Із
циклу «Книга поезій»
Дощ
Має дощ таїну незбагненної ніжності
і якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,
прокидається з ним невигадлива музика
і схвильовує душу пейзажу оспалу.
Відчуває Земля лазуровий цілунок,
і ізнову сподіюється міт прадавній,
дотуляються небо й земля стародревні
із незмінною вечора раннього лагідністю.
Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,
святим духом морів нас мирує-помазує,
розливає життя над полями засіяними
і у душу вливає тугу за несказа́нним.
Ностальгія за збутим життям невідбутна,
«Я родився запізно!» — почування фатальне
чи непевна ілюзія неможливого ранку
із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.
В сіризні його ритму відживає кохання,
наше внутрішнє небо тріумфально палає,
але наш оптимізм обертає у смуток
мертвих крапель води на шибках споглядання.
О ці краплі! Вони — безконечності очі
в материнську утоплені білу безкраїсть.
Кожна крапля тремтяча на шибках каламутних
залишає божественну діамантову рану.
Ці поети води наяві прозирають
невідоме іще ні річкам, ні ручаям.
О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,
лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,
тихомирний дощу, ти сама щиросердість,
яка суще вмиває сльозами печалі.
О дощу францисканський, збираєш в краплини
душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!
Як спускаєшся ти по долинах повільно,
рози грудей моїх голос твій розвиває.
Невигадливим співом говориш до тиші,
вітам давню історію оповідаєш.
Моє серце й собі у сльозах виповідує
все записане в його складній пентаграмі.
Я ношу у душі сум дощу супокійного
і покірливий смуток надій, що не справдяться,
є на обрії моїм червоне світило,
однак серце на нього не дає милуватися.
О дощу мовчазний, так деревами люблений,
у солодких хвилюючих звуках піано,
ти даруєш душі ті ж тумани і луни,
які рониш у душу пейзажу оспалу!
Січень 1919, Гранада
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Lluvia
La lluvia tiene un vago
secreto de ternura,
algo de soñolencia resignada
y amable,
una música humilde se
despierta con ella
que hace vibrar el alma
dormida del paisaje.
Es un besar azul que recibe
la Tierra,
el mito primitivo que vuelve
a realizarse.
El contacto ya frío de cielo
y tierra viejos
con una mansedumbre de
atardecer constante.
Es la aurora del fruto. La
que nos trae las flores
y nos unge de espíritu santo
de los mares.
La que derrama vida sobre las
sementeras
y en el alma tristeza de lo
que no se sabe.
La nostalgia terrible de una
vida perdida,
el fatal sentimiento de haber
nacido tarde,
o la ilusión inquieta de un
mañana imposible
con la inquietud cercana del
color de la carne.
El amor se despierta en el
gris de su ritmo,
nuestro cielo interior tiene
un triunfo de sangre,
pero nuestro optimismo se
convierte en tristeza
al contemplar las gotas
muertas en los cristales.
Y son las gotas: ojos de
infinito que miran
al infinito blanco que les
sirvió de madre.
Cada gota de lluvia tiembla
en el cristal turbio
y le dejan divinas heridas de
diamante.
Son poetas del agua que han
visto y que meditan
lo que la muchedumbre de los
ríos no sabe.
¡Oh lluvia silenciosa, sin
tormentas ni vientos,
lluvia mansa y serena de
esquila y luz suave,
lluvia buena y pacifica que
eres la verdadera,
la que llorosa y triste sobre
las cosas caes!
¡Oh lluvia franciscana que
llevas a tus gotas
almas de fuentes claras y
humildes manantiales!
Cuando sobre los campos
desciendes lentamente
las rosas de mi pecho con tus
sonidos abres.
El canto primitivo que dices
al silencio
y la historia sonora que
cuentas al ramaje
los comenta llorando mi
corazón desierto
en un negro y profundo
pentágrama sin clave.
Mi alma tiene tristeza de la
lluvia serena,
tristeza resignada de cosa
irrealizable,
tengo en el horizonte un
lucero encendido
y el corazón me impide que
corra a contemplarle.
¡Oh lluvia silenciosa que los
árboles aman
y eres sobre el piano dulzura
emocionante;
das al alma las mismas
nieblas y resonancias
que pones en el alma dormida
del paisaje!
Дождь
Есть в дожде
откровенье — потаенная нежность.
И старинная
сладость примиренной дремоты,
пробуждается с
ним безыскусная песня,
и трепещет душа
усыпленной природы.
Это землю лобзают
поцелуем лазурным,
первобытное снова
оживает поверье.
Сочетаются Небо и
Земля, как впервые,
и великая
кротость разлита в предвечерье.
Дождь — заря
для плодов. Он приносит цветы нам,
овевает священным
дуновением моря,
вызывает внезапно
бытие на погостах,
а в душе
сожаленье о немыслимых зорях,
Роковое томленье
по загубленной жизни,
неотступную думу:
«Все напрасно, все поздно!»
Или призрак
тревожный невозможного утра
и страдание
плоти, где таится угроза.
В этом сером
звучанье пробуждается нежность,
небо нашего
сердца просияет глубоко,
но надежды
невольно обращаются в скорби,
созерцая погибель
этих капель на стеклах.
Эти капли — глаза
бесконечности — смотрят
в бесконечность
родную, в материнское око.
И за каплею капля
на стекле замутненном,
трепеща,
остается, как алмазная рана.
Но, поэты воды,
эти капли провидят
то, что толпы
потоков не узнают в туманах.
О мой дождь
молчаливый, без ветров, без ненастья,
дождь спокойный и
кроткий, колокольчик убогий,
дождь хороший и
мирный, только ты — настоящий,
ты с любовью и
скорбью окропляешь дороги!
О мой дождь
францисканский, ты хранишь в своих каплях
души светлых
ручьев, незаметные росы.
Нисходя на
равнины, ты медлительным звоном
открываешь в
груди сокровенные розы.
Тишине ты
лепечешь первобытную песню
и листве
повторяешь золотое преданье,
а пустынное
сердце постигает их горько
в безысходной и
черной пентаграмме страданья.
В сердце те же
печали, что в дожде просветленном,
примиренная
скорбь о несбыточном часе.
Для меня в
небесах возникает созвездье,
но мешает мне
сердце созерцать это счастье.
О мой дождь
молчаливый, ты любимец растений,
ты на клавишах
звучных — утешение в боли,
и душе человека
ты даришь тот же отзвук,
ту же мглу, что
душе усыпленного поля!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Валентина Парнаха)
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар