Павло Арсенович Грабовський (1864–1902). Неоцінений подвиг, неоцінений спадок


В інтерв’ю Євгена Сверстюка прочитала такі його слова: «“Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер”,  це говорив зек Павло Грабовський, вічний зек».

Ось що розповідає про Павла Арсеновича Грабовського Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Грабовський_Павло_Арсенович.
Історія життя цієї людини справляє глибоке враження, і не менше — її поезії. І, безперечно, Павло Грабовський заслуговує на те, щоб стояти у перших рядах видатних борців за волю й піднесення України, найшановніших, найзнаніших.  Чому я майже нічого про нього не чула? У шкільній програмі 80-х років його не було. Чи, може, я не пам’ятаю? Навряд, у мене пречудова пам’ять на вірші. Я ж і досі пам’ятаю навіть «Наша армія червона Стереже свого кордона, А в повітрі флот» :). У «вільній» Україні про нього не говорять і творів його не видають, хоч, схоже, і вивчають у школах.
Створена Павлом Грабовським «Антологія світової поезії», як я розумію, так ніколи і не була надрукована окремою книгою. Про його величезний перекладацький доробок розповідав Михайло Москаленко у «Нарисах з історії українського перекладу» (http://vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=192&Itemid=41):
«...Поет, який прожив 38 років, ще у 18-річному віці був вирваний імперською каральною машиною з узвичаєного життя і двадцять років тяжко поневірявся — спочатку це була солдатчина, а потім сибірські тюрми та заслання. Перекладацьку працю Павла Грабовського важко назвати інакше,  як саможертовною, подвижницькою і героїчною: в умовах неволі та пильного жандармського нагляду, за тисячі верст від українського літературного середовища, культурних центрів і книгозбірень, він невтомно працював, систематично розширюючи своїми перекладами та переспівами обшири українського письменства, відкриваючи українським читачам велику кількість доти незнаних поетичних імен і творів... У цілому ж Павло Грабовський переклав або переспівав твори понад 280 поетів, проте насправді їх число значно більше: в багатьох випадках перекладач не вказував ім’я автора, а називав лише літературу, з якої походить той або інший твір... Переклади Павла Грабовського свідчать про його незмінне намагання гранично розширити діапазон поетичних явищ, відтворених українською мовою, і в цьому можна вбачати виразну паралель до перекладацької праці Івана Франка. Подібно до Франка, дбаючи не так про формальну викінченість своїх перекладів, як про живу експресію та непідробну щирість поетичного письма, Павло Грабовський за найтяжчих умов сибірського заслання витворив велику, досі ще не оцінену авторську антологію світової поезії, що, подібно до Франкового перекладацького доробку послужила певним дороговказом для перекладачів наступних поколінь, починаючи з поетових молодших сучасників».

Ось що можна знайти зараз із творів Грабовського, якщо захочеться долучити його книжки до своєї бібліотеки, — зауважте, сама старезна букіністика:
Павло Грабовський. Вибране. Серія «Шкільна бібліотека», видавництво «Веселка», Київ, 1983
Павло Грабовський. Вибрані поезії. За ред. О. І. Білецького, М. П. Бажана, Л. С. Первомайського та ін. Серія: Бібліотека поета. № 30. Київ, Радянський письменник, 1941
Грабовський Павло. Не раз ми ходили в дорогу... Вибрані твори. Київ, Веселка, 1972
Грабовський Павло. Щоглик. Вірші. Для дошкільного віку. Київ, Веселка, 1983.
Кісєльов О. І. Павло Грабовський. Його життя та діяльність. Київ, 1940
Павло Грабовський у документах, спогадах і дослідженнях. Київ, Дніпро, 1965
Оце й усе!

Давайте разом прочитаємо декілька поезій цієї видатної людини.



«Я не співець чудовної природи...»

Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи, —
Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та втіха, —
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про райські сни й куточки благодатні, —
Де плачуть, там немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись «на лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами всіма!



До українців

Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?

Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша, 
Рабства чаша вікова?

Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!


Уперед

Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!

Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа юрба.
Не гадаймо прожити безсумно,
Бо життя — неминуча борба.

Уперед, хто не хоче конати,
Статись трупом гнилим живучи!
Сміле слово — то наші гармати,
Світлі вчинки — то наші мечі.

Уперед до завзятого бою
За громадські та власні права,
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!

Уперед до звершення замірів,
Що поклав дев´ятнадцятий вік;
Скиньмо владу катів-бузувірів,
Щоб людиною став чоловік!

Уперед! Годі скніти рабами,
Час кормигу гидливу знести!
Наші кубла нам стануть гробами,
Швидко знівечать ясність мети.

Уперед! Не жде поступ всесвітній:
На шляху пристаючих лиша,
Інший лад, інший мир заповітний
Виробляє із себе душа.

