Федеріко Гарсія Льорка. Дерево пісень

Із циклу «Пісні»:

— «Ігри»

Дерево пісень

Анні Марії Далі

Тростина — жест і голос

тремтить, бринить

у вітрі, що у вчора

відносить слід.

Дівча зітхало мрійно:

якби вловить! —

та запізнялось завжди

на миг, на мить.

Ай, місяцю! Ай, сонце!

На єдну мить.

Шістдесят квіток сірих

стеблом сплелись.

Колишеться, незаймана —

ні квіту, ні віт,

у вітрі, що у вчора

відносить слід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Три наведені у цій публікації переклади Льорківської поезії дуже різняться між собою семантично. Який же відповідає оригіналові? Які його справжні текст і символіка? Про це я розповідаю в кінці публікації.
Анна Марія Далі — сестра художника Сальвадора Далі, з яким Льорка дружив і в будинку якого у Кадакесі на морському узбережжі подовгу гостював. Льорка потоваришував із Анною Марією, збереглося їхнє дружнє листування.

Рафаель Альберті. Пісня 1. Омивана Параною!

Пісня 1

З книжки «Балади і пісні

 річки Парана́» (1954)

Омивана Параною!

Споглядає з балкона людина

вітер, що приходить і відходить.

Споглядає схили, обдувані

вітром, що приходить і відходить.

Комоней, схожих на скелі

вітру, що приходить і відходить.

Пасовища, мов море зелене

вітру, що приходить і відходить.

Річку, наче хвіст довжелезний

вітру, що приходить і відходить.

Човни, які плинуть шляхами

вітру, що приходить і відходить.

Людину, на тінь подібну

вітру, що приходить і відходить.

Небо, господу простору

вітру, що приходить і відходить.

Споглядає, задивлена,

самотність свою самотою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Балада про те, що сказав вітер

Балада про те, що сказав вітер

З книжки «Балади і пісні

річки Парана́» (1954)

Вічність добре уміє

бути просто рікою,

бути конем покинутим

і туркотом

голубиці.

Варто піти людині

від людей,

і приходить вітер,

і говорить до неї про інше,

і відкриває їй очі

та вуха до зовсім іншого.

І ось я пішов від людей,

і сів самотньо на схилі,

і став дивитись на ріку…

однак лише кінь самотній

напитись прийшов

і у тиші

до мене долинув туркіт

заблуканої голубиці.

А потім з’явився вітер,

так, мов проходив мимо,

і до мене промовив:

«Вічність добре уміє

бути просто рікою,

бути конем покинутим

і туркотом

голубиці».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Кастилія

Кастилія

Сліпуче сонце
пирскає скалками
від пругів обладунків,

світлом ятрить панцери

і на вістрях списів паленіє.

Сліпуче сонце, спрага, знесилення.

Степом кастильським жаским

із дванадцятьма своїми

 — пил, піт і залізо —

скаче в вигнання Сід.

Замкнений двір заїжджий.

Увесь він — бруд і каміння...

Ніхто не відповідає. І лише від ударів

ратищами списів поступаються двері.

Мріє повітря розпечене,

сонце нещадно палить!

На удари страшні із глухою луною

озивається голос чистий,

кришталевий і срібний...

На порозі мала дівчина,

зовсім бліда і тендітна.

Уся вона — очі блакитні, і сльози в очах,

і в ореолі злотистім

личко, яке виражає страх і допитливість.

«Добрий Сід, проїжджайте...

Король на смерть нас скарає,

дім наш зруйнує і поле засіє сіллю...

Їдьте. І небо нехай буде до вас ласкавим...

З нашого горя, о Сіде, вам не стане користи!»

Плаче безгучно дівча.

Воїв лютих загін

сльози дитячі пронизують.

Незламний голос лунає: «Їдьмо!»

Сліпуче сонце, спрага, знесилення.

Степом кастильським жаским

із дванадцятьма своїми

 — пил, піт і залізо —

скаче в вигнання Сід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Ель Сід (el Cid) — Сід Кампеадор (1040–1099), відомий також як та Родріґо Діас де Вівар, легендарний герой реконкісти, оспіваний в іспанських поемах та піснях, і зокрема у найвідомішій з пам’яток еспанської літератури — «Пісні про мого сіда».

У виданні «Ігор Качуровський. Круг понадземний. Світова поезія від VI по XX століття» (Київ, 2007, стор. 58–59) а також у доступному в Мережі підручнику Ігора Качуровського «Фоніка» (Мюнхен, 1984, стор. 133–134) наведено фрагмент «Пісні про мого Сіда», який надихнув Мануеля Мачадо на створення цієї поезії. А нижче в цьому дописі, слідом за оригіналом, ви знайдете цю поезію у перекладі Качуровського.

Мігель де Унамуно (1864–1936, іспанський філософ, поет, письменник, громадський діяч, найбільша постать «покоління 1898 року») казав про цю поезію Мануеля Мачадо, що однієї такої поезії досить, аби унесмертельнити своє ім’я.

Густаво Адольфо Бекер. Рука у моїх долонях...

XL (40)

Рука у моїх долонях,

в очах моїх тоне очима,

і так на моє рамено

любо голівку схилила.

Скільки разів із нею —

про те Господь лише відає —

під високими в’язами 

ми блукали повільно!

Ці в’язи круг її дому
вкривали своєю тінню
і нас від очей сторонніх,
і портик його таємничий.

А вчора... вже рік по тому —

наче подих єдиний,

із таким дивовижним спокоєм,

із такою граційністю

до мене вона промовила,

як нас зазнайомив приятель:

«Гадаю, я десь Вас бачила».

О, салонні завсідні,

які ж ви йолопи, далебі!

І ви, елегантні мисливиці

за плітками амурними,

як же ви пропустили

таку пікантну історію:

то ж делікатес правдивий,

котрий могли б смакувати

sotto voce, сховавши обличчя,

зближені в колі тісному,

за пір’ям золочених віял!

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Густі і високі в’язи,

місяць цнотливий і стриманий,

портика білі сходи,

стіни її будинку,

мовчіть, мої друзі, й довіку

бережіть таємницю!

Мовчіть; бо й у мене самого

вже спогадів не лишилося;

а вона... вона... жодна маска,

не така, як її обличчя!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)