Рубен Даріо. Мажорна симфонія в сірих тонах

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896
цикл «Varia» (лат.: Різне)
Мажорна симфонія в сірих тонах

Мов в склі величезнім, срібленім зі споду,
відсвічує в морі карбований цинк
небес — і пташів’я розкраює полиск
глибин блідо-сірих відбитком своїм.

А сонце, мов куля скляна непрозора,
течеться, що хворе, насилу в зеніт;
у затінку вітер морський спочиває,
і чорна сурма його поруч лежить.

Під пристанню хвиль животи олив’яні
гойдаються — і ніби стогін стоїть.
Вмостившись на койлі і люльку діставши,
моряк сивочолий спогадує пляжі
далеких повитих туманом країв.

Цей вовк вже старий. Колись світле обличчя
бразильського сонця вогонь опалив,
шалені тайфуни китайського моря
дивились, як джин свій із фляшки він пив.

І піні солоній, просоченій йодом,
знайомі давно ці линви тугих жил,
ці м’язи атлета, цей вид червінковий,
кучері й картуз з полотна для вітрил.

Із диму, що пихкає й кублиться з люльки,
встає, мов з туманної далечини,
той край, до якого його бригантина,
вітрила розправивши, вийшла колись...

Тропічна сієста. Старий в півдрімоті.
Все в сірих тонах. І у цій сірині
здається, неначе обвід горизонту
хтось дуже великий розтер, розтінив.

Тропічна сієста. Лиш древня цикада
все пробує голос гітари хрипкий
і свірка прелюдію гра однобірно
на скрипки своєї єдиній струні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Кохання і сьєра


Кохання і сьєра

Хребтами скель смурних і попелястих
самотній вершник їхав в час вечірній,
і було чути, як між гір котилася
грози і грому куля олив’яна.

Аж раптом спалах блискавки. І ставма
кінь звівся над бескидом прямовисним,
що просто перед ним був. А верхівець
рухом міцним звернув його до плаю.

Освітлився в ту мить немов відбиток
 — в великій хмарі з рваними краями —
гори або мов блискавка камінна,

лиш легша і тендітніша, й побачив
над нею лик — коханої! І скрикнув:
«Померти у цих скелях неласкавих!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Саета

Саета
Драбину дайте хтось мені,
тепер уже піднятись мусим,
аби повитягать цвяхи
із дерев’яних рук Ісуса.
Популярна саета

Саето, ти — циганів спів,
ім’ям Христа пульсуєш в скронях,
завжди із кров’ю на долонях
від щойно вирваних цвяхів!
Андалусійський люд співа
тебе весною рік за роком,
мольби здіймаються, мов кроки,
по тій драбині до хреста!
Коли Ісусові до ніг
в агонії свій цвіт складає
земля моя, вона співає —
це віра прадідів моїх!
Та я своєю не назву
саету — мій належить порив
не дерев’яному Христу,
а тому, хто ходив по морю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Розповідь те, що таке саета, див. у моїй передмові до публікації «Поеми саети» Федеріко Гарсії Льорки.