Показ дописів із міткою Книжка поезій. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Книжка поезій. Показати всі дописи

Федеріко Гарсія Льорка. Якби мої руки уміли пелюстки обривати

Якби мої руки уміли пелюстки обривати

Промовляю ім’я твоє
Вечорами невидними,
Коли збираються зорі
Напуватись із місяця
Й засинає пагілля і листя
В заростях таємничих.
Я почуваюсь дуплом,
Повним музики й пристрасти.
Дзиґарем, який бавить
Давно мертві години.
 
Промовляю ім’я твоє
У цей вечір невидний.
І воно мені чується
Ще відлеглішим нині.
Більш відлеглим за будь-яку зірку
Й більш болючим за дощ тихомирний.
 
Чи кохатиму тебе знову,
Як колись? І хіба завинило
Чимось оце моє серце?
За туманом вже десь даленіє
Нове почуття? Яке воно?
Чи буде спокійним і чистим?
Якби мої пальці уміли
Пелюстки обривати місячні!!!
 
10 грудня 1919
Гранада
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Діямант

Зі збірки «Книжка поезій», 1921
Діямант
 
Діямантовим пругом
Зірка небо подряпала.
Так хоче втекти зі всесвіту
Ця світлосяйна птаха,
Що гайнула з гнізда незмірного,
Де томилася, полоняночка,
А не знала, ой, не знала,
Що ланцюга на шийці мала.

Щоб не втрапила була до дзьобу
Неземним польованцям,
Лебедям срібнолитим
На гладіні мовчання.
 
Старанно читають абетку
Вголос осокорята,
Гойдає руками мертвими
Древній сокір у такт навчання.
А на горі далекій
Мертвяки позбиралися
І жваво ріжуться в карти —
Нудне бо життя цвинтарне!
 
Жабко, заводь свою пісню!
Цвіркуне, ти ж приєднаєшся?
Хай звуками флейт наповнися
Узлісся і навіть гущавина.

А я рушаю додому.
В голові у мене кружляння
Двох лісових голубок.
Ген на овиді опускається
Ковчег дня у небесні води.
Норія часу жаска!
 

Листопад  l920 (Гранада)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, найпоширенішим її різновидом є водочерпалка. Льорка не раз згадує норію у своїх поезіях, див. «Поле» та «Ідилія», але,  що цікаво, щоразу з иншим емоційним навантаженням.

Сокір, він же осокір — чорна тополя.

Кілька слів щодо рими. 

Федеріко Гарсія Льорка. Поле

Зі збірки «Книжка поезій», 1921
Поле
 
Під попелястим небом
Білі дерева.
Вугільно чорніє
Стерня спалена.
На рані заходу
Керва запекла.
А гора бгається
Споловілим папером.
Никне байраками
Курява стежка.
Недвижні затони.
Каламутні джерела.
Сірину червонясту
Дзвоном пронизують череди.
Стара матінка норія,
Відчитавши розарій, завмерла.

Під попелястим небом
Білі дерева.

 
Примітки
Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, наприклад водочерпалка. Цей образ не один раз зустрічається у поета — див. поезії «Діямант» та «Ідилія», — але цікаво, що в цих двох поезіях він несе різне емоційне навантаження.
Розарій (від лат. rosarium — трояндовий сад) — традиційний цикл християнських молитов, які читають, перебираючи спеціяльні чотки, що їх також називають розарієм.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. In memoriam

Із циклу «Книжка поезій»
In memoriam
 
Тополеньку,
Мій тополю
В золотому строї.
Був зелений
Іще вчора,
Пташим співом
Повний.
А сьогодні у зажурі
Під небом на осінь —
Такий і я попід небом
Душі червоної.
Пах деревини твоєї
Заворожливий
Плине просто в моє серце
Кротке.
Шорсткий дідуган оболоні!
Взялись ми з тобою обоє
Золотом.
 
Серпень 1920
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Латинський вираз «in memoriam» означає «на спомин».


Чому в цьому перекладі тополя чоловічого роду? Перекладацький коментар

Федеріко Гарсія Льорка. Запитання

Із циклу «Книжка поезій»
Запитання
 
У лузі бесіда цикад неспішно плине.
— Марку Аврелію, що скажеш
Про цих старих філософів долини?
— Убоге твоє міркування!
 
Потічок тихомирний в очеретах.
— Сократе, що ти видиш
В воді, яка біжить в гіркоту смерти?
— Сумна й убога твоя віра!
 
Пелюстки з руж в болото опадають.
— Хуане Божий милий!
Що в цих лепістках горніх убачаєш?
— Серце твоє таке дитинне!
 
Травень, 1918
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Балада липневого дня

Із циклу «Книжка поезій»
Балада липневого дня

У волів круторогих
Дзвоники срібні.

— Куди ідеш, дівчинонько
Із сонця і снігу?

— Іду на луку зелену
По квітки польовії.

— Лука ця далеченько
І повна видив.

— Сірої чаплі і тіней
Любов не боїться.

— Боїться сонця, дівчино
Із сонця і снігу.

— Воно згасло в моїм волоссі
Навіки.

— Хто ти, дівчино біла?
І звідки?

Я із кохань струмуючих
І криниць.

У волів круторогих
Дзвоники срібні.

— Що горить на губах у тебе,
Аж паленієш?

— То зірниця мого коханого,
Який жиє і гине.

 — А що у тебе у грудях
Невагоме і ніжне?

— Шпага мого коханого,
Який жиє і гине.

— Що в очу в тебе чорне
І урочисте?

— Мої думки сумовиті
І уразливі.

— Навіщо вбираєш жалобну
Чорну мантилью?

— Ай, бо я удовиця
Печальна і бідна,
Удовиця графа Лауреля,
З Лаурелів єдиного!

— За ким же ти тут шукаєш,
Як не за милим?

— Шукаю за тілом графа,
З Лаурелів єдиного.

— А може, шукаєш кохання,
Удовичко невірна?
Коли шукаєш кохання,
Дай Боже, зустрінеш.

— Мої кохання єдині —
Небеснії зіроньки.
Де я знайду коханого,
Який жиє і гине?

— Він у воду поринув,
Сніжна дівчино,
У гвоздики убраний
І ностальгії.

— Ай, мандрований лицарю
Кипарисовий,
В цю єдину місячну ніченьку
Тобі душу відкрию.

— О Ісідо замріяна,
Гірка дівчино,
Твоя історія ллється
Із вуст дитинних.
Тобі пропоную серце
Моє нехитре,
Серце, давно ранене
Жінок очима.

— Ти залишайся з Богом,
Галантний лицарю.
А я шукатиму графа,
З Лаурелів єдиного...

— Прощавай, моя спляча розо,
Дівчино мила,
Тобі іти за коханням,
Мені  за загином.

У волів круторогих
Дзвоники срібні.

Кров’янить моє серце,
Наче криниця.

Липень, 1919

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дощ

Із циклу «Книжка поезій»
Дощ

Має дощ таїну незбагненної ніжности
І якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,
Прокидається з ним невигадлива музика
І схвильовує душу пейзажу оспалу.

Відчуває Земля лазуровий цілунок,
І ізнову сподіюється міт прадавній,
Дотуляються небо й земля стародревні
Із незмінною вечора раннього лагідністю.

Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,
Святим духом морів нас мирує-помазує,
Розливає життя над полями засіяними
І у душу вливає тугу за несказа́нним.

Ностальгія за збутим життям невідбутна,
«Я родився запізно!» — почування фатальне
Чи непевна ілюзія неможливого ранку
Із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.

В сіризні його ритму відживає кохання,
Наше внутрішнє небо тріумфально палає,
Але наш оптимізм обертає у смуток
Мертвих крапель води на шибках споглядання.

О ці краплі! Вони — безконечности очі
В материнську утоплені білу безкраїсть.

Кожна крапля тремтлива на шибках каламутних
Залишає божественну діямантову рану.
Ці поети води наяві прозирають
Невідоме іще ні річкам, ні ручаям.

О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,
Лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,
Тихомирний дощу, ти сама щиросердість,
Яка суще вмиває сльозами печалі.

О дощу францисканський, збираєш в краплини
Душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!
Як спускаєшся ти по долинах повільно,
Рози грудей моїх голос твій розвиває.

Невигадливим співом говориш до тиші,
Вітам давню історію оповідаєш.
Моє серце й собі у сльозах виповідує
Все записане в його складній пентаграмі.

Я ношу у душі сум дощу супокійного
І покірливий смуток надій, що не справдяться,
Є на обрії моїм червоне світило,
Однак серце на нього не дає милуватися.

О дощу мовчазний, так деревами люблений,
У солодких зворушливих звуках піано,
Ти даруєш душі ті ж тумани і луни,
Які рониш у душу пейзажу оспалу!

Січень 1919, Гранада

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Листопад

Із циклу «Книжка поезій»

Листопад

Усі очі
Були відкриті
І споглядали самітність,
Від плачу споловілу.
Тин
Тан,
Тин
Тан.

Кипариси зелені
Стерегли свою душу,
Збрижену вітром,
І слова, наче коси,
Душі квітів косили.
Тин
Тин
Тан,
Тин
Тан.

Небо було зів’яле.
О, передвечір’я,
Хмарами полонене,
Сфінкс безокий!
Обеліски і димоходи
Напускали
Бульбашок мильних.
Тин
Тан,
Тин
Тан.

Вигиналися ритми
І викривлювалося повітря,
Войовники туману
З дерев катапульти
Робили.
Тин
Тан,
Тин
Тан.

О, передвечір’я
Ще одного цілунку!
Дальня тема моєї тіні —
Без золотого проміння!
Пустий бубонець.
Передвечір’я звітріле
На кострах безгоміння.
Тин
Тан,
Тин
Тан.

Листопад 1920
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дерева

Із циклу «Книжка поезій»
Дерева

Дерева!
Чи ви були стрілами
Примчалими із лазурі?
Хто пустив вас, які грізні воїни?
Може, то зорі?

Ваша музика роджена в душах птахів,
У Всевишнього погляді,
Ув одвічній любові.
Дерева!
Чи пізнають ваші пошерхлі корені
У землі серце моє?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Балада морської води

Із циклу «Книжка поезій»
Балада морської води

Еміліо Прадосу 
(Мисливцеві за хмарами)

Оддаль 
Море сміється.
Зуби піняві,
Губи небесні.

Чим торгуєш, туманна дівчино,
На грудях — бризки прибою?

Торгую, сеньйоре, водою
Морською.

Що вирує, смаглий хлопчино,
В тобі ізмішане з кров’ю?

Морська вода — згодували бо
Мене водою морською.

Звідки беруться, матусю,
Ці твої сльози солоні?

Таж плачу я, мій сеньйоре,
Водою морською!

А ти, моє прикре серце,
Чому не знаєш спокою?

Вода у морях є надто,
Надто гіркою!

Оддаль 
Море сміється.
Зуби піняві,
Губи небесні.

1920

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Емілио Прадос — еспанський поет, що, як і Льорка, належить до «генерації 27 року».