Нарциси
Блукав, мов оболок самотній,
Що носиться в височині,
Аж золотом преді мною
Нарцисів натовп заряснів —
Вздовж озера на видноті
Танцюючи у леготі.
Подібна на Чумацький шлях
Понад водою пролягла,
Мов відбиваючись в зірках,
Їх нескінченная стяга:
Десятки тисяч голівок
Єднав тріпотливий танок.
За ними хвиль танок бринів —
Та де йому так веселить.
У сьому
жвавому гурті
Душа моя розквітла вмить!
Як радісно я споглядав
Цей скарб — й ціни його не знав.
Я зором внутрішнім потім,
Який самотність нам дарує,
Їх часто бачив, лежачи
Чи на дозвіллі, чи в задумі;
Раює серце в мить таку
Й гуляє з квітами в танку.
Який самотність нам дарує,
Їх часто бачив, лежачи
Чи на дозвіллі, чи в задумі;
Раює серце в мить таку
Й гуляє з квітами в танку.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (переклад мій)
The daffodils
1804
I wandered lonely as a cloud
That floats
on high o’er vales and hills,
When all at
once I saw a crowd,
A host of
golden daffodils,
Beside the
lake, beneath the trees,
Fluttering
dancing in the breeze.
Continuous
as the stars that shine
And twinkle
on the Milky Way,
They
stretched in never-ending line
Along the
margin of a bay:
Ten
thousand saw I at glance
Tossing
their heads in sprightly dance.
The waves
beside them danced, but they
Out-did the
sparkling waves in glee;
A poet
could not but be gay
In such a
jocund company!
I gazed —
and gazed — but little thought
What wealth
the show to me had brought;
For oft,
when on my couch I lie
In vacant
or in pensive mood,
They flash
upon that inward eye
Which is
the bliss of solitude;
And then my
heart with pleasure fills,
And dances
with the daffodils.
Немов самотня хмара, брів...
Немов самотня хмара, брів
Я навмання в високих травах
І раптом на путі зустрів
Поля нарцисів золотавих;
І переливами заграв
Над ними вітер пробігав!
Неначе зорям мерехтливим,
Числа нарцисам не було.
Вони постали над заливом, –
Мінливе нескінченне тло,
Котре стелилось перед зором
Дзвінким різноголосим хором.
Іскрились хвилі на воді,
І вторили їм блиском квіти.
Й нараз поет прогнав тоді
Від себе настрій сумовитий,
Хоч достеменно ще не знав,
Якого Дару там надбав...
Бо часто в роздумі глибокім
Чи як жену думки пусті
Встають перед духовним оком,
Що нам – розрада в самоті,
Нарциси хвилями ясними,
І серце йде в танок із ними!
Нарциссы
Как тучи одинокой тень,
Бродил я, сумрачен и тих,
И встретил в тот
счастливый день
Толпу нарциссов золотых.
В тени ветвей у синих вод
Они водили хоровод.
Подобно звездному шатру,
Цветы струили зыбкий свет
И, колыхаясь на ветру,
Мне посылали свой привет.
Их были тысячи вокруг,
И каждый мне кивал, как
друг.
Была их пляска весела,
И видел я, восторга полн,
Что с ней сравниться не
могла
Медлительная пляска волн.
Тогда не знал я всей цены
Живому золоту весны.
Но с той поры, когда
впотьмах
Я тщетно жду прихода сна,
Я вспоминаю о цветах,
И, радостью осенена,
На том лесистом берегу
Душа танцует в их кругу.
. . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . (пер. Али Ибрагимова)
Печальным реял я туманом
Среди долин и гор седых,
Как вдруг очнулся перед
станом,
Толпой нарциссов золотых:
Шатал и гнул их ветерок,
И каждый трепетал цветок.
Бесчисленны в своем
мерцанье,
Как звезды в млечности
ночной,
Они вились по очертанью
Излучины береговой —
Сто сотен охватил на глаз
Пустившихся в веселый
пляс.
Плясала и волна; резвее,
Однако, был цветов задор,
Тоску поэта вмиг развеял
Их оживленный разговор,
Но сердцу было невдогад,
Какой мне в них открылся
клад.
Ведь ныне в сладкий час
покоя
Иль думы одинокий час
Вдруг озарят они весною,
Пред оком мысленным
явясь,
И сердцем я плясать
готов,
Ликуя радостью цветов.
. . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . (пер. Ивана Лихачева)
Цій поезії присвячено статтю у Вікіпедії:
Послухати в оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар