Альфонсіна Сторні. Підніжжя дерева

Зі збірки «Машкара й конюшина», 1937

Підніжжя дерева

Коли це сталося?..  Все швидше вгору

по стовбурі, подібному до цього,

і вниз на чотирьох, й на землю склала

веселу мову соковитих фруктів.

Я бачила швидкий табун в повітрі:

всі чорногриві, батоги вогняні

стьобали їхні ураганні шквали.

І мій нерозчленовий зойк розлігся.

Потім щодуху бігла. Серед тиску

инших звірин настрашених. Та раптом

ми зупинилися і, скулившись, завмерли.

І землю потрясли важезні кроки

тваринного громаддя, яке рухалось

тунелем крізь вологі темні хащі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Альфонсіна Сторні. Тепер засну

Тепер засну

Квіткові зуби, росяний очіпок

і руки — трави... нянечко хороша,

ти простели мені земляну постіль

із укривалом із пухкого мороху.

Тепер засну. Допоможи влягтися

і в головах постав мені світильник;

сузір’я; яке тобі до вподоби;

усі чудові; пригаси помалу.

Залиш мене: чуєш, бруньки потріскують...

згори нога небесна заколисує,

і птах співає пісню забуття...

Спасибі. Ах, іще одне прохання:

якщо він знову телефонуватиме,

скажи — не варто, я уже пішла...

1938

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Це остання, прощальна поезія Альфонсіни Сторні. Хвора на рак, який уже позбавляв її можливості працювати через біль, поетка надіслала її до газети La Nación, перед тим як кинутися у море з хвилеріза у Мар-дель-Платі.

Маріо Пайерас. Про ріки сну

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Про ріки сну

Тепер я розумію, що ти тримаєшся за мене,

засинаючи, аби тебе не здолала течія цієї ріки,

замешканої світними рибами, з мерехтливими

від огняниць берегами; аби тебе не віднесло

далеко від пам’яти і ми поверталися до буття,

незмінно залишаючись самими собою, кожного

ранку світу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)