Дощ
Має дощ таїну незбагненної ніжности
І якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,
Прокидається з ним невигадлива музика
І схвильовує душу пейзажу оспалу.
Відчуває Земля лазуровий цілунок,
І ізнову сподіюється міт прадавній,
Дотуляються небо й земля стародревні
Із незмінною вечора раннього лагідністю.
Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,
Святим духом морів нас мирує-помазує,
Розливає життя над полями засіяними
І у душу вливає тугу за несказа́нним.
Ностальгія за збутим життям невідбутна,
«Я родився запізно!» — почування фатальне
Чи непевна ілюзія неможливого ранку
Із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.
В сіризні його ритму відживає кохання,
Наше внутрішнє небо тріумфально палає,
Але наш оптимізм обертає у смуток
Мертвих крапель води на шибках споглядання.
О ці краплі! Вони — безконечности очі
В материнську утоплені білу безкраїсть.
Кожна крапля тремтлива на шибках каламутних
Залишає божественну діямантову рану.
Ці поети води наяві прозирають
Невідоме іще ні річкам, ні ручаям.
О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,
Лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,
Тихомирний дощу, ти сама щиросердість,
Яка суще вмиває сльозами печалі.
О дощу францисканський, збираєш в краплини
Душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!
Як спускаєшся ти по долинах повільно,
Рози грудей моїх голос твій розвиває.
Невигадливим співом говориш до тиші,
Вітам давню історію оповідаєш.
Моє серце й собі у сльозах виповідує
Все записане в його складній пентаграмі.
Я ношу у душі сум дощу супокійного
І покірливий смуток надій, що не справдяться,
Є на обрії моїм червоне світило,
Однак серце на нього не дає милуватися.
О дощу мовчазний, так деревами люблений,
У солодких зворушливих звуках піано,
Ти даруєш душі ті ж тумани і луни,
Які рониш у душу пейзажу оспалу!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)