Кастилія
Сліпуче сонце
пирскає скалками
від пругів обладунків,
пирскає скалками
від пругів обладунків,
світлом ятрить панцери
і на вістрях
списів паленіє.
Сліпуче сонце, спрага, знесилення.
Степом кастильським жаским
із дванадцятьма своїми
— пил, піт і залізо —
скаче в вигнання Сід.
Замкнений двір заїжджий.
Увесь він — бруд і каміння...
Ніхто не відповідає. І лише від ударів
ратищами списів поступаються двері.
Мріє повітря розпечене,
сонце нещадно палить!
На удари страшні із глухою луною
озивається голос чистий,
кришталевий і срібний...
На порозі мала дівчина,
зовсім бліда і тендітна.
Уся вона — очі блакитні, і сльози в очах,
і в ореолі злотистім
личко, яке виражає страх і допитливість.
«Добрий Сід, проїжджайте...
Король на смерть нас скарає,
дім наш зруйнує і поле засіє сіллю...
Їдьте. І небо нехай буде до вас ласкавим...
З нашого горя, о Сіде, вам не стане користи!»
Плаче безгучно дівча.
Воїв лютих загін
сльози дитячі пронизують.
Незламний голос лунає: «Їдьмо!»
Сліпуче сонце, спрага, знесилення.
Степом кастильським жаским
із дванадцятьма своїми
— пил, піт і залізо
—
скаче в вигнання Сід.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітки
Ель Сід (el Cid) — Сід Кампеадор (1040–1099), відомий також як та Родріґо Діас де Вівар, легендарний герой реконкісти, оспіваний в іспанських поемах та піснях, і зокрема у найвідомішій з пам’яток еспанської літератури — «Пісні про мого сіда».
Ель Сід (el Cid) — Сід Кампеадор (1040–1099), відомий також як та Родріґо Діас де Вівар, легендарний герой реконкісти, оспіваний в іспанських поемах та піснях, і зокрема у найвідомішій з пам’яток еспанської літератури — «Пісні про мого сіда».
У виданні «Ігор Качуровський. Круг понадземний.
Світова поезія від VI по XX століття» (Київ, 2007, стор. 58–59) а
також у доступному в Мережі підручнику Ігора Качуровського «Фоніка» (Мюнхен, 1984, стор. 133–134) наведено фрагмент
«Пісні про мого Сіда», який надихнув Мануеля Мачадо на створення цієї поезії. А
нижче в цьому дописі, слідом за оригіналом, ви знайдете цю поезію у перекладі Качуровського.
Мігель де Унамуно (1864–1936, іспанський філософ, поет, письменник, громадський діяч, найбільша постать «покоління 1898 року») казав про цю поезію Мануеля Мачадо, що однієї такої поезії досить, аби унесмертельнити своє ім’я.
 |
Деталь фрески José Vela Zanetti у палаці муніципалітету провінції
Бургос
|
Castilla
El ciego sol se estrella
en las duras aristas de las
armas,
llaga de luz los petos y
espaldares
y flamea en las puntas de las
lanzas.
El ciego sol, la sed y la
fatiga.
Por la terrible estepa
castellana,
al destierro, con doce de los
suyos
—polvo, sudor y hierro— el
Cid cabalga.
Cerrado está el mesón a
piedra y lodo...
Nadie responde. Al pomo de la
espada
y al cuento de las picas el
postigo
va a ceder... ¡Quema el sol,
el aire abrasa!
A los terribles golpes,
de eco ronco, una voz pura,
de plata
y de cristal, responde... Hay
una niña
muy débil y muy blanca
en el umbral. Es toda
ojos azules y en los ojos
lágrimas.
Oro pálido nimba
su carita curiosa y asustada.
«Buen Cid, pasad... El Rey
nos dará muerte,
arruinará la casa
y sembrará de sal el pobre
campo
que mi padre trabaja...
Idos. El cielo os colme de
venturas...
¡En nuestro mal, ¡oh Cid! no
ganáis nada!»
Calla la niña y llora sin
gemido...
Un sollozo infantil cruza la
escuadra
de feroces guerreros,
y una voz inflexible grita: «¡En
marcha!»
El ciego sol, la sed y la
fatiga.
Por la terrible estepa
castellana,
al destierro, con doce de los
suyos
—polvo, sudor y hierro— el
Cid cabalga.
Кастілья
Сліпуче сонце
Од піхов одбивається затвердлих,
Роз’ятрює і панцери, й ефеси,
На вістрях у списів полуменіє.
