Рубен Даріо. Кауполікан

Зі збірки «Лазур...», 1888

— цикл «Сонети»

Кауполікан

Є дещо неймовірне, що бачив люд прадавній:

кремезний стовбур дерева муж на плече узяв,

таким могли б Геракл, а чи Самсон преславні

вимахувати в битві. І грізно він постав:

йому за шолом коси і мускули за панцир,

цей воїн з Арауко, цей Німрод полювань

бика би міг здолати в змаганні рукопашнім

чи кинутись на лева голіруч без вагань.

Він рушив. Споглядали ходу цю грандіозну

і денне сяйво, й захід, і тихе небо зоряне —

зі стовбуром на рам’ї, він йшов, немов титан.

І, вражені, скричали: «Він — токі! Він — токі!» —

його одноплемінники. Та не спинялись кроки.

Зоря сказала: «Досить!»

                                          І гордо звів чоло Кауполікан.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Кауполіка́н — реальна історична постать, воєнний вождь народу індіанців-мапуче, що очолював їхню армію під час першого повстання мапуче проти іспанських конкістадорів у 1553–1558 роках. Арауко — регіон на території сучасної Чилі, де мешкав цей народ. За легендою, під час виборів воєнного вождя, мовою індіанців — «токі», Кауполікан переміг своїх суперників, продемонструвавши свою міць та волю тим, що підняв з землі величезний стовбур дерева і два чи три дні ішов, тримаючи його на плечі. Докладніше: легенда про Кауполікана, стаття про Кауполікана у Вікіпедії.

Рубен Даріо. Мушля

Мушля

Присвячується Антоніо Мачадо

Велику злотаву мушлю я на пляжі натрапив —

була важка і оздоблена візерунком з виборних перлів;

Європа торкалась її перстами божественними,

на спині бика небесного хвилі перетинаючи.

Підніс до вуст, й несподівано голосно пролунали

горна морського звуки, потужні і древні,

і таємницю коштовну повідали мірним шепотом,

коли до вуха приклав, її темно-сині надра.

І я відчув на губах гіркий присмак вітрів солоних —

тих, що під зорями, які мрії Ясона викохували,

напинали вітрила корабля аргонавтів,

і вітер незнаний приніс гуркіт хвиль, незнайому мову

і відчуття, що здіймається палуба, а потім з-під ніг уходить...

(А мушля, схожа на серце, тремтіла в руках).

1903

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Алилуя

Алилуя!

Мануелеві Мачадо

Рози рожеві та білі, віти зелені,

свіжі суцвіття та пагони —

Радість!

Гнізда у теплих кронах,

яєчка у теплих гніздах,

теплота і солодкість —

Радість!

Груди цієї дівчини

білявої, і цієї смаглої,

й ось тієї чорнявої —

Радість!

І живіт оцієї геть юної,

п’ятнадцятирічної

та її гармонійні руки —

Радість!

І дихання дівичої сельви,

і дихання непорочних дівчат,

і рими солодкі Світання —

Радість! Радість! Радість!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Люблю, любиш

Люблю, любиш

Любити, любити, любити, любити завжди й усе суще,

любити разом із небом, любити разом із землею,

і тоді, як ясніє на сонці, і коли темне від бруду:

любити усім розумінням та пристрастю усією.

І коли гірська стежка життя видається задовгою,

і важка вона, і крута, і проходить над урвищами —

кохатись у неосяжності любові живо-червоної

і палати у горні плавильному власних грудей!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Осінні вірші

Осінні вірші

Коли до тебе звертаються думки мої — ллються пахощі

і так дивовижно поглиблюється твій погляд, сповнений ніжності.

Босоніж, легка і замріяна, по крайці морській виступаєш,

по білі пінній, й уста твої усю радість світу утілюють.

Кохання минуще — так мало живе його очарування,

й його насолода і біль його однаково нетривалі.

Година лише минула, як писав на снігу ім’я твоє,

щойно лиш над пісками злунали слова кохання.

Аж ось уже закружляло листя в гаю тополиному,

де блукають самотні й такі закохані пари.

І в чару осені, повну її вина летаргійного,

твої ружі, о весно, уже облітати мають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Печально, дуже печально

Печально, дуже печально

Якось глядів я печально, дуже печально,

як зносилась і спадала вода у фонтані.

Ніч була ніжна і срібна. Сльози роняла.

Плакала ніч. Ридала. Скрушно зітхала.

І фіолетовий смерк аметистом мінився

змішуючись зі сльозами митця таємничого.

Я був тим митцем, тим таємничим плакальником,

що розчинився душею у струмі фонтану.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мартін (Поні) Мічарвегас. Настав той легендарний Час Життя

Настав той легендарний Час Життя

В книзі старосвітській я колись був прочитав

імена забуті тих, хто давнє знання мав

про майбутнє світу — про той більш правдивий час,

що настане неодмінно, треба лиш чекать....

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

Весь цей час тривалий, всю історію землі

ліси й гори, моря й ріки, сповнені жаги,

берегли людину, що ждала на самоті

на цей час правдивий, ще небачений ніким.

