Я йду парком
золотим
і прозорим.
У повітрі
кружляє
листя.
Тепло-тепло.
Та, мабуть, вперше
терпкий запах
зів’ялого листу,
і рудий покрив
під ногами,
сухий шурхіт його,
і кленів
та дубів
пломеніючі крони
не чарують мене, а смутять...
Як призвістку весни нової
рік у рік я вітаю осінь:
лиш скупатись в морознім повітрі,
лиш провітрити серце і душу,
походити босоніж по снігу —
й ось уже скоро нове літо!
Було якось,
хотілось старіти
так, як от осеніють дерева:
убиратись в червоне і жовте,
танцювати в осінньому вітрі...
А потому, як час мій прийде,
не лишати одразу Землю,
а ввійти до великого дуба,
ненадовго, зовсім ненадовго,
щоб довідатись:
як це — ним бути?
Як по вітах стрибають вевірки,
гомонять горобці і синички,
як розпукуються листочки
й жовтувато-зелені суцвіття,
як до сонця прагне пагілля
і радіє його промінню,
як по жилах струмують соки,
як дощі омивають віти,
як парує земля над корінням
і вкривається зелен-травою,
як йде літо жарке і пишне
і на вітах жолуді зріють,
і як листя потім багряніє
й опадає з шурхотом долу,
як приходять дощі із вітрами
і останні листки обривають,
а потому в прозорім повітрі
відчувається свіжий-свіжий
запах снігу й зими,
й незабавом
випадає сніг — біла ніжність
дужі віти мої огортає.
І я згадую:
десь із сто років,
може, тому,
маленький жолудь,
я відчув ніби ніжний поштовх,
що збудив мене в прілім листі, —
теплий промінь весняного сонця,
і в мені ніби щось заграло,
загуло, затремтіло, зрушило,
і помчало одразу в двох напрямах,
так потужно і стрімко — здавалося,
що я ладен з’єднати пагонами
жар Землі із Сонячним пломенем.
Смуток...
ніби до серця доторки
всіх полеглих цьогоріч воїнів,
подих чий чути в вітрі подиху,
голос чий чути в пташ’їм гомоні,
чиїм жалем за недопрожитим
тремтить листя цієї осені...
Та...
їх жаром сніги розтопляться,
сміхом їхнім струмки покотяться,
їх життям розсипані жолуді
оживуть, заграють, ізрушаться,
і по всій Україні розрушиться,
розірветься покрив листя старого
тисячами ростків життя ярого,
і зійдуть дубки, чистії дітки,
і зростуть дубки — дужі парубки,
й їх завзяття й міць і веселий сміх
Україну мою розвеселять навік.
Я йду парком,
золотим
і прозорим.
У повітрі
кружляє
листя.
А на серці
тепло і спокій.
Я тримаю в долоні
жолудь
із маленьким
вогником в ньому,
що чекає
на ніжний дотик —
і весна не забариться.
Цей останній
твій смуток, осінь!
Пломеній же,
прекрасна й щедра,
як ніколи не пломеніла!
Золотись у теплім повітрі,
як ніколи не золотилась!
Розсипай життєдайне сім’я,
як ніколи не розсипала!
2014
Через 6 років:
