна,

як її пішли снігами,

і покрилися морозком,

і, скуті кригою, заклякли.

Ще одна, візьми ці руки,

коли власні відрубали.

Иншим, на спрагу знеможеним

й голод, я чуття лишаю.

Спожита, немов хлібина,

яку скибами розкраяли,

я розсіюся по світі

і ніколи не з’єднаюсь.

Стане мені легко, ніби

дереву, що ронить віти

зрубані — вони спадають

долі, стовбур оголяючи.

О цей віддих! Ця солодка

плата, схід за вертикаллю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніколас Гільєн. Сенсемайа

Сенсемайа́

Спів-замовляння, щоб убити змію

¡Майóмбе-бóмбе-майомбе́!

Майомбе-бомбе-майомбе!

Майомбе-бомбе-майомбе!

Очі в змії — скляні;

вона обвиває жердину;

з очима скляними жердину;

з очима скляними.

Змія ходить без лап;

змія ховається у траві;

ідучи, ховається у траві,

ідучи без лап.

¡Майóмбе-бóмбе-майомбе́!

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Вдарь сокирою — і помре:

рубай!

Ногою не бий, ужалить,

ногою не бий, утече!

Сенсемайа́, змія,

сенсемайа.

Сенсемайа, з очима,

сенсемайа,

Сенсемайа, із жалом,

сенсемайа,

Сенсемайа, із іклами,

сенсемайа.

Мертва змія не може їсти,

мертва змія не може шипіти,

не може ходити,

не може бігти!

Мертва змія не може дивитись,

мертва змія не може пити,

не може дихати,

не може жалити!

¡Майóмбе-бóмбе-майомбе́!

Сенсемайа́, змія...

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Сенсемайа, завмерла...

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Сенсемайа, змія...

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Сенсемайа, мертва.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Майомбе, бомбе, сенсемайа — негритянські обрядові слова.

Маріо Пайерас. Сьєрра де Чама

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сьєрра де Чама

Ми прибули у світ,

забутий літаками і птахами.

Протягом двадцяти місяців

наше маленьке військо

тягало сельвою свою величезну валку:

три корабельні щогли,

акробатичну трапецію і дрантиве шатро,

пару старезних слонів,

кита із хвостом, зраненим невдячністю матерії,

та инші вражаючі махині.

Ми, що вижили ув останньому потопі,

маємо навчитися орієнтуватися за спогадами,

бо уже багато місяців від сонця немає звісток

і для того, аби побачити,

як сузір’я Оріона виписує в небі свої піруети меланхолійного аероплана,

потрібно дочекатися старості літа.

А проте

купка голокостих більшовиків

ніколи не була такою близькою до повалення зашкарублого закону,

що керує виробництвом усього світового товару.

І ще дві речі ми засвоїли під час дощу:

будь-яка людська спрага має право принаймні на один великий помаранч

й усяка печаль — на один цирковий ранок,

задля чого життя має коли-небудь уподібнитися до квітки

або пісні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Ґазела про гіркий корінь

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Ґазели»

VI

Ґазела про гіркий корінь

Існує корінь гіркий

і світ тисячі терас.

І найделікатнішій кисті

брами води не розбити.

Куди ти? Звідки? Куди?

Є небо тисячі вікон

 — поле битви воскових бджіл, —

і є корінь гіркий.

Гіркий.

Віддається в ступні

біль з того боку обличчя,

і свіжий стовбур болить

ночі допіру спиляної.

Гризи же свій корінь гіркий,

кохання, мій супротивнику!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Марті. XXXVIII. Про тирана? Кажи про тирана...

Зі збірки «Невигадливі вірші», 1891

XXXVIII

Про тирана? Кажи про тирана

Усе — і над те! Із люттю

Рабських рук, у кайдани закутих,

Затавруй, прицвяхуй тирана!

Про помилку? Що ж, і про помилку,

Про провалля, куди укинула,

Про манівці, про провини —

Все кажи про тирана і помилку.

Про жінку? Через її вчинок

Вмиратимеш, може, підступний;

Та життя своє не заплямуй,

Сказавши погано про жінку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Марті. XXXIX. Білу троянду плекаю...

Зі збірки «Невигадливі вірші», 1891

XXXIX

Білу троянду плекаю

У липні, як і у січні,

Для товариша щирого,

Якому життя довіряю.

І для навісного нападника,

Що просто у серце поцілив,

Не будяк, не кропиву —

Білу троянду плекаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Марті. XXXVII. Жінко, ось мої груди...

Зі збірки «Невигадливі вірші», 1891

XXXVII

Жінко, ось мої груди,

Які, уже знаю, зраниш;

Було би їм глибшими бути,

Аби ти зранила сильніш!

Бо я помічаю щоразу:

У грудях моїх, — чи не диво? —

Що глибшою є ураза,

То прекрасніші родяться співи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Октавіо Пас. Уроки речей

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Самотні камені» (1955)

Уроки речей

Живість

На полиці,

між танською музикою і глеком з Оахаки,

розжарена до білого й надзвичайно жива,

із блискавими фолійними очима,

дивиться, як ми приходимо і йдемо,

маленька цукрова калавера.

Маска Тлалока, вирізана з прозорого кварцу

Води застиглі.

Старий Тлалок спить, у глибині,

і йому сняться бурі.

Те саме

Дотик світла —

і кварц перетворився на водоспад.

Його водами пливе, дитиною, бог.

Бог, що виростає з глиняної орхідеї

Між глиняними пелюстками

народжується, усміхнена,

людська квітка.

Ацтекська богиня

Чотири сторони світу

повертаються до твого пупа.

У твоєму вітрі галопує день, озброєний.

Хрест із намальованими на ньому сонцем і місяцем

Між поперечинами цього хреста

гніздяться птахи.

Адам, сонце, і Єва, місяць.

Хлопчик і дзиґа-тромпо

Щоразу, як підкидає її,

вона падає

точно у центр світу.

Речі

Живуть поруч із нами,

ми їх не помічаємо, вони нас.

Але инколи вони до нас промовляють.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Танська музика — китайська музика періоду Тан (VIII–IX ст.)
Оахака — місто у горах у південній частині Мексики, поруч із яким розташоване велике доколумбове місто Монте-Албан.

Калавера (череп) — символ мексиканського національного свята Дня мертвих.

Тлалок — бог дощу та грому, сільського господарства, вогню та південної сторони світу в ацтеків.

Тромпо — латиноамериканська дитяча іграшка у вигляді маленької дзиґи, яку розкручують за допомогою мотузки і запускають, намагаючись влучити у центр накресленого на землі кола; ось як виглядає ця гра.

Октавіо Пас. На світанні шукає собі ім’я...

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Насіння для гімну» (1950–1954)

На світанні шукає собі ім’я...

День розгортає долоню
Три хмари
І ці декілька слів

На світанні щойно народжене шукає собі ім’я

На сонних стовбурах мерехтить світло

Гори галопом мчать до морського узбережжя

Підострожуючи їх, входить у води сонце

Камінь з нальоту розбиває ясну прозорість

Море, опираючись, здіймається біля підніжжя горизонту

Земля застигла перед невідворотністю творення скульптури

Світ, іще оголений, зводить чоло

Каміння гладке і лискуче, готове для карбування співу

Світло розгортає своє віяло імен

І ось — перші звуки гімну, подібного на дерево

І ось — вітер і прекрасні імена у вітрі

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)