Сліпуче сонце, спрага і знемога.
Страшними кастілійськими степами,
З дванадцятьма своїми, на вигнання, —
Піт, курява, залізо — Сід прямує.
Он озія — на всі ключі замкнулась.
Ні відгуку. Та під міцною сталлю
Списів і шпад віконниця піддасться.
А сонце палить, і мов жар — повітря.
Аж на жахливий гуркіт
З хрипким відлунням — срібно-кришталевий
Почувся голос. Дівчинка тендітна й
Біленька перед ними на порозі.
Вся — тільки очі, а в очах — сльозинки.
А личко, і настрашене, й цікаве,
Неначе в німбі блідо-золотому.
— Прямуйте далі, добрий Сіде.
Король нас покарає смертю.
Наш дім зруйнує.
Засіє сіллю вбоге наше поле,
Що батько обробляє.
Проходьте. Успіх хай пошле вам небо.
В нещасті нашім, Сіде,
Нема для вас зарібку.
Замовкла дівчинка і тільки плаче.
Дитяче те ридання переходить
Вояцьким загартованим загоном,
І владний голос кида: — Їдьмо далі!
Сліпуче сонце, спрага і знемога.
Страшними кастілійськими степами,
З дванадцятьма своїми, на вигнання, —
Піт, курява, залізо — Сід прямує.
. . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Ігора
Качуровського з видання «Ігор Качуровський. Круг понадземний. Світова
поезія від VI по XX століття», 2007)
Кастилия
Слепое солнце
раскаляет латы,
Огнем летучим
воинов кропя.
Дробится в искры
на стальном забрале
И полыхает на
конце копья.
Слепое солнце,
жажда и усталость,
И по степи
кастильской стук копыт.
В изгнание, с
двенадцатью своими —
В поту, в пыли, в
железе — скачет Сид.
Вот постоялый
двор — земля и камень —
Он весь закрыт от
ставен до ворот.
В ворота бьют
копьем —
Шатаются
ворота...
А ветер обжигает,
солнце жжет.
На гулкий гром
ударов отозвался
Серебряный,
хрустальный голосок.
И маленькая
девочка
Несмело
Открыла дверь и
вышла на порог.
Была она и
худенькой и бледной.
Одни глаза, да
слезы на глазах,
Но на лице
ребячьем любопытство
Превозмогало
страх.
«Уйдите, добрый
Сид! Король убьет нас.
Разрушит этот
дом.
И не зерно, а
соль посеет в поле,
Распаханном
отцом.
Скачите дальше,
Сид! Хранит вас Бог,
Несчастье наше не
пойдет вам впрок».
И девочка
заплакала беззвучно,
Потупясь, воины
стояли перед ней,
И в тишине густой
и раскаленной
Суровый голос
крикнул: «На коней!»
Слепое солнце,
жажда и усталость,
И по степи
кастильской стук копыт.
В изгнание, с
двенадцатью своими —
В поту, в пыли, в
железе — скачет Сид.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Валерия Столбова)
Слепое солнце раскаленным светом
о шлемы и наспинники дробится,
и вспыхивают копий острия,
как огненные птицы.
Слепое солнце, жажда и усталость…
Сквозь ад степей кастильских раскаленных —
железо, пыль и пот, — верхами едут
изгнанник Сид и с ним двенадцать конных.
Двор постоялый, сложенный из камня,
грязища. Есть ли здесь живые души?
Дверь поддалась напору рукоятей.
Свет. Воздух обжигающий. Удушье.
За грохотом ударов
звук голоса услышали не сразу —
хрустальный, робкий. Девочка выходит,
она худа и синеглаза,
и вся — глаза, а в них, огромных — слезы.
Настороженная, глядит с порога,
на личике под светлым ореолом
испуг, и любопытство, и тревога.
«Ступайте мимо, добрый Сид, — иначе
погубят нас по воле государя,
разрушат дом, засеют землю солью,
возьмут зерно, лежащее в амбаре.
Уйдите, Сид, и да хранит вас небо.
Кой прок вам предавать нас лютой каре?»
Глядит и плачет. Детскими слезами
дружине преграждается дорога,
и, воинов суровых понуждая,
бесстрастный голос произносит: «Трогай!»
Слепое солнце, жажда и усталость…
Сквозь ад степей кастильских раскаленных
железо, пыль и пот, — верхами едут
изгнанник Сид и с ним двенадцать конных.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Марка Самаева)
Послухати в
оригіналі:
читає
Manuel Dicenta
читає
Tomás Galindo
Немає коментарів:
Дописати коментар