Федеріко Гарсія Льорка. Романс про еспанську жандармерію

Із циклу «Циганський романсеро»

Романс про еспанську жандармерію

Хуанові Херреро, Генеральному консулові Поезії

Чорніють під ними коні

з підковами воронованими.

Блищать на цупких кереях

плями чорнильно-воскові.

Черепів олив’яних

незворушна вагомість.

наближаються шляхом мощеним

із серцями лакованими.

Горбаті та уночішні

несуть повсюди з собою

пісок ворушкий жахіття

й мовчання морочні смоли.

Їдуть, куди захочуть,

розчинивши свідомість

в розпливчастій астрономії

неконкретних пістолів.

О, моє місто циганське!

Прапори на кожному розі.

Гарбуз і місяць у повні

із вишнями консервовані.

О, моє місто циганське!

Хто бачив і згубить спомин?

Місто мускусу і печалі

із вежами цинамоновими.

Із наставанням ночі,

ночі-ніченьки-ночі,

цигани у своїх кузнях

кували стріли і сонця.

Стукав у кожні двері

кінь, спливаючи кров’ю.

В Хере́сі де ла Фронте́ра

піли склянії кочети.

Нагий вітер майнув був

і зник за рогом раптовості

у ночі-срібноночі,

нічці-ніченьці-ночі.

Свої кастаньєти згубивши,

Пречиста й Святий Іосип

зайшли до циган — поспитати,

чи їх, бува, не знаходили.

Діва Свята виступає

у вбранні алькальдової,

сукня на ній папіряна

і мигдалеві пацьорки.

Йосип руками має

під убором шовковим.

Слідом — Пе́дро Доме́к

і перських султанів троє.

У лелечім піднесенні

мріє місяць-молодик.

А попід дахами легіт

ліхтарі і хоругви розгойдує.

Танцівниці безклубі

глядять у свічада скорботно.

Хере́с де ла Фронте́ра

повниться тінями й водою.

О, моє місто циганське!

Прапори на кожному розі.

Швидше вогні вигашуй —

наближається найдостойніша.

О, моє місто циганське!

Хто бачив і згубить спомин?

Твої коси не знають

білих гребенів дальнього моря.

До святкового міста

в’їжджають вони по двоє.

Шерехи сухоцвіту

патронташі охоплюють.

Суне все глибше й глибше

подвійний вночішній подзвін.

Вбачається їм в небосхилі

вітрина із осторогами.

Місто, страху не знаючи,

знай собі, брами множило.

Сорок кінних жандармів

крізь них уринули збоями.

Годинники враз зупинились,

і перебравсь за листопад

коньяк у пляшках, аби лиш

не викликати підозри.

Здійнялися криком протяжним

всі разом у літ погодники.

А легіт шаблі рубають

і давлять копитами коні.

Тікають старі циганки

провулками сутінковими

з монетами в древніх глеках

і комонями сонними.

Киреї по здиблених вулицях

зловісно здіймаються горі,

а поза ними в’ються

вихори гострих ножиць.

До Віфлеємської брами

линуть цигани потоком.

Ранений святий Іосиф

рядить дівчину покровом.

Стрілом затятих гвинтівок

ніч по вінця наповнена.

Діва зоряною слиною

діти малії гоїть.

Та поступають жандарми,

розсіваючи полум’я,

туди, де нага і юна

уява береться попелом.

Виє Роза Камборйо,

сидячі на порозі:

її відрубані груди

лежать на срібнім підносі.

А інші дівчата мчали,

гнані власними косами,

в повітрі, де вибухали

ружі чорного пороху.

Й як усі черепиці на землю

впали і стали борознами,

зоря понурила плечі

на скелях довгастим обрисом.

О, моє місто циганське!

Тунелем тиші німотної

від’їжджають жандарми,

а ти — охоплене полум’ям.

О, моє місто циганське!

Хто бачив і згубить спомин?

На моєму чолі упізнають

гру піску і місяця в повні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
У кінці цієї публікації, після всіх перекладів і перед відеоматеріалами розповідається про історію написання, образи і алюзії цієї поезії, що є однією з найвизначніших у спадку Федеріко Гарсія Льорки.

Свято надії нашої

La noche se puso íntima

como una pequeña plaza.