Уперед проти хижих порядків!
Гине войник чи здобич бере,
Він стежки протира для нащадків, —
Його діло ніколи не мре!


Козакові

Не хились додолу, зраджений козаче,
Про лиху пригоду навіки забудь,
Найлютішу муку серце переплаче…
Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь!
Хай росте здорова, хай цвіте дівчина;
Маєш собі щастя іншого знайти:
Ти  — не одинокий, ти не сиротина,  —
Єсть у тебе вірні соколи-брати…
Єсть у тебе думки, людові прихильні;
То кохай їх щиро, поміж гурт неси…
Всюди роздаються стони надмогильні:
Власною нудьгою пекла додаси.
Причинись до праці, де, служивши ближнім
За своє кохання чоловік не дба;
Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним.
Там твоя турбота, та твоя журба!.


До Русі —України

Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власно сподівавсь.
Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!


«Зійшли сніги, шумить вода...»

Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Все мертве ожива.
Веселе сонечко блистить,
Проміння щедро ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки…
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки.


«Не раз ми ходили в дорогу...»

Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертали до хати
І знову брели від порогу  —
Правдивої цілі шукати.
З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут народний та воля  —
То наша найперша засада.
Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров’ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!
Аби не тікали ми труду,
Не падали легко з ударів,
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!
Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани…
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!


До Великоруського поета Рамшева

«Хай мирно сплять собі мерці;
Нам  — піклуватися живими!»  —
Так ти казав,  — та речі ці
Остались краще б хвильовими!
Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,  —
І от з душі спливе чуття  —
В сльозах припасти до могили.
Бо на гробах людей святих,
Що твердо гинули від ката,
Шукає кожен з нас утіх,
Любові учиться до брата.
Що наша дійсність? Ревіт гріз,
Невтихомирне пекло смаги…
Багацько ллється в світі сліз,
Та дуже мало щось розваги!
Одну відраду нам дають
Гіркі конання рабських станів:
Зародком ліпшого стають
Ті скорби горя та кайданів.
Насунуть дні: все згине, все
Приглухне в лоні, крім розпуки…
Що ж наші сили піднесе,
Запинить нам дошкульні муки?
То  — світла думка про мерців,
Про те, як гибли певні браття…
Вона знов викличе борців,
До бою знов натхне завзяття!
Шануймо ж пам’ятки оті;
Хай про минуле грають струни!
Немає величі в житті,
Так є зате величні труни!


До парнасців

Вас чарує небесна блакить,
Що, цяцькуючи блискотом вірші,
Часом очі вам надто сліпить,
Болячки закриває найгірші.
Все вам сняться квітки запашні
Та кохання  — святі, незрадливі,
Ви знаходите перли в багні,
В пеклі бачите душі щасливі.
Життя святом здається для вас,
Гармонійним втіленням розвитку…
Киньте, братики, панський
Парнас, Уберіться в простісіньку свнтку!
Соловейко співа на гіллях,  —
Не діліть його красного труду,
А до волі показуйте шлях
Простим словом убогого люду!


До України

Під небом дальньої чужини,
Де хуги носяться одні,
До тебе, кращої дружини,
Складаю я мої пісні.
І випливаєш ти над мене
У тій збагніченій красі,
Що не зруйнують, серце нене,
Твої пекельники усі!


Сповідь

Я пав духом на час, я заслаб в самоті,
Весь погнувся під горя вагою;
Враз померхли були ідеали святі,
Я не бачив зорі за нудьгою.
Стежку стратила десь журна думка моя,
Подалась на сумне кладовище,
Зворушилось дрібне, роздратоване «я»,
Від усього зробилось найвище.
Я ридати почав, проклинати людей,
Я почав на весь світ нарікати,
Перестав одрізнять блискіт світлих ідей,
Забув звагу  — братів рятувати.
Власні болі самі в моїм серці жили,
Я знікчемнів у власних недугах;
А що ближніх моїх муки гірш опрягли,
То яке мені діло до других?
Тяжко сльози лились, що у мене нема
Та й довіку не буде вже друга;
Остогидла мені до загину тюрма,
З виду темпа не сходила смуга.
І що далі, то більш падав я на шляху,
Був німішим на погуки світа,
Тільки нишком співав про недолю лиху
Та про «марно потрачені літа».
Гей, куди ж подівались так швидко вони,
Палкі пориви, мрії юнацькі,
Найпевніші, либонь, вільних днів звістуни?
Що приборкало крила козацькі?
О, простіть мене ви, непохитні борці,
Та погляньте знов приязним зором!
Про знемогу мою, про хвилини оці
Мені навіть і згадувать сором.
В грудях жвавість росте; думка кличе вперед;
Відживають колишні заміри;
Перейшов по душі дошкульний уверед;
Знов я повен надії та віри.
Обійняв би весь мир, словом всіх повітав,
З побажанням удавсь голубливим…
І здається мені, що надовго б я став
Після того міцним та щасливим.
Хай ніколи, ніде не збувається все,
Що у снах зачарованих сниться,
Хай у прірву мене життя вихром знесе,  —
Знаю: сонце на хвильку міниться.
Хочу жити я знов, працювать без кінця,
Власні жалі порвати з докором.
Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця,
Про вас навіть і згадувать сором!


