Люіс Сернуда. Еспанська елегія

Написано 1937 року в обложеному Мадріді,

зі збірки «Хмари» (1937–1938)

Еспанська елегія

Промов до мене, говори до мене,

Таємнича сутносте нашого роду

У стількох віках,

Духу-сотворителю нині живущих,

Тих, що бачу їх, керованих ненавистю,

Готових запропонувати свої душі смерті,

Найсокровенніша батьківщино.

Коли стара весна
Повернеться, аби оповити своїми чарами
Твоє неосяжне тіло,

Який птах відшукає своє гніздо

І яка гілка завирує соками,

Аби вибухнути новим зелом?

Який промінь радісного світла,

Яка хмара над осиротілим полем

Знайдуть воду,

Знайдуть шибку затишної оселі,

Щоб відбитися у ній грайливою веселкою?

Говори до мене, мати;

Жодна жінка не була чиєюсь так,

Як ти моєю.

Говори до мене, промов до мене

Єдине слово за ці довгі дні,

За ці непевні дні,

Що виникають перед тобою

Змахом гіркого ножа

У руках твоїх власних дітей.

Не віддаляйся ось так, самозаглиблена,

Під довгими попелястими покровами,

Що відлучають нас від твоїх великих і прекрасних очей.

Ці опалі квіти,

Ці обірвані пелюстки серед крови і бруду

Вічно сяяли у твоїх руках

З тих далеких часів, коли моє життя

Було сном у свідомості богів.

Це тебе, твої очі шукає той,

Хто кличе тебе, б’ючись проти смерти,

Тебе, далека і незглибна

Мати стількох душ минулого,

Що заповіли тобі, із блиском чистого самоцвіту,

Свою жагу вічности, зашифровану у красі.

Але ти не лише господиня мертвих поривань;

Ніжною і люблячою була ти до наших живих устремлінь,

Співчутливою до наших перебутних бід.

Чи знала ти, що ми були тебе гідні?

Поглянь крізь сльози:

Дивись, скільки зрадників,

Дивись, скільки боягузів

Далеко від тебе у ганебній втечі

Зрікаються твого імені і твого лона,

Коли біля твоїх ніг, у тривалому чеканні,

Ми, твої діти, зводимо до тебе погляд

І похмуро відчуваємо

Компенсацію за ці лиховісні години.

Той не знає життя,

Хто ніколи не жив під війною.

Вона над нами, розпростерла щільні крила,

І я чую її крижаний свист

І бачу, як падають на випалену траву

Нагло підкошені смертю,

Тоді як моє тіло

Страждає і бореться пліч-о-пліч з одними

Супроти инших.

Щось тремтить і помирає в мені,

Коли бачу тебе такою зболілою і самотньою

І в руїнах світлі дари твоїх дітей,

Що підносилися тобі віками;

А я ж так любив твоє минуле,

Переможне сяєво серед сутіні й забуття.

Твоє минуле — це ти,

І водночас ти —

Світання, яке ще не осяло наші долини.

Ти одна виживеш

Попри прихід смерти;

Лише у тобі є сила

Надати нам віри у майбутнє,

Хоча очі наші його не бачать.

І над цими і тими живими, що б’ються поміж собою,

Видно, як ти страждаєш разом із усіма.

І їхня ненависть, і жорстокість, і битва

Марні перед тобою, як і їхні життя,

Бо ти є вічна

І сотворила їх

Лише заради миру і слави свого народу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

De «Las nubes» (1937–1938)

Elegía española

Dime, háblame

Tú, esencia misteriosa

De nuestra raza

Tras de tantos siglos,

Hálito creador

De los hombres hoy vivos,

A quienes veo por el odio impulsados

Hasta ofrecer sus almas

A la muerte, la patria más profunda.

Cuando la primavera vieja

Vuelve a tejer su encanto

Sobre tu cuerpo inmenso,

¿Cuál ave hallará nido

Y qué savia una rama

Donde brotar con verde impulso?

¿Qué rayo de la luz alegre,

Qué nube sobre el campo solitario,

Hallarán agua, cristal de hogar en calma

Donde reflejen su irisado juego?

Háblame, madre;

Y al llamarte así, digo

Que ninguna mujer lo fue de nadie

Como tú lo eres mía.

Háblame, dime

Una sola palabra en estos días lentos,

En los días informes

Que frente a ti se esgrimen

Como cuchillo amargo

Entre las manos de tus propios hijos.

No te alejes así, ensimismada

Bajo los largos velos cenicientos

Que nos niegan tus anchos ojos bellos.

Esas flores caídas,

Pétalos rotos entre sangre y lodo,

En tus manos estaban luciendo eternamente

Desde siglos atrás, cuando mi vida

Era un sueño en la mente de los dioses.

Eres tú, son tus ojos lo que busca

Quien te llama luchando con la muerte,

A ti, remota y enigmática

Madre de tantas almas idas

Que te legaron, con un fulgor de piedra clara,

Su afán de eternidad cifrado en hermosura.

Pero no eres tan sólo

Dueña de afanes muertos;

Tierna, amorosa has sido con nuestro afán viviente,

Compasiva con nuestra desdicha de efímeros.

¿Supiste acaso si de ti éramos dignos?

Contempla ahora a través de las lágrimas:

Mira cuántos traidores,

Mira cuántos cobardes

Lejos de ti en fuga vergonzosa,

Renegando tu nombre y tu regazo,

Cuando a tus pies, mientras la larga espera,

Si desde el suelo alzamos hacia ti la mirada,

Tus hijos sienten oscuramente

La recompensa de estas horas fatídicas.

No sabe qué es la vida

Quien jamás alentó bajo la guerra.

Ella sobre nosotros sus alas densas cierne,

Y oigo su silbo helado,

Y veo los muertos bruscos

Caer sobre la hierba calcinada,

Mientras el cuerpo mío

Sufre y lucha con unos enfrente de esos otros.

No sé qué tiembla y muere en mí

Al verte así dolida y solitaria,

En ruinas los claros dones

De tus hijos, a través de los siglos;

Porque mucho he amado tu pasado,

Resplandor victorioso entre sombra y olvido.

Tu pasado eres tú

Y al mismo tiempo eres

La aurora que aún no alumbra nuestros campos.

Tú sola sobrevives

Aunque venga la muerte;

Sólo en ti está la fuerza

De hacernos esperar a ciegas el futuro.

Que por encima de estos y esos muertos

Y encima de estos y esos vivos que combaten,

Algo advierte que tú sufres con todos.

Y su odio, su crueldad, su lucha,

Ante ti vanos son, como sus vidas,

Porque tú eres eterna

Y sólo los creaste

Para la paz y gloria de su estirpe.