Люіс Сернуда. Еспанська елегія

Написано 1937 року в обложеному Мадріді,

зі збірки «Хмари» (1937–1938)

Еспанська елегія

Промов до мене, говори до мене,

Таємнича сутносте нашого роду

У стількох віках,

Духу-сотворителю нині живущих,

Тих, що бачу їх, керованих ненавистю,

Готових запропонувати свої душі смерті,

Найсокровенніша батьківщино.

Коли стара весна
Повернеться, аби оповити своїми чарами
Твоє неосяжне тіло,

Який птах відшукає своє гніздо

І яка гілка завирує соками,

Аби вибухнути новим зелом?

Який промінь радісного світла,

Яка хмара над осиротілим полем

Знайдуть воду,

Знайдуть шибку затишної оселі,

Щоб відбитися у ній грайливою веселкою?

Говори до мене, мати;

Жодна жінка не була чиєюсь так,

Як ти моєю.

Говори до мене, промов до мене

Єдине слово за ці довгі дні,

За ці непевні дні,

Що виникають перед тобою

Змахом гіркого ножа

У руках твоїх власних дітей.

Не віддаляйся ось так, самозаглиблена,

Під довгими попелястими покровами,

Що відлучають нас від твоїх великих і прекрасних очей.

Ці опалі квіти,

Ці обірвані пелюстки серед крови і бруду

Вічно сяяли у твоїх руках

З тих далеких часів, коли моє життя

Було сном у свідомості богів.

Це тебе, твої очі шукає той,

Хто кличе тебе, б’ючись проти смерти,

Тебе, далека і незглибна

Мати стількох душ минулого,

Що заповіли тобі, із блиском чистого самоцвіту,

Свою жагу вічности, зашифровану у красі.

Але ти не лише господиня мертвих поривань;

Ніжною і люблячою була ти до наших живих устремлінь,

Співчутливою до наших перебутних бід.

Чи знала ти, що ми були тебе гідні?

Поглянь крізь сльози:

Дивись, скільки зрадників,

Дивись, скільки боягузів

Далеко від тебе у ганебній втечі

Зрікаються твого імені і твого лона,

Коли біля твоїх ніг, у тривалому чеканні,

Ми, твої діти, зводимо до тебе погляд

І похмуро відчуваємо

Компенсацію за ці лиховісні години.

Той не знає життя,

Хто ніколи не жив під війною.

Вона над нами, розпростерла щільні крила,

І я чую її крижаний свист

І бачу, як падають на випалену траву

Нагло підкошені смертю,

Тоді як моє тіло

Страждає і бореться пліч-о-пліч з одними

Супроти инших.

Щось тремтить і помирає в мені,

Коли бачу тебе такою зболілою і самотньою

І в руїнах світлі дари твоїх дітей,

Що підносилися тобі віками;

А я ж так любив твоє минуле,

Переможне сяєво серед сутіні й забуття.

Твоє минуле — це ти,

І водночас ти —

Світання, яке ще не осяло наші долини.

Ти одна виживеш

Попри прихід смерти;

Лише у тобі є сила

Надати нам віри у майбутнє,

Хоча очі наші його не бачать.

І над цими і тими живими, що б’ються поміж собою,

Видно, як ти страждаєш разом із усіма.

І їхня ненависть, і жорстокість, і битва

Марні перед тобою, як і їхні життя,

Бо ти є вічна

І сотворила їх

Лише заради миру і слави свого народу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Альтолягірре. Пляж

Пляж

Федеріко Гарсії Льорці

Попарно човни рибальчі,

наче сандалі вітру,

сохнуть під сонцем гарячим.

Розгорнута книжка — дві лінії

під прямим кутом: я і тінь моя.

На піску, розкинувшись вільно,

ніби то її винесло море,

спить тихомирно дитина.

Розгорнута книжка — дві лінії

під прямим кутом: я і тінь моя.

А рибалки віддалеки

витягають із води невід

за жовті солоні линви.

Розгорнута книжка — дві лінії

під прямим кутом: я і тінь моя.