F. G. Lorca

(И ночь была задушевной,

как тихий двор голубиный

пер. А. Гелескула)

Місто повниться болем,

повне ран незагоєних
По бруківці, просякнутій кров’ю,
спокійно убивці ходять
Здригають від гучних звуків
біженці й зранені воїни
Крик при колисці тамують
все нові і нові удови
На кожній вулиці битва
із зажерливим внутрішнім ворогом:
повсюди Саур-могили
й руїни аеропорту
В виду тварюк знахабнілих,
що не мають страху ні сорому,
місто повниться гнівом
й чекає останнього поштовху,
аби геть нагнати потвори
з їх гнійним отруйним смородом
і з палаців кривавих
вимести сміття і порох

Нічний нетривалий спочин
пахне брудом, потом солоним
і димом їдким цигарковим —
гаром ночей безсонних
Ревище несамовите
розчахнуло тишу ночі
Будинки й тіла стряслися
вибухами і пострілами
Зайшлася плачем дитина
Схопився за серце хворий
Студенти святкують: є привід
ЩОЙНО ЗАБИТО ГОЛ.

Київ, 25.12.2014

Насправді я не знаю, що саме святкували цієї і позаминулої, здається, ночі, у студмістечку КПІ, біля якого я живу. Та й яка різниця.

Федеріко Гарсія Льорка. Севільська колискова

Із циклу «Народні пісні»

Севільська колискова

Цей черепашенятко

не має мами.

Народила циганка,             [в іншій редакції: горянка]

покинула на шляху.

Не має мами, так,

не має мами, ні,

не має мами,

покинутий на шляху.

Цей малесенький хлопчик

не має люлі.

Тато у нього тесля,

він її тай змайструє.             [для співу краще підійде варіант: він її ізмайструє.]

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

1931 року Федеріко Гарсія Льорка, який був прекрасним піаністом, разом зі співачкою Енкарнасьон Лопес (Encarnación López), більш відомою як Архентініта (La Argentinita), записав п’ять грамплатівок народних пісень (діаметром 25 см, 78 обертів за хвилину, по одній пісні з кожного боку). Вони містили такі пісні: Zorongo gitano, Los cuatro muleros, Anda Jaleo, En el Café de Chinitas, Las tres hojas, Los mozos de Monleón, Los Pelegrinitos, Nana de Sevilla, Sevillanas del siglo XVIII, Las morillas de Jaén. Лорка інсценував для знаменитої Архентиніти народні пісні, з якими вона виступала в Іспанії навесні 1932 р., а потому в Америці, Парижі і Берліні. За спогадами сучасників він не лише працював із нею над текстами, але й зумів відкрити їй усію духовну глибину старовинних іспанський мелодій.

Ось пісня «Севільська колискова» у виконанні Льорки та Архенхініти:

Федеріко Гарсія Льорка. Сновидний романс

Із циклу «Циганський романсеро»

Сновидний романс

Глорії Хінер і Фернандові де лос Ріос

Пазелень кохання мого.

Зелен вітер, ярі віти.

Корабель посеред моря,

кінь високо на узгір’ї.

Вона снить коло поруччя,

стан обвивши його тінню,

пазелень волосся й тіла

і очей холодне срібло.

Пазелень кохання мого.

В місяця циганськім світлі

речі дивляться на неї,

та вона на них не дивись.

Пазелень кохання мого.

Небо розсипає іней

зоряний, і шлях світанню

в нім торує риба з тіней.

Своїм віттям шерепатим

смоква роздирає вітер,

а гора смурні агави

їжить, наче кіт сердитий.

Хто же в час такий надійде?..

А вона коло поруччя,

пазелень волосся й тіла,

в гіркім морі марить-пливе.

Брате, прошу, міняймось:

мій кінь за її кімнату,

ось збруя за її свічадо

і ніж мій за її шалю.

Я від самої Кабри,

брате, кров’ю спливаю.

Я був би радий, юначе,

і ми би вже порукались.

Проте я уже не я

і в домі своїм не хазяїн.

Я лиш померти хотів би

достойно, на ліжку власному,

сталевім, коли пощастить,

з голландськими простирадлами.

Хіба ти не бачиш, брате,

від грудей до горла рану?

Три сотні смаглявих руж

на білім твоєму стані.

Вся фаха твоя в крові,

і пахне та кров, і цяне.

Проте я уже не я

і в домі своїм не хазяїн.

Тоді дозволь хоч піднятись

до високої балюстради.

