Сонети
I
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
II
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,
у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
III
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
