Я ненавиджу...
Я ненавиджу рози;
роза мене чарує.
Я не зношу дерева;
та тополя срібляста,
мушмула чи олива —
то народ мій одвіку.
Я не зношу каміння,
та у аквамарині,
у смарагді, топазі,
у сапфірі глибокім
бачу душі незнані
і люблю в них вдивлятися.
Я ненавиджу музику,
але цей канте хондо...
копла ця, що моєю є
назавжди і відроду,
що співаючи — плаче,
а як плаче — співає,
копла ця — то є кров моя
на ім’я Соледад.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «La música que llevaba», 1949
Yo detesto...
Yo
detesto las rosas;
una
rosa me encanta.
Yo
detesto los árboles;
pero un
álamo, un chopo,
un
níspero, un olivo
son
como gente mía.
Yo
detesto las piedras,
pero el
agua-marina,
la
esmeralda, el topacio
y el
profundo zafiro
son
almas misteriosas
que
agrada sondear.
Yo
detesto la música,
pero
este cante jondo...
esta
copla que es mía
desde
todos los tiempos,
esta
copla que llora
cantando
y que se canta
gimiendo,
es de mi sangre:
se
llama Soledad.
Послухати в
оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар