Маріо Пайерас. Сьєрра де Чама

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сьєрра де Чама

Ми прибули у світ,

забутий літаками і птахами.

Протягом двадцяти місяців

наше маленьке військо

тягало сельвою свою величезну валку:

три корабельні щогли,

акробатичну трапецію і дрантиве шатро,

пару старезних слонів,

кита із хвостом, зраненим невдячністю матерії,

та инші вражаючі махині.

Ми, що вижили ув останньому потопі,

маємо навчитися орієнтуватися за спогадами,

бо уже багато місяців від сонця немає звісток

і для того, аби побачити,

як сузір’я Оріона виписує в небі свої піруети меланхолійного аероплана,

потрібно дочекатися старості літа.

А проте

купка голокостих більшовиків

ніколи не була такою близькою до повалення зашкарублого закону,

що керує виробництвом усього світового товару.

І ще дві речі ми засвоїли під час дощу:

будь-яка людська спрага має право принаймні на один великий помаранч

й усяка печаль — на один цирковий ранок,

задля чого життя має коли-небудь уподібнитися до квітки

або пісні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Yesterday

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Yesterday

Сесарові Монтесу

Очевидно, що днів, які нам випаде прожити,

ніколи не буде достатньо,

особливо,

якщо наші дії будуть вагомішими за слова.

У світі забагато блакитних ранків,

забагато дітей, що безгучно зростатимуть

у нашій і без того мовчазній пам’яті.

Але в якомусь місті на нас усе ще чекатиме

дівча, розпатлане, мов повітряні змії далекого минулого,

якому, можливо, пояснимо одного дня,

що земна печаль є тимчасовою справою

нашого власного серця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Про сфери та пристановища

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про сфери та пристановища

Адже не можемо жити

у зоряному небі

бо ми не є кометами

а також і через самотність

і хоча груднями

його дивовижний кір завжди буде втішним для нашого погляду

нас надзвичайно засмучує те що його давня кастильська мова

є тепер майже незрозумілою

і що кожен тремтить від насолоди

під цією математикою вічности

нічого не пояснюючи

бо слід уважно вдивитися у ностальгію

наших власних кісток

і наново віднайти курс земних апельсинових дерев

і величезної далечини папуг

хоча нас знову закидають камінням під крівлями минулого

за шум о шостій вечора коли усі наші сурми заграють одночасно

аби світ упізнав нас

і не був безпам’ятним

як це буває із ним ранками

бо його логіка така як у безпричальних китів-блукальців

тоді як у нас логіка боягузів

які ледь встигають вивчити назви місяців

доки вони не анігілюються

і оскільки будь-яка реальна сфера потребує справ

швидших за неї саму та за нас

й існують звичаї духу

які звуться філософією

так само стійкіші за наші нові вчинки

і за наше житейське почуття упевнености

ми часто плутаємося у часі

й зістарюємо речі замість оновлювати їх найбільшою радістю

як це маємо робити і як це їм належить

і я кажу

якби ми хоч знали, що градини сьогоднішнього дня

не є тими що торік

і що травні іще не існують

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. З часів дроздів та цепелінів

Із циклу  «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

З часів дроздів та цепелінів

Час матерії, який подобається мені найбільше, —

це час паротягів та аеростатів.

Я був би щасливим

у просторі, поцяткованому весняними цепелінами

та іншими апаратами,

що дозволяють носитися у повітрі разом із предковічними вітрами,

але я відчуваю, що світ став зрозумілим з того часу,

як існують виноходи, швидші за наші почуття.

Ясність свідомости

залежить від здатности узгодити час серця

з енергією пари та газів, легших за повітря.

Якщо Маркс зміг відкрити константу печалі,

яка живе серед промислових міст,

де кружляють мартини

й виробляються сірникові коробки,

то це сталося тому, що одночасно пристрасно чинилися

подвиги тих, хто у перших літальних апаратах

починав досліджувати небо своєї епохи

і повертався на землю

із білим послідом дрозда на шоломі.

Відтак неточним буде сказати, що, коли людина мислить,

вона фотографує матерією,

бо тоді мислення було би лише

печальним кінематографом подій.

Хто бачив на кінострічці

сумні перипетії братів Райт

із першими аеропланами,

знає, що свідчення усього цього шарварку

є лише мовчазними зображеннями, які швидко старіються:

фотографічні апарати не служать часові,

ніщо не говорить нам про міркування лелек

ані наближується до ностальгії, яка пояснює їхні зупинки

під час перельоту між Глазго та Найробі.

Те, що ми називаємо духом,

є радше примхами й химерами пристрасної матерії.

Інакше не мав би сенсу

середньовічний запах кінського навозу,

що жене навесні поетів

геть із міст екзилу,

і не було б людське кохання абстрактною непристойністю

малюнків у відходках лейпцігських таверн,

і в дитинстві добрих філософів

не мали б значення

для їхніх майбутніх ідей

малюнки на старовинних картках лото,

на яких співіснують без суперечностей сонце,

смерть, птах і зірка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фігура Катріни у мексиканському місті Чапала у сукні з карток лото, 

зі статті Вікіпедії про латиноамериканське  лото

Маріо Пайерас. Дерева сапоте у Рубелоломі

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Дерева сапоте у Рубелоломі

У селищі Рубелолом стверджують, що старі сапоте

у сельві ростуть тут від часів усесвітнього потопу.

