Франс Тамайо. Мовить Олімп

Мовить Олімп
 
Гордим я був, як і належить вершині,
А моя юнь була морем, яке співає.
Отже зоря вже не сходитиме над вершиною?
Й я тепер став, наче море, що не співає?
Ти без насмішок дивись, Мевію, на вершину,
Ані у море не плюй, яке вже не співає.
Якщо блискавиця була, я не дарма був вершиною,
І є більшим мовчання моє, аніж море, яке співає.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Мевій — поет, який згадується у «Буколіках» Вергілія (вірші  90–91 третьої еклоги), вочевидь, як приклад поганого поета.

Франс Тамайо. Невидима гадюка

Невидима гадюка
Романс аймара
 
Який аромат випускає
дурманний твій темний вид!
Наче квітка, вбирає
мій цілунок твій темний вид.
Яка ваба необорима
огортає твій темний вид?
То гадюка незрима
свої чари влила у твій вид.
 
Птахи просто у леті бистрім
непритомніють, вчувши твій спів.
Солодкою труйною пристрастю
струмує смерть в твоїм співі.
Яка ласка огидна
дробить на кристали твій спів?
То гадюка невидна
жагуче співа в твоїм співі.
 
Твої стегна хитає від жару,
який струмує в тобі!
Мов на гойдалці-човнику, пару
моя пристрасть знаходить в тобі!
Що за жахлива химородь
твоїм тілом трясе, далебі?
То гадюка невидима
божевільно танцює в тобі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Айма́ра — один з індіанських народів, який мешкає у високогірних районах Болівії та Перу.

Хуліо Кортасар. Із циклу «П’ять останніх поезій для Кріс»

1.
 
Оце зараз пишу птахів.
Я не бачу, як вони з’являються, не обираю їх,
вони раптом тут, отак просто,
зграя птахів, що
одна
по
одній
сідають на дроти сторінки,
гомонять, щось дзьобають, злива крил
і я, не маючи для них хліба, просто
споглядаю, як вони з’являються. Правдоподібно,
то є дерево,
а може,
кохання.
 
...
 
5.
 
Не втомлюватиму тебе іще віршами.
Нехай я, припустимо, сказав
хмари, ножиці, повітряні змії, олівці,
і, може, якоїсь миті
ти посміхнулася.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Моліна. Поривання

Поривання
 
От би зродитись у часи відваги,
в часи кохань, завоювань і битов,
коли солдатів, збоїв і монахів
в розбурхані моря штовхала згага
побачить землі, досі не відкриті, —
 
не в ці сумні, коли немов обмежувальну
накреслено всім пориванням лінію
і сам я пристрасність змінив на обережність
й самотній, ранний, все стою на узбережжі
й дивлюся на межу між синню й синню!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)