Дозволь, дай мені піднятись

до високої балюстради!

Туди, де води гургочуть

об місячний мармур балясин.

І ось піднімаються двоє

до високої балюстради.

Лишаючи слід кривавий.

Слід, зрошений сльозами.

Тремтіли попід дахами

жестяні ліхтарики тьмяно.

І тисячі бубнів з кришталю

ранили світання.

Пазелень кохання мого.

Зелен вітер, ярі віти.

Піднімались разом двоє.

Залишав химерний присмак

вітер їм обом у роті:

жовчі, м’яти й базиліку.

Брате! Де ж вона поділась?

Де твоя гірка дівчина?

Скільки днів тебе чекала!

І чекала б іще стільки ж

біля поручнів зелених,

чорні коси, свіже личко.

На поверхні водозбору

пливає циганка бідна.

Пазелень волосся й тіла

і очей холодне срібло.

На воді її тримає

місяця пласка крижина.

Все навколо огортала

ніч так затишно і тихо.

В двері бахали жандарми,

розтинались п’яні крики.

Пазелень кохання мого.

Зелен вітер, ярі віти.

Корабель посеред моря,

кінь високо на узгір’ї.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

«Verde que te quiero verde» — цей рядок-рефрен буквально перекладається як «зеленою, зеленою тебе кохаю» або «люблю зелене, зелене». Це рядок з народної пісні.

Згадує Santiago Ontañón Fernández (народ. у 1903 р..рр), друг Льорки, художник, письменник, режисер і актор (з книги «Гарсиа Лорка в воспоминаниях современников», укладач і автор вступної статті Лев Осповат):

«Я обещал не говорить о поэзии, но все же скажу, что Лорка весь, целиком, внешне и внутренне, дав полную волю страсти, воплотился в некоторых строчках «Романсеро». К примеру, когда Федерико что-то нравилось, когда что-то задевало его так, что мурашки шли по коже, он стискивал зубы, резко сжимал руку в кулак — и вдруг, как марионетка, толкнув изо всех сил собеседника, начинал говорить не переставая.

Любовь моя, цвет зеленый.

Зеленого ветра всплески.                                             [Перші рядки «Сновидного романсу» в перекладі А. Гелескула]

Эти строки — портрет Федерико, верное его отражение. И эти:

...сумрак, серебряный сумрак

ночи, колдующей ночи.

Вот истинный Лорка. Тоска, скорбь, страсть, укрощенная и в то же время не знающая удержу, запечатлеть которую дано лишь великим поэтам; та самая страсть, что звучит в наичистейших строчках канте хондо. Когда я читаю один из этих двух романсов, я воочию вижу Федерико».
Фернандо де лос Ріос — політик, лідер та ідеолог іспанськиї соціалістів, який просував ідею гуманістичного реформістського, а не революційного соціалізму. Був професором кафедри Університету Гранади, де став близьким другом Льорки, який там навчався.  Глорія Хінер — дружина Фернандо де лос Ріоса.

Федеріко Гарсія Льорка. Три поезії, звернені до Рафаеля Альберті

Три поезії Федеріко Гарсія Льорки, з якими ви зможете ознайомитесь нижче у моєму перекладі, досі не перекладалися ні українською, ані російською.

Дві з них, як розповідається в архівній публікації у виданні EL PAÍS, уперше були відкриті для широкого загалу лише у листопаді 1988 року — коли сам Рафаель Альберті, друг Льорки і його колега по літературному руху «Генерація 27 року», прочитав їх на вечорі пам’яті свого товариша у його кімнаті в Студентській резиденції Мадридського університету.

«Федеріко був найдивовижнішим, — розповідав тоді Альберті, для якого громадянська війна почалася з розстрілу поета і закінчилася зі смертю Антоніо Мачадо „неподалік французьких концентраційних таборів“. — Гарсія Льорка був республіканцем, але не комуністом, як я. Я завжди вважав, що вбити мали мене, а не його».

Поезії, що ви їх тут прочитаєте, — не єдині, які пов’язують двох великих поетів Іспанії.

Льорка присвятив Альберті цілий цикл своїх поезій під назвою «Закінчальні пісні»; дещо з нього можна прочитати в моєму блозі у моєму та інших перекладах. Цілком цей цикл поезій доступний в Інтернеті у прекрасних перекладах російською («Песни для окончания»), а також в інтерпретації знаного українського перекладача Миколи Лукаша («Доспівки», стор. 138–148).

А у першому розділі збірки Рафаеля Альберті «Моряк на суходолі» є цикл з трьох поезій під назвою «Федеріко Гарсія Льорці, поетові Гранади», датований 1924 роком.

Після смерті Льорки (який був розстріляний фашистами 19 серпня 1936 року поблизу Гранади) Рафаель Альберті присвятив його пам’яті ще кілька поезій, зокрема «Елегія поетові, який не мав померти (Федеріко Гарсія Льорка)», що увійшла до збірки «Від однієї миті до іншої (Поезія і історія)», виданої 1937 року, та «Федеріко» у збірці «Пісні верхів’я Аньене» (1967–1972).

Три наведені нижче поезії, які Федеріко Гарсія Льорка адресував (саме адресував, а не просто присвятив) своєму другові, є дуже особистісними. Їх не зрозуміє той, хто не читав збірки Рафаеля Альберті «Моряк на суходолі» (1924) — цих ні на що не схожих віршів, які змушують вдихати на повні груди солоне морське повітря і дивитись на світ захопленими очима дитини, для якої фантазії, явища та істоти тонкого світу і краса світу матеріального сплавлені в єдине ціле й між ними ще немає границі, котру проводить зашкарублий розум дорослого. Збірка ця, наскільки мені відомо, також іще не перекладалася ані українською, ані російською; публікувались лише переклади окремих її поезій (та ще й часто не надто вдалі), які, вирвані з її цілісного контексту, втрачають усю свою чарівність.

Збірка «Моряк на суходолі» складається з трьох розділів; переклад третього з них, із однойменною назвою, ви знайдете у моєму блозі, де я публікувала її у кілька етапів. Не пошкодуйте часу на прочитання, це наразі біля 60 невеличких поезій, але читаються вони за одним духом і полишають по собі незгладне враження.

Щодо другої з наведених тут поезій Федеріко Гарсія Льорки, колискової, цікаво також ознайомитись із його лекцією під назвою «Колискові пісні». Неперевершений знавець народної пісенної творчості Іспанії, поет під час своїх мандрів збирав колискові по всій країні. Цю лекція у чудовому українському перекладі Михайла Москаленка опублікувано 1975 року у книжці «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво» з серії «Пам’ятки естетичної думки». Наведу лиш фрагмент її вступу:

«Кілька років тому, блукаючи по околицях Гранади, я почув спів сільської жінки, що саме вколисувала дитину. Мене завжди вражала пронизлива туга колискових пісень нашого краю, але ніколи раніше я не відчував цього так гостро. Підійшовши д неї, щоб записати пісню, я побачив, що це — вродлива андалузска, весела, без найменшого сліду меланхолії; але жива традиція спрацьовувала в ній так, що, скорившись їй, жінка ніби прислухалася до владних стародавніх голосів своєї крові. Відтоді я став збирати колискові пісні по всій Іспанії; я схотів дізнатися, якими мелодіями забарвлює Іспанія перший сон своїх дітей. Йдеться не про якийсь один тип чи про пісню, відому в такій-то окрузі. Ні, всі провінції в цьому різновиді співу виявляють свій поетичний характер і глибину своєї туги — від Астурії та Галісії до Андалузії та Мурсії, через шафрановий спокій Кастилії».

І ще один фрагмент, який пояснить роль у цій колисковій страшного біблійного Мафусаїла:

«На півдні лякають „биком“ або „царицею маврів“, у Кастилії — „ вовчицею“ і „циганкою“, на північ від Бургоса „вова“ чудодійно перетворюється на вранішню „зорю“. Це той самий спосіб присипляти дитину, до якого вдаються у Німеччині — кажуть, ніби прийде чорна вівця і покусає малого. Зосередження й робота думки, пошуки надійного схову й захисту від цих реальних чи уявних істот, навівають сон, хоч, може, і не в найкращий спосіб».

Ну а тепер, нарешті, після такої тривалої передмови, поглянемо, що говорить Федеріко своєму другові.

[1]

Хоч ти і розбишака,

люблю тебе однако.

Ти, крадюжка морів.

Я, смаглий циган гір.

Най жиє пальма Єгипту

разом зі скойками й вимпелами!

Альберті, птаха тендітна,

лимон з лимонних гаїв.

