Хосе Асунсьон Сільва. Ноктюрн I

Зі збірки «Книжка віршів»

НОКТЮРНИ

I

(Буває, у нічному безгомінні...)

Буває, у нічному безгомінні

над клавішами мріють твої руки,

білим метеликом літають над лелією,

зриваючи гучні прозорі звуки,

і, простягаючи з вікна довгасті тіні

і стьожки світла кладучи на килим,

в кімнату ллється місячне проміння,

а ноти наділяють думку крилами,

й вона летить... за океан...

                                               Кастилія,

готичний замок, плющ на древніх мурах,

замшілих за віки, і ми з тобою

коло вікна застигли у спокої

і дивимось, як серед тіней хмурих

вмирає день і трави тонуть в росах,

я — твій, сеньоро, паж ясноволосий,

і коли залу поглинає темрява

і вогнище хитке золотить меблі,

ми дивимось на себе, усміхаємось,

а вітер зовні плаче і зітхає!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як легко розправляють крила мрії,

коли над клавішами твої руки мріють!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Поза часом

Зі збірки «Золото і буря», 1956

Поза часом

Вірші? О так, щодня! Вони в заранні,

в досвітній тихий час, поки несписаний

шлях ловів соколиних креслить Сіріус,

вітають промені живильного світання.

Багато їх, сяйних ключів кохання

джерельних, що відроджуються співом,

бо весни хоч солодкі, та примхливі,

а жовтні ружами пахкими вибухають.

Вірші, о так, і від плачу, й від сміху,

від бурі почуттів, від пісні тихої,

натхнені квіткою чи солов’єм.

Вірші тому, що є у світі жінка,

яка закохується, яка жиє

не за жахливим долі дзиґарем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Бунтарка

Зі збірки «Діамантові мови», 1919

Бунтарка

Хароне, не зійду на човен твій покірна.

Нехай під поглядом хмурного патріарха

зітхають, стогнуть, моляться сумирно

і плачуть инші тіні-сіромахи.

Я відлечу із піснею, мов жайвір,

і духом волі човен твій наповню,

і хвилі темних вод пройму пожаром,

мов глупу ніч раптова срібна повня.

Мертвущі позирки мене не залякають,

хай люті очі сподівання не плекають:

моя плавба тобі спокійно не мине.

І змучену, замерзлу, та нескорену,

коли до берега пристане човен,

мов варвар, на руках ти винесеш мене.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)