Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Роза подорожанина

Роза подорожанина
 
Зимні тополі в синяві безхмарній,
в прозорім тріпотливім напівсні,
мереживний над річкою серпанок,
і дві соборні вежі кам’яні.
 
Чоловіки, охмурі й сухорляві,
і виснажені родами жінки —
обличчя в них тривогами потьмарені,
а мова та ж, що в давнії віки.
 
Криниця висохла, повсюди гамір,
коло таверни бурдюки наповнені,
до річки йде погонич з віслюками.
 
Й дівчата, скликані на казань дзвонами,
з рум’яними від холоду щоками,
з Асторги, із Замори, із Леона!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Три сестри

 Зі збірки «Романсеро нареченої», 1920
Три сестри
 
Плели мережива й мрії
утрьох на літній терасі,
де я випадково побачив вас,
трьох сестер, мов у казці.
 
Проходячи повз, задивився...
І кроків моїх сухий шурхіт
тишу пізнього вечора
луною своєю розрушив.
 
Менша кинула погляд цікавий,
середульша зі сміхом веселим
гляділа, тобі щось говорячи...
Ти втопила очі у плетиво,
 
ніби тобі було байдуже
або чомусь сторопіла.
А відтак підвелася
і мені таємницю розкрила
 
одним довгим-предовгим поглядом...
Аж учинком твоїм заскочені,
розмили шибки відображення
профілю твого точеного,
 
й увесь силует уподібнився
квітці у мрійному сяєві.
Ви були три сестри, як у книжці
із чарівними казками.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Циганська вероніка

Зі збірки «Доля або смерть», 1963
Циганська вероніка
 
Кругляста, духмяна, повільна,
квітка ця дивовижна
розквітає щоразу рясніше
і ховається у насінні.
Як пахне травнем і квітнем
ця млость, вітерцем розвіяна,
це зморє меланхолійне,
ця солодкість і мрійність,
ця загайність святочна!..
Південний мій дзвоне-двіночку!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Українською ця квітка зветься вероніка лікарська, англійською gypsyweed (циганська трава), а еспанською просто verónica, «циганська вероніка», як називає її Херардо Дієго, — то є, вочевидь, одно з народних її найменувань.

Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,
у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Роса Часель. Моряки

 Моряки
 
Луісові й Стенлі
 
Вони живуть, не народжені на землі:
вам їх навіть не роздивитися,
бо ваші погляди, цупкі і сповнені твердости,
падають їм до ніг безпорадним скриком.
 
Вони живуть у рідкому забутті,
чуючи лише материнське серце, що їх гойдає,
пульсацію штилю чи шторму,
мов містерію або спів рідного окола.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Марія Самбрано. Марення безвірного

Марення безвірного
 
Під квіткою гілка;
над квіткою зірка;
під зіркою вітер.
А далі?
Далі — не пам’ятаєш? — просто нічого.
Нічого, затям собі добре,
душенько моя: спи,
засинай у цьому ніщо.
[Якби ж могти... та зануритись...]
   Попіл цього вогню, порожнява
і вода — густа й гірка: піт від крику.
Кров, що несе у собі, у потоці своєму, слово.
І порожній тягар серця мого нерухомого.
Справді немає нічого? Є ніщо.
А ти не пам’ятаєш. [Там була твоя радість.]
   Там, за пам’яттю, у забутті,
слухай подмухи свого дихання.
Вдивляйся у свою зіницю,
у цей пломінь, у його обійми,
у це світло, в цю воду.
   Та ж не можу.
Очі й вуха є вікнами.
Як шукатиму щось, загублений у собі?
Не сягаю нічого.
 
Січень 1950. Готель d’lnghilterra, Рим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Пересохла криниця?

***
 
Пересохла криниця?
Чи, може, вода підземна
без світла з його непевністю
спить і сон їй солодкий сниться?
 
Німує свічада безбарвного
мертвий і живий спокій,
і тануть в забутку глибокім
фата-моргани туману.
 
Безпромінна і чиста вода
снить собі у глибинах,
обійнявши пана єдиного,
у темряві непроглядній.
 
27 травня 2031 р.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)