Із
циклу «Книга поезій»
Балада липневого дня
У волів круторогих
дзвоники срібні.
— Куди ідеш, дівчинонько
із сонця і снігу?
— Іду на луку зелену
по квітки польовії.
— Лука ця далеченько
і повна видив.
— Сірої чаплі і тіней
любов не боїться.
— Боїться сонця, дівчино
із сонця і снігу.
— Воно згасло в моїм волоссі
навіки.
— Хто ти, дівчино біла?
І звідки?
Я із кохань струмуючих
і криниць.
У волів круторогих
дзвоники срібні.
— Що горить на губах у тебе,
аж паленієш?
— То зірниця мого коханого,
який жиє і гине.
— А що у тебе у
грудях
невагоме і ніжне?
— Шпага мого коханого,
який жиє і гине.
— Що в очу у тебе чорне
і урочисте?
— Мої думки сумовиті
і уразливі.
— Навіщо вбираєш жалобну
чорну мантилью?
— Ай, бо я удовиця
печальна і бідна,
удовиця графа Лауреля,
з Лаурелів єдиного!
— За ким же ти тут шукаєш,
як не за милим?
— Шукаю за тілом графа,
з Лаурелів єдиного.
— А може, шукаєш кохання,
удовичко невірна?
Коли шукаєш кохання,
дай Боже, зустрінеш.
— Мої кохання єдині —
небеснії зіроньки.
Де я знайду коханого,
який жиє і гине?
— Він у воду поринув,
сніжна дівчино,
у гвоздики убраний
і ностальгії.
— Ай, мандрований лицарю
кипарисовий,
в цю єдину місячну ніченьку
тобі душу відкрию.
— О Ісідо замріяна,
гірка дівчино,
твоя історія ллється
із вуст дитинних.
Тобі пропоную серце
моє нехитре,
серце, давно ранене
жінок очима.
— Ти залишайся з Богом,
галантний лицарю.
А я шукатиму графа,
з Лаурелів єдиного...
— Прощавай, моя спляча розо,
дівчино мила,
тобі іти за коханням,
мені — за загином.
У волів круторогих
дзвоники срібні.
Кров’янить моє серце,
наче криниця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Balada de un día de julio
Esquilones de plata
llevan los bueyes.
—¿Dónde vas, niña mía,
de sol y nieve?
—Voy a las margaritas
del prado verde.
—El prado está muy lejos
y miedo tiene.
—Al airón y a la sombra
mi amor no teme.
—Teme al sol, niña mía,
de sol y nieve.
—Se fue de mis cabellos
ya para siempre.
—¿Quién eres, blanca niña?
¿De dónde vienes?
—Vengo de los amores
y de las fuentes.
Esquilones de plata
llevan los bueyes.
—¿Qué llevas en la boca
que se te enciende?
—La estrella de mi amante
que vive y muere.
—¿Qué llevas en el pecho
tan fino y leve?
—La espada de mi amante
que vive y muere.
—¿Qué llevas en los ojos,
negro y solemne?
—Mi pensamiento triste
que siempre hiere.
—¿Por qué llevas un manto
negro de muerte?
—¡Ay, yo soy la viudita
triste y sin bienes,
del conde del Laurel
de los Laureles!
—¿A quién buscas aquí
si a nadie quieres?
—Busco el cuerpo del conde
de los Laureles.
—¿Tú buscas el amor,
viudita aleve?
Tú buscas un amor
que ojalá encuentres.
—Estrellitas del cielo
son mis quereres.
¿Dónde hallaré a mi amante
que vive y muere?
—Está muerto en el agua,
niña de nieve,
cubierto de nostalgias
y de claveles.
—¡Ay! caballero errante
de los cipreses,
una noche de luna
mi alma te ofrece.
—¡Ah Isis soñadora!,
niña sin mieles
la que en bocas de niños
su cuento vierte.
Mi corazón te ofrezco,
corazón tenue,
herido por los ojos
de las mujeres.
—Caballero galante,
con Dios te quedes.
—Voy a buscar al conde
de los Laureles...
—Adiós mi doncellita,
rosa durmiente,
tú vas para el amor
y yo a la muerte.
Esquilones de plata
llevan los bueyes.
Mi corazón desangra
como una fuente.
Балада липневого дня
На волах-воликах
дзвоники з срібла.