1926 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Альтолягірре. Твої слова

Твої слова

Спершись мені на рамено,

ти — крило моє десне.

І, немов розправляєш

чорні тендітні пера,

слова твої мене підносять

у біле-пребіле небо.

Надпорив. І німота.

Я за бюром самотою,

сорочка на спині червена,

і відсутність твоя болить мене.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Льорка і Неруда. Вшанування Рубена Даріо

Буенос-Айрес, 1933 рік. На бенкеті, влаштованому ПЕН-клубом на честь прибулих до Аргентини чилійського поета Пабльо Неруди (призначеного сюди консулом) та еспанського поета і драматурга Федеріко Гарсії Льорки (який приїхав ставити свою п’єсу) виступають ці двоє поетів.

Неруда. Пані...

Льорка. ...та панове! У тавромахії існує прийом, що зветься «аль алімон», коли двоє тореро дражнять бика одним плащем.

Неруда. Так і ми з Федеріко — ніби з’єднані невидимим електричним проводом — у парі виступимо перед шановним зібранням.

Льорка. За усталеним звичаєм на подібних зібраннях поети демонструють своє живе слово — хай то срібне, а чи дубове, та вітають своїх друзів і товаришів.

Неруда. Проте ми виведемо сюди із темряви небуття того, чия смерть була більшою за інші смерті, вдівця життя, яке він палко кохав. Ми сховаємося в тіні його сяючої темряви і будемо знову і знову повторювати його ім’я, допоки могутність його не вийде із забуття.

Льорка. І з ніжністю пінгвінів привітавши найвитонченішого поета Амадо Вільяра, ми кинемо на стіл велике ім’я, хоч від того вдрізки розіб’ються келихи, злетять у повітря виделки, шукаючи око, куди можна встромитися, і потужна морська хвиля зірве скатертини. Так назвемо ж ім’я поета Америки та Еспанії: Рубен...

Неруда. ...Даріо! Адже пані...

Льорка. ...та панове...

Неруда. ...де в Буенос-Айресі площа Рубена Даріо?

Льорка. Де пам’ятник Рубенові Даріо?

Неруда. Він так любив парки! Де він, парк Рубена Даріо?

Льорка. Де бодай квіткова крамниця імені Рубена Даріо?

Неруда. Де яблука і яблуневий сад Рубена Даріо?

Льорка. Де зліпок руки Рубена Даріо?

Неруда. Де олія, запашиста смола, лебідь, названі на честь Рубена Даріо?

Льорка. Рубен Даріо спочиває «у рідному Нікарагуа», під жахливим мармуровим левом, з тих, що їх багатії встановлюють коло дверей своїх будинків.

Неруда. Штампований лев — йому, родоначальникові левів, беззорий лев — тому, хто освячував зірки.

Льорка. Одним прикметником він наповнював усе навколо голосами сельви і, подібно до володаря мов Фрая Луїса де Гранада, створював сузір’я з лимона, ноги оленя і жахливої безмежности молюска; він переносив нас у море, оселивши фрегати й тіні у наших зіницях, і, наче джин, одним порухом простягав величезний бульвар над найсірішим вечором, який лише знало небо, він нарівні вітався з темним південно-західним вітром і вдихав його на повні груди, як належить поетові-романтикові; та завмирав непорушно, спершись на коринфську капітель із виразом іронічно-печального сумніву усіх епох.

Неруда. Багряне його ім’я заслуговує на те, аби ми пам’ятали розчахнені ним горизонти, жахливий біль його серця, його розпечені до червоного сумніви, його зішестя колами пекла і сходження на вершини замків слави, усі ці ознаки величі поета — нині, завжди і на віки вічні.

Льорка. Еспанський поет, він навчив усю Еспанію — від уславлених маестро до зеленої юні — універсальности та шляхетности, яких бракує сучасним поетам. Він став учителем для Вальє-Інклана, Хуана Рамона Хіменеса та братів Мачадо, і його голос просочив водою та селітрою ріллю нашої сивочолої мови. Від Родріго Каро і до братів Архенсола й Хуана де Аргіхо еспанська мова не знала такого бенкету слів, такого потрясіння консонансів, такого сяйва й майстерности творення форм, як у Рубена Даріо. І, мов рідні, він сходив усі землі Еспанії, від пейзажів Веласкеса до багать Гойї, від меланхолії Кеведо до ніжного яблучного рум’янцю мальоркських селянок.

