Рафаель Альберті. Моряк на суходолі

(У цьому дописі — мої переклади перших 15 поезій з розділу 3 «Моряк на суходолі» однойменної поетичної збірки Рафаеля Альберті. У збірці поезії не мають нумерації, тут вона наведена лише для зіставлення з оригінальним текстом. Хоча цей поетичний цикл складений з окремих поезій, він має цілісну композиційну структуру, тож краще читати його послідовно. Див. також частини 2, 3, 4.)


Моряк на суходолі



Ці пісні народились
з крові серця мого,
що на море бентежно дивилось!



1

Море... о море...
ай, море... Лиш море!

Батьку, навіщо ми в місті беззорім?
Нащо відкраяно мене від моря?

Серце моє круті хвилі гойдають.
Хотіли б і мене носити морями.

Батьку, для чого ми тут із тобою?


2
Морем марить, за морем тужить
хлопчисько з моряцьким серцем на суші:

«Лиш хвилеріз мені завидніє,
вже блуза моряцька вітром повніє!

Ой же, матроско, моя ти душе,
як нам жити з тобою на суші?»


3
Соляр

...До широкого лиману
синє море заливає.
Солярі! Нехай я стану
дрі́бним соляним кристалом!

Як же буде мені добре
у великих вагонетках
в купах снігу солоного
до амбарів білих нестись!

Не моряк уже я, мамо,
солярем тепер я стану.


4
Дзвінок

Шуміло-стогнало море
у слухавку телефонну:

«Я тепер у долині.
З нареченою з узбережжя все скінчено!»

Тож Північне море тепер на сході:
полишило море для іншого моря — 

Балеарського моря!


5

Як я зябра мати хочу!
Міг би я тоді побратись:
моя подруга у морі,
зовсім з нею я не бачусь.

Рання пташка, садівниця
із долини солоно́ї,
моя мила трудівниця
у садах рясних підводних!

Не зустрінемось ніколи,
садівнице садів моря,
моя зоре світанкова!


6
Колискова

Мамо-море! 
Хоч я твій синочок,
називатиму тебе дочкою,
називатиму й колисатиму:
«Моренько, моя доненько,
мамонько моя ма́ленька,
моренько, моя кровонько!»


7
Разом
1924

Досвіту ми якір піднімем:
з Пуе́рто рушає наш човен
до Па́лос-де-Моге́р, під вітрилом.

Уночі — лиш ми двоє, 
солоне море і вітер!
Ти з чорною бородою,
я із обличчям чистим.


8
Підводне закликання

Ой же добре нам було би, 
садівнице, із тобою 
у садочку під водою!

Запрягали б ми лосося
у великий довгий возик,
торгували б із любов’ю
ми травичкою морською!

Водорості, водорості!
Свіжі морські водорості!


9
Галечка

Архангеле Рафаїле,
заступнику подорожніх!
Річна галечка — моя мила,
я її втратив щойно...

Котися до моря, біжи собі!
Ай, Архангеле Рафаїле!
Біла красо мого співу — 
море тебе й не помітить!

А я все плачу та й плачу,
ай, Архангеле Рафаїле:
я ж бо кохану втратив!


10
Роза вітрів

Білий сніг, хуртовина,
крижинка неначе квітка — 
мчить антилопа швидко.

Північ. Південь.

Дорадо, блиск золотий,
квітко моя огненна — 
пливе крокодил зелений.

Захід. Схід.


11 

Сіль, сіль чорна і гола,
що каналами ходить.

На виході із затоки
рибак, негреня і острів,
біле і синє — все з солі.

Півночі негритянко,
сіль, чорна і гола, 
течу по каналах тобою!


12
Тагорові

На всіх атласах синім кольором
я хотів би море намалювати!
Над водою співами світанковими
я хотів би Вас привітати!
Я мов птах на Вашій долоні,
який дивиться на море Бенгалії.


13

До острівців небесних!

Готуй-но човна, дівчино.
А я візьмуся до весел.

Для чого чекати на весну?
Зеленіше море у січні!

Готуй же човна, дівчино.
Вже човнярську співаю пісню.


14

Море померло

                  I

Надто холодний ранок.
Ой, помре моє море!

Тоді корабель мій славний
не ходитиме більше під зорями.

 — Раночку, мій світаночку,
навіщо морю цей саван?

 — На твоїм березі люди
(апельсини полудня)
між лаврами та оливами.

— Раночку, мій світаночку,
хто його поховає?

 — Ой же солодкі, моряче,
три зірки: мов три Марії.

                  II

Що море померло,
дзвоник трамвайний
і досі не знає:
дзинь-дзинь — він місту співає.

Ніхто, ніхто ще не знає.
Та й краще нікому не знати!

І ти, зелений вагоне,
що повз крамницю котишся,
безжурно лунає твій дзвоник.

