Три дерева
На узбіччі стежини —
дерев повалених троє. Дроворуб їх забув.
І мов троє сліпців, яким не стачає любови,
поміж собою говорять.
Навзахіднє сонце
ллє свою живу кров у розсічені стовбури,
і боків їх розверстих дух
вітер навколо розносить.
Одне із них, переламане,
простягає з рипливим стогоном
свою величезну руку із листям тремтячим
до иншого, і їхні рани —
наче двоє очей, моліннями сповнених.
Дроворуб їх забув.
Прийде ніч. Я буду із ними.
Я прийму в своє серце їхні спокійні смоли.
З ними стану наче вогонь.
І твердих і безмовних
має знайти нас день у безмежній скорботі!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