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

Жде тебе, любове, мов повітря, світ цілий,

поклади, любове, край історії сумній,

де була людина мов в далекій чужині, —

обійми її й до серця міцно пригорни.

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Мартін Мічарвегас (на прізвисько Поні) —аргентинський поет, музикант, бард, художник, відомий не лише своєю творчістю, але також активною боротьбою за права людини і торжество гуманізму та справедливості. У часи диктатури Хорхе Відели змушений був емігрувати до Еспанії, де було видано декілька його книжок, а потім знову повернувся на батьківщину.

Музику до цієї пісні написав художник і музикант Альбе Павесе (Albe Pavese).

Мартін (Поні) Мічарвегас. Мостом слова

Мостом слова

Слово

між ним і нею

було єдиним місточком

хоча вони й користались

руками губами очима

й навіть шкірою переконливою

То не був міст через річку

але міст через прірву

міст над жахаючими ознаками

міст над важкими часами

Жодне не брало мита

з іншого за розмову

жодне із двох

ніколи

це був міст над бідою

міст через безнадію

А коли там був міст

отже були і два місця

і то два різні краї а не просто

два береги річковії

бо це був міст не через річку

а міст через самотність

перекинутий межи країнами

спустошеними і спустілими

країнами які прагнули

життя цим мостом слова

мостом де ніхто не чатує

мостом який навіть смерті

не до снаги підірвати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Андалусія

Андалусі́я

Ка́діс, солона ясність.

Грана́да, плач вод потаємних.

Романська та мавританська

мовчазна Ко́рдова...

й Ма́лага,

де звучать голоси кантао́рів.

Золота Альмері́я...

і сріблястий Хае́н.

Уе́льва, берег трьох каравел.

І Севі́лья...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Перша пісня

Зі збірки «Людина у засідці» (1937–1939)

Перша пісня

Відсахнулося поле,

побачивши лють, із якою

на людину людина накинулась.

Яке провалля відкрилося

між оливою і людиною!

Тварина, яка співає,

та тварина, що здатна

плакати, пускати коріння, —

згадала про свої пазурі.

Вона укривала ці пазурі

квітами, м’якістю, тихістю,

та зрештою їх оголює

з усією своєю жорстокістю.

І я чую їхнє потріскування

у себе в руках. Стережися,

синку, бо я готовий

занурити їх, устромити

просто у плоть твою ніжну.

Я повернувся до тигра.

Тримайся подалі — розірву.

Нині любов є мертва

і людина полює людину.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Книжку Ернандеса «Людина у засідці» було знищено франкістами, однак два її екземпляри збереглися.

Мігель Ернандес. Запахи

З юнацьких поезій

Запахи

Щоб відчути запах гвоздика,

хлопчик стає навколінки.

Вибух карміновий. Запах

палахкотить червоно.

Щоб понюхати квіт помаранчу,

хлопчик стає на хідлі.

Над розсохою — піна.

І запах піниться біло.

Щоб дізнатись, як пахне коріння,

хлопчик лягає на землю.

Ці кігті, у ґрунт занурені,

пахнуть блакиттю небесною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Мов бик, лише для болю я рождений...

Зі збірки «Промінь, що не згасає»

Мов бик, лише для болю я рождений...

Мов бик, лише для болю я рождений,

хоч повен сили пах мій життєдайний,

та, мов бика, мене затаврували,

поставивши залізом знак пекельний.

Мов бик, я маю величезне серце,

одначе і його мені замало,

і за цілунок й усмішку коханої

я кидаюсь, неначе бик, до герцю.

Мов бик, я гордо зустрічаю біди:

реве на плечах вітер ураганний,

а з язика струмує серце кров’ю.

Мов бик, я переслідую невпинно —

а ти жадання зупиняєш шпагою,

і я мов бик, мов бик обдурений тобою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Vesper

Vesper

Безгучність, спокій... Золотаве місто

в містерію вечірню упливає.

Собор — мов величезна рака. Хвилі

затоки переплетені вигадливо,

мов в’язь великих літер в архаїчних

священних книгах та антифонаріях.

Окреслені трикутниками білими

суден рибальських схематичні зариси;

з солоним пахом прибережних квітів

ледь чутний гук — «Уліссе!» — долинає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Vesper —  лат.: вечір, вечірня зірка

Рубен Даріо. Там, в далині

Зі збірки «Співи життя та надії. Лебеді й инші поезії», 1905

XL

Там, в далині

Віл, якого я бачив одного дня у дитинстві,

що парував посеред родючого поля,

сповненого гармонії тропіків, під сонцем кармінним

і золотим нікарагуанським, — і горличка

з лісу, повного звуками вітру, сокир, пташиного співу

та ревіння диких биків, — я вітаю вас, моя жизне!

Воле важкий і повільний, пригадую, бачучи тебе,

ранок солодкий, що кликав доїти корову,

коли моє існування було іще біло-рожевим;

а ти, горянко ласкава, моя повірнице-горличка, —

для моєї весни проминулої ти тепер уособлення

того, що було у ній від Весни божественної.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісенька першого бажання

Із циклу «Пісні»

КОХАННЯ

З крилами і стрілами

Пісенька першого бажання

У ранку зеленім

хотів би я бути серцем.