Квітка з квіток, Федеріко,

у чорних кущах ожинових.

Хоч ти і розбишака,

люблю тебе однако.

[2]

Колискова Рафаелеві,

коли він знов повернувсь у дитинство

Рафаелю!

Очі закрий,

бо прийде Мафусаїл!

Ай, буйне його бородище!

Та не бійся, сюди він не прийде.

Скажу йому, щоб проковтнув

не тебе, а хлопця сусідів.

Щойно ти склепиш повіки,

одразу станеш великим

капітаном усіх моряків.

Гей, Мафусаїле! Вільний!

Не бійся! Дивись, дивись!

Адольфіто Саласар,

твій приятель,

бабулі своїй салютує,

мереживними фіранками

розмахує він що є сили.

Нумо спати!

Чи в тебе безсоння?

Може, жовтого маку снодійного?

Зготую його тобі завтра.

А тепер, ти хочеш на човник свій?

Рафаелю!

Очі закрий,

бо прийде Мафусаїл!

[3]

Діво піску і піни,
доправ свого моряка мені.
Не моряка води,
а моряка вітру.

Але, Ка́дісе, морем повитий!
Ти далеко так не ходи!

У веселкову обитель
ходять тільки учені риби.
Вчений ступінь тобі
дощ начертав на чолі.
А мантія в тебе на тілі
із солоної води.

Тож, Кадісе, морем повитий,
далеко так не ходи!

Попливу до твого моряка
сам я, Гранади правитель,
візьму твій корабель темних вод,
зі струменем замість правила.

Ти ж, Кадісе, морем повитий,
далеко так не ходи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

(1924)

I

(Осінь)

Уночі, коли вітру кинджал

мертве тіло літа заколював,

я побачив твій лик у своїй кімнаті,

твій циганський із темряви виступив профіль.

О, квітуча долино. Альфанхе річок,

почервонені чистою кров’ю квітковою

чагарів олеандрових. Луки і скот.

Й на гірському хребті розбишак усі сорок.

Ти збудивсь під шатром із оливових віт

біля малої квітки з пісень і поспівів,

із душею в полоні землі і повітря...

Ти полишив, солодкий, свої вівтарі,

де жертовна згоріла до тла вітряниця —

твоя муза єдина народного співу.

II

(Весна)

О, ви, подруги мої, на землі і на морі, —

Амаранто, Коралю, Полине й Лавандо,

Конюшино, Трилиснику водний, Трояндо, —

всі рослини води, гір, повітря і сонця.

Ви вінчаєте дюни, обдуті вітрами,

мов коштовні корони з коралів і квіту,

з амарантів, і місяців, і конюшини,

я із вами разом зустрічаю світання.

Вітри моря, прилиньте й на друга милого

подивіться: стоїть у вінку з моїх подруг,

прихилившись спиною до дюни високої!

Морські риби, виходьте, співайте зі мною:

— о, відкритий вітрам, я тебе називаю

лазуровою рибою, рибою гір багряно́ю!

III

(Літо)

Обернувшись на оленя вод довгоногого

вирушай, оп’янений полями й містами,

мчи туди, де заграв розливається море,

до хиткого гнізда рибалочки;

я ж бо вийду чекати на тебе, знесилений,

із ціпком тростяним на вершину зіпнуся,

тяжкі рани мої підставлятиму вітру,

спраглий голосу твого, один серед бурі.

Очерети тремкі й прохолодні твої

най напишуть ім’я моє, кликане вітром,

на твоїй, о ріка, швидкоплинній воді.

Й як розтане воно у твоїй білині,

полювання королю, мій оленю пінний,

ти вертайся тоді до вершин своїх гір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка (до I). Альфанхе (ісп. alfanje) — коротка вигнута шабля

Федеріко Гарсія Льорка. Іншим ладом

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Іншим ладом

Над вечоровим полем буйна ватра

здіймає роги оленя з’ярілого.

Долина випростовується мляво.

А вітерець гарцює їй на спині.

Повітря кришталюєсь під димами.

 — Котяче око, жовте і сумливе. —

Я плин гілля безмовно споглядаю.

Гілля задивлене у води плинні.

Приспіви приспівів у далині лунають.
Важливі речі відкривають лики.
Між очеретами і сутінком блідавим
так дивно, що я звуся Федеріко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Малагенья

Три міста

Присвячується Пілар Суб’яуре

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Малагенья

Смерть

заходить в таверну,

смерть її полишає.

Чорні коні і люди недобрі

проходять глибоко проораними

шляхами старої гітари.

Пахне сіллю й жіночою кров’ю

тубероза приморська пропасна.

А смерть

заходить і йде.

Смерть виходить з таверни,

та все навколо тиняє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Пілар Суб’яурре (1884–1970)  — баскська письменниця, інтелектуалка, піаністка, мистецтвознавець — була другом Льорки

Федеріко Гарсія Льорка. Квартал Кордови

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Квартал Кордови

Ноктюрн

Зоряна злива

не досягне будинку,

ніч не торкнеться тіла,

мертвого тіла дівчини,

не знайде червоної ружі,

що у волоссі ся криє.

Лиш шість плачів солов’їних

крізь ґрати долинуть.

Люди здихають скрушно,

проходячи мимо,

і з вуст їх гітар зринає

збентежений віддих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фламенко іспанських ромів

Дуже сильне відео.

В одному з коментарів до нього є розшифровка з англійським перекладом. Я переклала її українською.

02:06–02:42	Ай! Ти лелека, — Ай! — що торкаєшся землі. Ай!  Ай! А я — Ай! — чорний птах, який впав і на ній лишивсь.	¡Ay! Tú eres una cigüeña ¡Ay! que rozó en la tierra ¡Ay!   ¡Ay! Y yo soy ¡Ay! un pájaro negro caído y en ella.
03:15–03:58	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...
04:01–04:42	З часів Ізабели Католічки — Ай! — з часів Гітлера і до часів Франко... Ай! Ай! —  жертвами цих воєн був всенький циганський нарід...	Desde Isabel la Católica ¡Ay! Desde Hitler hasta Franco...  ¡Ay!  ¡Ay! fueron víctimas de sus guerras con toditos los gitanos...
04:43–05:26	Будь-які ночі, будь-які ночі... такі самі, як   інші ночі...	Algunas noches, algunas noches... Como hay otras noches...
05:35–06:16	Ай! Я вмираю від заздрощів, — Ай! — коли бачу, як ти пестиш свого пса...	¡Ay! Me muero de envidia ¡Ay! viendo cómo acaricias a tu perro...
06:23–07:26	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...

Федеріко Гарсія Льорка. Танець

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Танець

Танцює-гуляє Ка́рмен

вулицями Севільї.

Зіниці її спалахують,
струмить волосся збіліле.

Дівиці,

запніть завіси!

В її голові звиваються

змії жовтошкірої кільця,

і днів відлетілих красені

із нею танцюють, їй сниться.

Дівиці,

запніть завіси!

Будинків контури тануть

уздовж тротуарів спустілих,

і давнім сумом стискається

серце Андалусії.

Дівиці,

запніть завіси!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня хлопчика о семи серцях

Пісня хлопчика о семи серцях

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю.

У високих горах, мамо,

я із вітром зустрічаюсь.

Сім дівчат мене спіймали

у люстерка, у свічада.

Мої у́ста — сім пелю́сток —

де у світі не співали.

Щирицеві мої судна

весел і снастей не знали.

Скільки жив я на чужині,

а своїх безцінних таїн

зберегти я не умію,

мимохіть та розкриваю.

У високих горах, мамо,

(серце мóє між зірками

та між лунами блукає)

я із вітром зустрічаюсь.

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Серенада

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Серенада

                                         Присвячується Лопе де Вега

Ніч волога блукає плесом,

плюскотить у імлі досвітній,

а в Лоліти на білих персах

від кохання вмирають віти.

Від кохання вмирають віти.

Від зелених мостів березолю

співи ночі нагої розлиті.

В туберозі й воді солоній

омиває тіло Лоліта.

Від кохання вмирають віти.

Ніч анісова і срібляна

на росяних блищить покрівлях.

Срібло струменів і свічад.

І аніс твоїх стегон білих.

Від кохання вмирають віти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. До інтернаціональних бригад

До інтернаціональних бригад

Ви прийшли так здаля... Та що та відлеглість

для крови, яка співає й не знає кордонів?

Поклик смерти настійний ви чуєте день у день

де б не були: у містах, долинах чи на дорогах.

З цієї країни чи тої, великої чи малої,

що кольором бляклим ледь на мапі видніє,

ви прийшли, щоб піднести свій безіменний голос,

бо спільне у нас коріння і однакова мрія.

Ви навіть не бачили кольору мурів наших,

які присягнули життям своїм боронити.

Ви захищаєте землю, де вас поховають,

де у смертне одіння убране є бойовище.

Чиніть же по сім, і вам відплатять любов’ю

дерева, й рівнини, й найменші часточки світла —

тим почуттям єдиним, яким хвилюється море:

Браття! Зорить і зростає з іменем вашим Мадрід!

Мадрід, грудень 1936 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Осінь

Я йду парком

золотим

і прозорим.

У повітрі

кружляє

листя.

Тепло-тепло.

Та, мабуть, вперше

терпкий запах

зів’ялого листу,

і рудий покрив

під ногами,

сухий шурхіт його,

і кленів

та дубів

пломеніючі крони

не чарують мене, а смутять...

Як призвістку весни нової

рік у рік я вітаю осінь:

лиш скупатись в морознім повітрі,

лиш провітрити серце і душу,

походити босоніж по снігу —

й ось уже скоро нове літо!

Було якось,

хотілось старіти

так, як от осеніють дерева:

убиратись в червоне і жовте,

танцювати в осінньому вітрі...

А потому, як час мій прийде,

не лишати одразу Землю,

а ввійти до великого дуба,

ненадовго, зовсім ненадовго,

щоб довідатись:

як це — ним бути?

Як по вітах стрибають вевірки,

гомонять горобці і синички,

як розпукуються листочки

й жовтувато-зелені суцвіття,

як до сонця прагне пагілля

і радіє його промінню,

як по жилах струмують соки,

як дощі омивають віти,

як парує земля над корінням

і вкривається зелен-травою,

як йде літо жарке і пишне

і на вітах жолуді зріють,

і як листя потім багряніє

й опадає з шурхотом долу,

як приходять дощі із вітрами

і останні листки обривають,

а потому в прозорім повітрі

відчувається свіжий-свіжий

запах снігу й зими,

й незабавом

випадає сніг — біла ніжність

дужі віти мої огортає.

І я згадую:

десь із сто років,

може, тому,

маленький жолудь,

я відчув ніби ніжний поштовх,

що збудив мене в прілім листі, —

теплий промінь весняного сонця,

і в мені ніби щось заграло,

загуло, затремтіло, зрушило,

і помчало одразу в двох напрямах,

так потужно і стрімко — здавалося,

що я ладен з’єднати пагонами

жар Землі із Сонячним пломенем.

Смуток...

ніби до серця доторки

всіх полеглих цьогоріч воїнів,

подих чий чути в вітрі подиху,

голос чий чути в пташ’їм гомоні,

чиїм жалем за недопрожитим

тремтить листя цієї осені...

Та...

їх жаром сніги розтопляться,

сміхом їхнім струмки покотяться,

їх життям розсипані жолуді

оживуть, заграють, ізрушаться,

і по всій Україні розрушиться,

розірветься покрив листя старого

тисячами ростків життя ярого,

і зійдуть дубки, чистії дітки,

і зростуть дубки — дужі парубки,

й їх завзяття й міць і веселий сміх

Україну мою розвеселять навік.

Я йду парком,

золотим

і прозорим.

У повітрі

кружляє

листя.

А на серці

тепло і спокій.

Я тримаю в долоні

жолудь

із маленьким

вогником в ньому,

що чекає

на ніжний дотик —

і весна не забариться.

Цей останній

твій смуток, осінь!

Пломеній же,

прекрасна й щедра,

як ніколи не пломеніла!

Золотись у теплім повітрі,

як ніколи не золотилась!

Розсипай життєдайне сім’я,

як ніколи не розсипала!

2014

Через 6 років:

Федеріко Гарсія Льорка. Дзвін

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Силует петенери

Еухеніо Монтесові

Замість передмови до публікації перекладу цього поетичного циклу (поезії якого розташовані в моєму блозі у порядку оригіналу) я пропоную читачеві ознайомитись зі знайденою мною в Інтернеті докладною розповіддю про цей старовинний різновид іспанського пісенного мистецтва.

Дзвін

Приспів

На жовтій вежі

калатає дзвін.

Його відгомін

в жовтім вітрі плине.

На жовтій вежі

завмирає дзвін.

Із пилу різьбить вітер

прови срібні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Путь

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Путь

Сто верхівців у жалобі —

куди скачуть

низьким небом,

що сягає помаранчів?

Кордова їх, ні Севілья

не побачать.

Ні Гранада, що за морем

здавна плаче.

Сонні коні їх нестимуть

між хрестами

лабіринтом,

в якім спів тремтить і тане.

«Ай!» — сім скриків їхніх

вітер пронизали;

куди мчать сто андалузців

помаранчевих?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Шість струн

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Шість струн

Гітара,

вона змушує плакати

уві сні.

Ридання

загублених душ

вириваються

з її круглого рота.

І, мов тарантул,

тче велику зорю,

щоб упіймати зітхання,

які плавають

у її чорній дерев’яній

водоймі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Танок

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Танок

У саду Петенери

У ночі саду

танцюють

шість циганок,

у біле убраних.

У ночі саду,

увінчані

папіряними трояндами

й бісна́гами.

У ночі саду

їх зубів перломут

черкає

омрак згаровий.

У ночі саду

їхні фіолетові тіні

видовжуються

і неба сягають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

 «...увінчані папіряними трояндами й біснагами...» — бісна́гою в Іспанії називають особливий букетик з квітів ясмину у формі кульки, який продають на вулицях влітку.

Федеріко Гарсія Льорка. Смерть Петенери

 Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Смерть Петенери

Людська пристрасть і туга одвічна

помирає в будинку біленому.

Сотня коней бредуть навмани.

Їхні верхівні мертві.

Мов великі зорі, свічки

кидають світло непевне,

і спідниці муар мерехтить

між її мідяними стегнами.

Сотня коней бредуть навмани.

Їхні верхівні мертві.

Довгі й гострі тіні лягли

від темрявого краю неба,

і гітари самотньої спів

розлягаєсь далеко.

Сотня коней бредуть навмани.

Їхні верхівні мертві.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Фальсета

 Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Фальсета

Ай, Петенеро-циганко!

Ай-яй, Петенеро!

Не було на твоїм похороні

дівчат хвалених.

Дівчат, що дарують Христові мертвому

свої кучері

й виступають в мантиллях білих

у святкових процесіях.

На похорон твій зійшлися

люди злиденні.

Люди, що замість розуму

мають серце.

Вони йшли за тобою в сльозах

провулками темними.

Ай, Петенеро-циганко!

Ай-яй, Петенеро!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

«Гітара в канте хондо має лише позначати ритм і «йти» за кантаором; вона — фон для голосу і повинна бути повністю підпорядкована співакові. Оскільки ж гітарист своїм умінням нерідко не поступається співакові, з’явилась фальсета. Це — струнний супровід, інколи надзвичайної сили, але часто-густо фальшивий, нездарний і повний недоречних італізмів; саме такий він у «віртуозів», що супроводять виконавців фанданго на отих жалюгідних виставах, званих «опера фламенка».

Фальсета також має свою традицію, і деякі гітаристи, наприклад, славетний Ніньйо де Уельва, йдучи за голосом свого природного чуття, не нехтують чистотою лінії й, попри всю свою віртуозність, ніколи не виставляють себе віртуозами.

Я згадав про голос природного чуття тому, що перше, що необхідне для співу,— це здатність перетворювати й очищувати мелодію та ритм, притаманна андалузцям, зокрема циганам». 

(Ф. Г. Льорка, «Архітектура канте хондо», 1931 р., пер. М. Москаленка).

Федеріко Гарсія Льорка. «De Profundis»

 Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

«De Profundis»

Сто закоханих

вічним сном

сплять у землі сухій.

Довгі червоні дороги

має Андалусі́я.

Ко́рдова оливняки

має для ста хрестів,

що між зелених віт

спомини берегтимуть.

Сто закоханих

спатимуть вічно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

De profundis — «з глибин» (лат.). Це початок покаянного псалма, який читається як відхідна молитва над вмираючим.

Федеріко Гарсія Льорка. Подзвін

 Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Силует петенери»

Подзвін

На жовтих

вежах

калатають дзвони.

Їх відгомони

в жовтім вітрі

плинуть.

Дорогою ступає Смерть,

вінчана

зів’ялим квітом,

й піє журну пісню,

награючи на віуелі білій.

Вона іде

і піє, піє, піє...

На жовтих вежах

завмирають дзвони.

Із пилу різьбить вітер

прови срібні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)