Неруда. Приливна хвиля теплого північного моря занесла його до Чилі й викинула на визублене кам’янисте узбережжя, і океан бив у нього піною та дзвонами, а чорний вітер Вальпараїсо сповнював його дзвінкою сіллю. Тож зведемо цього вечора йому пам’ятник з повітря, де звучать голоси і клубочаться тумани, де відбиваються дрібні й величні події життя, достоту такий, як його неймовірна поезія, пройнята звуками і видіннями.

Льорка. Але на цю повітряну статую я хочу покласти його кров, мов коралову гілку, яку гойдає море, та його нерви, подібні на сніп проміння на світлині, його голову мінотавра, на якій гонгоріанский сніг розцвічено зграйкою колібрі; його блудний відсутній погляд багатія, чий єдиний скарб — сльози, і також його вади. Забур’янілі книжкові полиці, де звучать порожняви флейти, коньячні пляшки його драматичного сп’яніння, його чарівний несмак і зухвале марнословство, які надавали людяности стовпищам його віршів. Поза канонами, формами і школами тріумфально крокує його велика поезія, розсипаючи плоди своєї щедротної природи.

Неруда. Федеріко Гарсія Льорка, еспанець, і я, чилієць, відмовляємося від чільного місця у нашому дружньому зібранні заради цієї величної тіні, чий спів піднісся над наш і чий досі нечуваний голос прославив землю Аргентини, на яку нам довелося ступити.

Льорка. Нас, Пабльо Неруду, чилійця, і мене, еспанця, поєднали наша мова і великий поет — нікарагуанський, аргентинський, чилійський та еспанський — Рубен Даріо.

Неруда та Льорка. На честь і славу якого ми підносимо наш келех.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Оригінал цього виступу міститься у книзі спогадів Пабльо Неруди «Зізнаюсь: я жив» («Confieso que he vivido»)

Півонії

Опускається вечір,

холодом віє з балкона,

я угортаю плечі

солодким пахом півоній,

у їхній рожевій пишноті

задумливий погляд втопляю.

Півонії квітнуть над обрієм:

сонце сідає.

Леон Феліпе. Ізраїль

Ізраїль

Ізраїлю,

маєш ізнову навчитися

створювати богів.

Ти, що винайшов монотеїзм

і народив Христа,

але не схотів його (що було помилкою),

маєш усвідомити те,

що кажуть нині твої потаємні пророки:

«Усі люди на землі є богами».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леон Феліпе. Поезієзнавство

Поезієзнавство

I

Поезія...

глибока печаль і поривання душі...

скільки ти здатна дати усім... усім,

від принца до парії,

усім...

без ритму і навіть без слів!..

II

Розтрощіть на друзки цей вірш.

Приберіть дармовиси рим,

його розмір і ритм,

навіть ідею відкиньте.

Розвійте слова за вітром...

і коли щось по тому лишиться,

то — поезія чиста!

III

Тихіше, поети, тихіше...

стиште голос, не треба крику,

не ридайте з таким надривом:

як підносите рупор до губ у печалі,

ваші плачі уподібнюються

до заводів плакальниць, найманих.

IV

І якби,

поети придворні,

вірш ставав таким, як людина,

не з кришталю би був, а з болота.

V

Поете,

не з серця, не з мислі,

не з вулканового горна божественного

з’явилися твої крила.

Поміж люди вони творилися

і поміж люди вживилися

до тіла тобі, до скелету.

Найсмиренніша в світі десниця

устромила видіння...

устромила тобі межи ребра

кохання перину.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Як на мене, дуже вдалий переклад.  Як і переклади Сергія Борщевського та Павла Грушка.

Точніше, усі вони були би такими, коли б не одна деталь — ключовий рядок ключової поезії:

«то — поезія чиста» — написала я,

«це поезія буде жива»  — написав Сергій Борщевський,

«то поэзия вот это и есть» — написав Павло Грушко.

Але:

«eso será la poesía» — «це буде поезія»

— написав автор.

Частина наведених вище поезій уперше з’явилася у складі вступу до збірки «Вірші і молитви подорожнього (II)» (див нижче). Але пізніше Феліпе виділив з них ті, що стосувалися поезії, доповнив новими віршами і назвав цю добірку «Поезієзнавство»; як він її читав, можна послухати у кінці цього допису.

Хосе Морено Війя. Елегія безмовности

Елегія безмовности

Боляче говорити, і боляче зупинитись.

Пишу за наказом безмовности.

У цю годину пекельного галасу

вона — господар.

Душа завмерла в очікуванні слова.

Воно мусить прийти,

мусить настати ця сяйна мить.

Поет,

прикутий до пломеню,

до потоку життя,

до його аромату й його суворости,

розпізнає цю безмовність

як знак Миру.

Вічна містерія,

що нею пропливає лик світання, —

завжди за чорною завісою.

Але ця томлива безмовність

є безпосереднім передвісником Слова.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Істина

Істина

Є для мене рядок у небі. Бачу його, роздивляюсь;

та до перекладу він мені не надається,

зашифрований.

Я розумію його усім тілом;

не вмію вимовити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Морено Війя. Я ненавиджу...

Я ненавиджу...

Я ненавиджу рози;

роза мене чарує.

Я не зношу дерева;

та тополя срібляста,

мушмула чи олива —

то народ мій одвіку.

Я не зношу каміння,

та у аквамарині,

у смарагді, топазі,

у сапфірі глибокім

бачу душі незнані

і люблю в них вдивлятися.

Я ненавиджу музику,

але цей канте хондо...

копла ця, що моєю є

назавжди і відроду,

що співаючи — плаче,

а як плаче — співає,

копла ця — то є кров моя

на ім’я Соледад.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Голос Еспанії

Зі збірки «Три сонети про кастильську мову»

Голос Еспанії

Одного ранку з хаосу первинного

я пробудився — світло грало кольорами,

а монструозні голоси так ніжно промовляли:

«мамо», «тато», «гав-гав», «Ана», «Карлітос».

Одним бажанням все — «кохати!», «жити!» —

охоплене: зв’язки збулися ладу.

Я був людиною. Господь? Я сам ставав ним:

я світ створив своєю мовою кастильською.

Усе — єдине: творіння, мова, мислення,

світ заповітний, хвилями в якому

пливуть слова одне за одним, коливаючись.

Та вечоріє, і я вже бачу прірву.

Прощай, мій світе, лепет колисковий

й мої солодкі голоси еспанські.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Відпочинок

Із циклу «Маленькі поезії подорожнього»,
збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста», 1921

Відпочинок

Ось і спокій далекого вогнища,

осінній пейзаж, тиха річка.

(О блукальцю з гайною ходою,

відпочинь!

                    А її рука

зітре із твого вбрання

порошнисті сліди дороги).

Він уже ступив на поріг.

І усміхається.

                           Вогнище.

                     Осінь.

           Пейзаж.

Тиха річка.

                                                              

На дзиґарі на стіні кам’яниці

Сонце уже відбило

незворотній час відпочинку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Чумацький шлях

...запряжені у віз, вони течуть дорогою,

несучи в погляді ласкавому і довгому

свою розслабленість меланхолійну.

Люіс Карльос Льопес

Воли течуть дорогою, вози течуть дорогою,

тече-пливе дорогою солоная ріка,

під сонячними брамами перепливає обрії,

під місячними брамами в шафір перетіка.

Ватри пливуть туманами, дими пливуть туманами,

пісні пливуть туманами за обрії в шафір,

блакитними туманностями лягають берегами,

виблискують на брижах кришталинами зір.

Айвазовський І. К. Чумаки на відпочинку, 1885