Серцем.

У стиглому вечорі

я би став соловейком.

Соловейком.

(Душе моя,

прибери кольору помаранчі.

Душе моя, —

кохання кольору теплого).

Собою самим я би став

на світанні веселому.

Серцем.

Голосом власним —

у переднічній сутемряві.

Соловейком.

Душе моя,

прибери кольору помаранчі!

Душе моя, —

кохання кольору теплого!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. У школі та університеті

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

У школі та університеті

Уперше

я тебе не впізнав.

Удруге  — уже впізнав.

Скажи,

чи воздух тобі сказав,

чи вітер тобі сказав?

Холодним раночком

я сумував,

і раптом веселим став.

Чи тобою упізнаний був —

не дізнав.

І тобі дізнатись не дав.

Між нами двома
тридцяти сірих днів
параван байдужо постав.

Уперше

я тебе не впізнав.

Удруге — уже впізнав.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Маленький мадригал

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Маленький мадригал

Чотири гранати

в садочку твоєму.

(Візьми моє серце

новеє).

Циприсів чотири

в садочку твоєму.

(Візьми моє серце

стареє).

Сонце і місяць.

А потім...

ні серця,

ані садочку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Відгомін

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Відгомін

Уже розвилася

квітка зорі.

(Чи пригадуєш

глиб післяпóлудня?)

І місячна тубероза

розлила прохолодні пахощі.

(Чи пригадуєш

погляд серпня?)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Ідилія

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Ідилія

Присвячується Енріке Дюрану

Ти звеліла: я мушу повісти

тобі весни таємницю.

А я ж на тій таємниці

знаюсь так, як оця ялиця.

Поглянь, її тисяча пальчиків

указують тисячу напрямків.

Так і я не сказав тобі, мила,

чому річка така повільна.

Лиш поклав у свій голос-нетечу

попелясте небо очей твоїх.

Обійди круг мене, смагляночко!

Та пильнуй моє листячко в таночку!

Оббіжи, співаючи голосно,

оглядовим кохання колесом.

Ай, не можу, хоч як би хотілося,

поділитись весни таємницею!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Нарцисе...

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Нарцисе...

Нарцисе.

Твій аромат.

І дно тихої річки.

Я би так і лишивсь коло тебе.

Квіте кохання.

Нарцисе.

У твоїх білих очах

линуть хвилі та сонні рибини.

Метелики і птахи

у моїх — по-японському вишукані.

Ти маленький, а я великий.

Квітко кохання.

Нарцисе.

Жаби такі тямкі!

А все ж не лишають у спокої

поверхню, куди глядяться

мари твої і мої.

Нарцисе.

О, болю мій.

О, болю мій особистий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Гранада і 1850

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Гранада і 1850

Чути у кімнаті,

як водограй сміється.

Винограддя пальцем

і променем сонце

у те місце вказують,

де у мене серце.

Пропливають хмари

у повітрі серпня.

А мені примарилось,

а чи не примарилось,

що я у водограї —

просто усередині.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
«Гранада створена для музики, и все у ній співає — від води фонтанів до листя дерев», — писав поет.
Зі спогадів його брата,Франсіско Гарсії Льорки:
«...ми переїхали туди [до Гранади] 1908 року й оселилися в будинку номер шістдесят шість по Асер-дель-Даррен, Це був просторий триповерховий будинок, з патіо, галереєю та садом. Ми жили в цьому будинку кілька років, здається, поки Федеріко не скінчив коледж... Будинок на Асер-дель-Даррен запам’ятався братові більше за інші з різних причин, зокрема й тому, що у ньому пройшли юнацькі роки Федеріко, які особливо вплинули на його творчість...
У патіо було прохолодно, виноградні лози перепліталися над викладеним камінням майданчиком, у центрі якого був невеликий фонтан, а поруч росла чудова магнолія».

-------------------
У збірці слідом за цією поезією іде поезія «Прелюдія».

Федеріко Гарсія Льорка. У зеленому небі

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

У зеленому небі...

У зеленому небі

самотня зелена зірка,

як же, скажи, сердезі

тай не загубиться?

Вежі зовсім злилися

із туманом холодним,

як же їм нас побачити,

кохана, цими віконцями?

Сто зірочок зелених

не можуть ніяк роздивитись

з неба ясно-зеленого

сто білих веж серед снігу.

Так і моя зажура —

аби її не ховати,

посмішками червоними

маю розмалювати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Сонет

Із циклу «Пісні»:

— «Кохання (З крилами і стрілами)»

Сонет

Довгаста й мов зі збриженого срібла

примара — нічний вітер із зітханням

рану стару відкрив рукою сірою

і зник, а я лишивсь з моїм бажанням.

Кохання виразка, яке зі світлом

дарується й розпукою кривавою.

Розколина, де Філомела німо

свій ліс, м’яке гніздо і біль тримала.

Який солодкий гомін в собі чую!

Я вистягнусь отут, посеред квіту

непоказного. І хоча бездушно

витає поруч твоя врода — та жовтіє

вода в ріці і кров моя струмує

в зеленні запашнім і соковитім.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)