Це спосіб сказати, що, плодоносячи протягом усього

нашого життя, вони залишаються тими самими

і що для того, аби їх виростити, знадобилося б

звикнути до голоду, до несквапності відмін року

і мати достатньо сміливості для ризиків забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Про три великих покликання

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про три великих покликання

Тепер ми знаємо, що повернення до минулих

весен неможливе; що звичка вияснювати речі,

повні суперечностей, є джерелом усякої ясної

свідомости; і що заколотництво з метою змінення

світу є єдиним способом не постаріти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Поезія міграції

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Поезія міграції

На щастя

у механіці відмін року

існує прекрасний час

коли відчуваємо потребу відлетіти

блакиттю певних понеділків

і таке із нами трапляється мабуть тому

що нам починають мерзнути кістки

і сумувати за теплом кращих весен

чи тому що надто нестерпним стає тиск

нашого вкоріненого потягу до повітря

нас бо створено для мандрів

а не для обов’язків забуття.

Чи тому що ми легкі

і земля однаково обертатиметься

чи тому що ми насправді ніколи не поверталися з нашого першого екзилу

тож нам не бракує бажання знову наїстися ожини

сідати на сумні гаргуйлі осені

чи ховатися під кольоровою зливою

травневих вітражів.

Бо саме задля цього ми є іграшками у руках долі

попри те що маємо сяйні і плинні очі

та пам’ять архіпресвитерів

і завжди літаємо зграєю

аби печаль не привела нас до війни

і ми відтак не поширили її на все і вся

без чого неможливі переміни.

Бо коли ми знаходимо обважніле дерево посеред літа

будучи самотніми

нам не з’їсти більше одного плода

але коли надлітаємо зграєю та у лагоді

жодна гілка не залишається невідвіданою

ані навіть спогад про неї.

У цьому дивному вирію панує вид

а не особень-одноденка

і жоден з нас сам по собі не творить літа

але уся міграція разом творить його і визначає.

Це як сказати, що у мандри вдаряються від самотності

а не через розуміння звичаю речей

аби пристрасно сперечатися зі своїм часом

та мимохідь заперечувати наш внутрішній устрій

і те що зветься свободою.

Ми любимо реальність не за її зливи чи сонця

і не за ясність її дивовижної мови

але за лагідність її доріг

попри те що часто на зворотному шляху

вона не доносить нас до тих місць звідки ми відлітали

через властивості нашого єства

спантеличеного природою.

Оскільки компаси нашої юності не такі

як компаси потомних часів

чи найнепевніший календар нашого серця

і оскільки варто відкрити існування

для погляду невсипущих грудневих зорь

і дрібної шкоди від помилок наших товаришів

та хоча ми усе ще не знаємо коли повернемось

однак знаємо напевне що реальність завжди буде багатшою

за незбагненну мапу нашої власної ностальгії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Лист молодого філософа батькові

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Лист молодого філософа батькові

Колись ми побесідуємо із тобою

про небо та його метафори мокрого пороху,

про послід духу, якого шукаємо по містах,

обложених весною,

а ще про те, що наша молодість

десь забарилася на своїх магічних шляхах без вороття.

Правда у тому, що море утримує нас багато років

і примушує слухати у своїх мушлях

жахливе лихослів’я забуття.

І не було нам сенсу затикати собі вуха воском

із таким бентежним сум’яттям усередині себе.

Ми не були щасливі,

бо у жодному із розставань,

які були остаточними, хоча ми того не бажали,

нам не вдалося вимовити це ніжне слово,

яке дозволило би уникнути довічної самотності

тим, кого уже не побачимо,

ба навіть і нам самим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Кіліманджаро

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Кіліманджаро

Це не людська ностальгія

за колишніми веснами у краю лагідних птахів

чи дощами дитинства,

від яких наші очі назавжди залишилися прозорими;

ні, це ностальгія за землею вічних снігів,

за якою сумують у старості слони

у зоопарках усього світу

і до якої, кажуть, усі ми помандруємо одного ранку

із потаємним болем від того,

що уже не повернемося до жодного із тих місць,

де були щасливі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Сона Рейна

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сона Рейна

Уже не пам’ятаємо, якими були на початку,

бо із кожним днем наш труп віддаляється,

аби розкластися у часі.

Наші найкращі начерки людства майбутнього

стали хіба феєрверками,

що спалахували під дощем першої ночі,

бо реальність тут усе ще воює із птахами

і тому нічого не знає про кристалізацію ветхості

та повільні лабіринти,

у яких губиться її здатність до змін.

І додамо:

ми ніколи не були такими вільними від старіння духу,

як цими ранками,

і наші думки ніколи не були такими близькими

до наших дій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сона Рейна — назва території у Ґватемалі, де де були розташовані партизанські бази під час громадянської війни. Пізніше розташовані там територіальні громади, які зазнають жахливих репресій, отримають назву Comunidades de Población en Resistencia — Громади населення у Спротиві.

Маріо Пайерас. Стратегія та квітка тамборійо

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Стратегія та квітка тамборійо

Хто збирається воювати у сельві,

має вчитися у квітки тамборійо.

Жоден генерал не облягає супротивника

із такою майстерністю, як ця жовта квітка.

Щороку вона бере лютий приступом,

встановлює тотальне весняне цвітіння,

а тоді відступає безшелесно

шляхами березня.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)