«Куди йдеш, дівчино
соняшна й сніжна?»
«Я до стокроток
іду в долину».
«Страшно в долині
в ніч журавлину».
«Сміла любов моя,
хоть ніч і грізна».
«Сонця бійсь, ягідко
соняшна й сніжна».
«Вже його світло
з кіс мені зникло».
«Хто ти, білявочко,
чия і звідки?»
«Я із кохання,
з лілеї-квітки».
На волах-воликах
дзвоники срібні.
«Що в тебе в устоньках
огнем жаріє?»
«То зірка милого,
що ледве мріє».
«Що в тебе в грудях
жалю гостріше?»
«То меч коханого,
що ледве мріє».
«Що в тебе в оченьках
ночі темніше?»
«Думка сумна моя,
що душу ріже».
«Чом плащ на тобі
смертю чорніє?»
«Бо я, нещасна,
три дні вдовію...
Ой, графе Лавре,
мій соловію!»
«Кого ж шукаєш,
як помер милий?»
«Шукаю графове
білеє тіло».
«Тобі кохання
треба, вдовице,
чи лиш коханця,
аби любиться?»
«Зіроньки в небі —
всі мої мрії;
де знайду милого,
що ледве мріє?»
«Він у воді лежить,
дівчино сніжна,
укритий тугою
з кугою мішма».
«Ой ти, мій рицарю,
мій кипарисе!
Дарую ніч тобі
з місяця блиску».
«Дівчино-руто,
мрійна Ізідо!
Дітей чаруєш ти
баєчним зіллям...
Дам тобі серце
ніжне, тендітне,
очима любими
навік пробите».
«Бувай здоровий,
рицарю щирий!
Піду шукати,
де граф мій милий».
«Прощай, дівчино,
сонна ружино!
Ти знайдеш милого,
я смерть зустріну».
На волах-воликах
дзвоники з срібла.
У мене в серці
кривава річка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Баллада июльского дня
Серебряные
колокольцы
у волов на шее.
— Дитя из снега и
солнца,
куда путь
держишь?
— Иду нарвать
маргариток
на луг приветный.
— Но луг отсюда
далеко
и полон теней.
— Любовь моя не
боится
теней и ветра.
— Бойся солнца,
дитя
из солнца и
снега.
— В моих волосах
погасло
оно навеки.
— Белоликая, кто
же ты?
Твой путь
неведом.
— Я из ключей
кристальных,
из любви вечной.
Серебряные
колокольцы
у волов на шее.
— А что у тебя на
губах
так ярко светит?
— Звезда, что
зажег любимый
в жизни и в
смерти.
— А что у тебя на
груди
острою веткой?
— Меч, что носил
любимый
в жизни и в
смерти.
— А что в глазах
твоих черных
гордым блеском?
— Мои печальные
думы,
что ранят сердце.
— Зачем на тебе
накидка
чернее смерти?
— Ах, вдовушка я,
и нету
меня грустнее!
Грущу я по графу
Лавру
из детской песни,
тому, кто из рода
Лавров
самый первый.
— Кого же ты
ищешь здесь,
раз его нету?
— Тело того, кто
из Лавров
самый первый.
— А может, ты
ищешь любовь
душой неверной?
Если ты ищешь
любовь,
дай бог,
встретишь.
— Люблю я одни
звезды
в дальнем небе,
ищу одного друга
в жизни и в
смерти.
— Друг твой на
дне глубоко,
дитя из снега,
укрыт гвоздикой и
дроком,
тоскою вечной.
— О, рыцарь
далеких странствий,
кипарисной тени,
хочу тебе лунною
ночью
душу вверить.
— Мечтательная
Изида,
без меда песни,
что льешь на уста
ребенка
свою легенду,
тебе я в дар
предлагаю
нежное сердце,
израненное очами
других женщин.
— Рыцарь речей
любезных,
прощай навеки.
Ищу я того, кто
из Лавров
был самый первый.
— Прощай же,
спящая роза,
цветок весенний,
идешь ты к любви
верной,
а я к смерти.
Серебряные
колокольцы
у волов на шее.
Пускай истекает
кровью
мое сердце!
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Инны Тыняновой)
Послухати в оригіналі:
Читає Frank Serrano Rodriguez
Співає
Vicente Monera
Співає
Fabio Pignatelli
Немає коментарів:
Дописати коментар