Льопе де Вега. Сонет 16. Закоханий у діву-Місяць пишну...

Сонет 16
 
Закоханий у діву-Місяць пишну,
у ніг Атланта сидить Ендіміон
і наріка, аж ревність б’ється в скроні:
«Хто сталим серед змін твоїх залишиться?
 
З тобою меншає віра моя — і більшає,
явилась ти — і лик сховала скромно,
ось ти ясна, ось хмуро-похоронна,
ось виступаєш горда і неспішна;
 
то ти закохуєш противні індії,
поки вмираю, бо не бачу твої лиця,
то вернеш, внявши гіркому лементу».
 
Аж чує: «Чом ти плачеш? — мовить Клітія. —
Ти ж любиш ту, яка холодить, — Місяць,
не сонце, яке спопеля дощенту!»
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...

Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...
 
Серце моє ввійшло у несказанне
ніщо — немов пташина, що поринула,
від дітлашні рятуючись, тремтлива,
в сліпучу тіняву закинутої зали.
 
Ось перед нею безкінечність зяє —
оманлива ілюзія, і сливе
отямившись, летить вона зі співом
в манку олжу, сіянням пронизану.
 
Вона вдаряється об низьке небо,
та, повагавшись, знов летить і знову
і зрештою, замучена й розбита,
 
нетямлячись від відчаю і требу,
падає в кут і захлинаєсь кров’ю,
й крило холоне, немічно розкрите.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)