Ніхто, ніхто ще не знає.
Та й краще нікому не знати!

І ти, юначе-молочнику,
що встав до корів раненько,
аби наповнить бідончики.

Ніхто, ніхто ще не знає.
Та й краще нікому не знати!


15

Високі балкони
в моєму домі!
Та не видко з них моря.
Надто далеко долі!

Вище, вище в повітрі здіймайся,
балконе мій, не спиняйся:
переді мною морські простори,
на судновій вежі я передзорець.

 — А чий то над вежею вимпел?
 — Моряки, він належить мені!


........................ (переклад мій)


Примітки


До 1. Перші два рядки цієї поезії неможливо перекласти буквально. В оригіналі це:

El mar. La mar.
El mar. ¡Solo la mar!

Що означає:

Море [чол.]. Море [жін.]
Море [чол.]. Тільки море [жін.]!


В еспанскій мові іменник «море» може бути як чоловічого (el mar), так і жіночого (la mar) роду. І подібно до того, як моряк-англієць називає корабель (ship) «вона» (
she) попри те, що усі неживі предмети в англійській мові середнього роду (it), так і моряк-еспанець не скаже про море «він», а лише «вона».


Цікавий також рядок:
             ¿Por qué me desenterraste
            del mar?
перекладений тут як:
             Нащо відкраяно мене від моря?
У первісній редакції він простіший, містить слова, які могла б сказати дитина:
Por qué me trajiste, padre,
            del mar?
Але у пізніших редакціях Альберті замінив trajiste (увіз) на desenterraste — слово, яке важко перекласти в цьому контексті і яке буквально означає «викопав». Гадаю, це словесна гра, гра сенсами, Альберті ніби говорить цим словом, що море для хлопця було його землею, що він був укорінений у ньому, як селянин буває укорінений у своїй землі. «Як я народивсь селянином, як я народивсь моряком...» — каже той самий літературний герой в иншій поезії циклу, 61.

До 14. «Ой же солодкі, моряче, три зірки: мов три Марії» — це, імовірно, алюзія на епізод Євангелія, де фігурують три Марії: «Під хрестом же Ісуса стояли Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина» (Від Івана 19:25)


Продовження див. тут.


Mavinero en tierra


Entraña de estos cantares:
¡Sangre de mi corazón,
tarumba por ver los mares!



1

El mar. La mar.
El mar. ¡Solo la mar!

Por qué me trajiste, padre,
a la ciudad?

¿Por qué me desenterraste
del mar?

En sueños, la marejada
me tira del corazón.
Se lo quisiera llevar.

Padre, ¿por qué me trajiste
acá?


2

Gimiendo por ver el mar,
un marinerito en tierra
iza al aire este lamento:

«¡Ay mi blusa marinera!
Siempre me la inflaba el viento
al divisar la escollera».


3
Salinero

...Y ya estarán los esteros
rezumando azul de mar.
¡Dejadme ser, salineros,
granito del salinar!

¡Qué bien, a la madrugada,
correr en las vagonetas,
llenas de nieve salada,
hacia las blancas casetas!

Dejo de ser marinero,
madre, por ser salinero.


4
Llamada

Zumbó el lamento del mar
cuando me habló por teléfono.

Yo, en la llanura. ¡Qué lejos
la novia del litoral!

Saltó del Norte a Levante.
Dejó un mar por otro mar.

¡El mar de las Baleares!


5

Branquias quisiera tener,
porque me quiero casar.
Mi novia vive en el mar
y nunca la puedo ver.

Madruguera, plantadora,
allá en los valles salinos.
¡Novia mía, labradora
de los huertos submarinos!

¡Yo nunca te podré ver
jardinera en tus jardines
albos del amanecer!


6
Nana

Mar, aunque soy hijo tuyo,
quiero decirte: «¡Hija mía!
Y llamarte, al arrullarte:
Marecita
      -madrecita-,
¡marecita de mi sangre!»


7
Con él
(1924)

Zarparé, al alba, del Puerto,
hacia Palos de Moguer,
sobre una barca sin remos.

De noche, solo, ¡a la mar,
y con el viento y contigo!
Con tu barba negra tú,
yo barbilampiño.


8
Pregón submarino

¡Tan bien como yo estaría
en una huerta del mar,
contigo, hortelana mía!

En un carrito tirado
por un salmón, ¡qué alegría
vender bajo el mar salado,
amor, tu mercadería!

— ¡Algas frescas de la mar,
algas, algas!


9
Chinita

¡Contigo, Rafael Arcángel,
patrón de los caminantes!
Chinita blanca del río,
se me ha perdido mi amante.

Rodando, rodando, al mar.
¡Contigo, Rafael Arcángel!
¡Que la mar nunca te trague,
chinita de mi cantar!

Yo no paro de llorar:
se me ha perdido mi amante.
¡Chinita, Rafael Arcángel!


10
Cruz de viento

Nevada, clara de nieve,
flor de los témpanos, tú,
sobre una corza marina.

Norte. Sur.

Dorada, clara de oro,
flora de los fuegos, tú,
sobre un cocodrilo verde.

Este. Oeste.


11

¡Sal desnuda y negra, sal,
que paso por el canal!

A la salida del golfo,
boga, negrita, la isla,
blanca y azul, de la sal.

¡Sal, negrita boreal,
sal desnuda y negra, sal,
que salgo yo del canal!


12
A Tagore

¡Dejadme pintar de azul
el mar de todos los atlas!
Mientras, salúdame tú,
cantando al alba del agua,
pájaro en una palmera
que mire al mar de Bengala.


13

¡A los islotes del cielo!

Prepara la barca, niña.
Yo seré tu batelero.

¿Marzo?
¿Abril?
¿El mes de mayo?
¡Más verde es la mar de enero!

Prepara tu barca, niña.
Ya canta tu batelero.


14
El mar muerto

                  I
Mañanita fría.
¡Se habrá muerto el mar!

La nave que yo tenía
ya no podrá navegar.

— Mañanita fría,
¿lo amortajarán?

— Los pueblos de tu ribera
— naranjas del mediodía—,
entre laureles y olivas.

— Mañanita fría,
¿quién lo enterrará?

— Marinero, tres estrellas
muy dulces: las Tres Marías.

                 II

No sabe que ha muerto el mar
la esquila de los tranvías
-tirintín- de la ciudad.

No lo sabe nadie, nadie.
¡Mejor, si nadie lo sabe!

Ni tú, verde cochecillo,
que hacia la verdulería
llevas tu tintinear.

No lo sabe nadie, nadie.
¡Mejor, si nadie lo sabe!

Ni tú, joven vaquerillo,
que llevas tus dos vaquitas
tan de mañana a ordeñar.

No lo sabe nadie, nadie.
¡Mejor, si nadie lo sabe!


15

¡Qué altos
los balcones de mi casa!
Pero no se ve la mar.
¡Qué bajos!

Sube, sube, balcón mío,
trepa el aire, sin parar:
sé terraza de la mar,
sé torreón de navío.

— ¿De quién será la bandera
de esa torre de vigía?
— ¡Marineros, es la mía!





Переклади окремих поезій від інших перекладачів


1

Море! Простір!
Тільки море!
Навіщо, мій батьку, привів
мене в місто?
Чому відірвав мою душу
від моря?

Уві сні моє серце хвилі гойдають,
хочуть забрати з собою.
Батьку, чому привів ти мене
сюди?

3

Соляр

Як жадібно ріки сухі
прагнуть блакиті морської,
так хочеться, — о солярі, —
солинкою бути дрібною.

Ой мамо, синім світанком
вагоном чудово мчати,
на станціях і полустанках
людям себе віддавати.
Годі вже морякувати,
стану сіллю торгувати!

5

Зябра — за ними я плачу.
Тільки вони зарадять у горі:
живе наречена у морі,
ніколи її не побачу.

Роботяща садівниця
прикрашає сад підводний.
Наречена моя — трудівниця
родючих ланів солоних!

Ніколи тебе не побачу,
зоре садів прохолодних.
Доле моя ледача!

8

Підводне ярмаркування

Радо б кинув землю я
і полинув на дно моря,
в сад твій, суджена моя!

О яка ж то насолода — крабів пару запрягти
і на ярмарок підводний
з твого саду, із городу
свіжі овочі везти.

«Водорості, моря дар!
Водорості!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Володимира Харитонова з видання
                                                 «Рафаель Альберті. Поезії», 1969)


1

Море... А может быть, океан...
Нет, море... Любовь моя, море...

Отец, я по крови своей капитан,
зачем ты от моря меня оторвал,
увез меня в город на горе?
Каждую ночь меня кличут моря,
зовут путеводные звезды...

Послушай, отец, я по крови моряк,
зачем меня в город увез ты?..


5

Я бога о жабрах молю.
Мне обязательно надо
увидеть невесту мою,
наяду подводного сада.

Утром она, словно птицу,
выпускает зарю в небеса,
когда на камнях серебрится
подводного луга роса.

Я не встречу тебя никогда,
садовница темных глубин,
морского рассвета звезда.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Валерия Столбова)


Послухати в оригіналі:
http://www.youtube.com/watch?v=uXIaWTA0g4w — усі 15 поезій
https://www.youtube.com/watch?v=nyPlyWjPZUg — поезії 1, 5 і 15 читає автор:
1:   0:000:30
5:   0:30­­–0:56

15: 0:56–1:21



Немає коментарів:

Дописати коментар