«Не сумуй, що врода...»

Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.
А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.
Що твоя відвага
Не палає гнівно,
Що світові блага
Не всім служать рівно.
Хай важка дорога,
Хай похмурі днини,  —
Все зроби, що змога,
На користь країни!
В ланцюгах неволі
Гинучи заранку,
Жваво проти долі
Бийся до останку!


Надія

Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай.
Глянь на луг  — не вся травиця
Ще потоптана упрах;
Глянь на люди  — чесні лиця
Ще не всі обвіяв страх.
Ще великі перепони
Злу поставлено кругом,
Не безкарно рвуться стони
Під ворожим батогом.
Встануть мученики браття,
Встануть сестри як живі…
За годиною прокляття,
Мук, кайданів та крові,
Зрадно купленої слави,  —
Панство волі йде услід,
І на чолі миросправи
Власно з’явиться нарід!


«Не лякаймось, брати мої, моря...»

Не лякаймось, брати мої, моря,
Будем сміливо вкупі пливти;
Хоча б, опріч розпуки та горя,
Не судилось нічого знайти!
Годі ждати за труд свій подяки
Чи шукати блискучих вінків.
Жваво, жваво насупроти мряки!
Згуба — жереб справжніх вояків.


До Б. С-го

Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б’ється дуже
Від туги серденько моє.
Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного шляху,
І от зійшлись в тюрмі з тобою,
Найшли недоленьку лиху.
Мир чарівничої омани
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани  —
То нам судилося одно.
Але ж і ту судьбу шалену
Не довелось ділити нам:
Ти  — за Байкал, а я  — за Лену,  —
Розтечемось по чужинам.
Хто зна, чи вернеться спромога
До праці стать за все святе,
А чи навік тяжка дорога
Колючим терном заросте?
Отак-то, голубе мій ляше!
Тобі  — рудник, мені  — тайга…
Та не належить серце наше
До пут утисника-врага.
Віддавна руки нам невільні,
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,  —
Хто їх хортами зацькує?
Не кривда п’яного магната,
Не заздрість жирного ксьондза,  —
Нас порушає проти ката
Журби вселюдської сльоза.
В чаду скаженого прокляття
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми рідні браття,
Ми  — нерозлучні бояки.
За що ж? За те, щоб духом згоди
Все пойнялося між людьми,
Щоб наші змучені народи
Так побраталися, як ми!


З думок сучасних

Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі…
Інший час, панове братство,  —
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мундикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан поет, що бачив з ґанку
Богоносця-мужика.
Наш мужик  — то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таемний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо за часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман…
Перед нами  —
брат нужденний,
Яким він і справді є,
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати…
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби  —
Справа, гідна сил та труду,
Річ, достойна боротьби.
Хлоп-мужик, панове братство,
То  — підстава в наші дні…
А Січ-мати та козацтво  —
Хай царствують у труні!


Пісня кайданників

(З братнього листа вийнята)
Там, де сопки доокола
Лютий холод міцно стис,  —
Ми, обтяті по півчола,
У кайданах, в блиску спис,  —
Крізь півморок шахти душний,
Не жалівши сили рук,
Довбемо граніт бездушний
Безвідрадним «стук» та «стук».
Розійшлися ви маною,
Мрії правди та добра!
Вам доранньою труною
Стала каторжна нора.
Зникли чарівні омани,
Стяг наш вирвано із рук…
Глушимо ми в серці рани
Одностайним «стук» та «стук».
Із пустинь безлюдних сходу,
Тільки хуга загуде,
Гук той піде по народу,
В рідні груди западе!
На святе свободи діло
Вишле сотні свіжих рук…
Бийте ж, браття, бийте сміло,
Безупинно: «стук» та «стук»!


«Розійдіться, журні мислі...»

Розійдіться, журні мислі,
Не туманьте мого чола!
Нащо душу мені стисли,
Нащо густо так ви звисли,
Все охмарили довкола?
Сором гнити, сором мерти,
Сором терпіть рабські смуги;
Проти долі буду перти,
Хочу битись, хочу стерти
Слід ворожої наруги.
Розійдіться ж, мислі-муки,
Не гасіть у грудях жару,
Дайте зняти слабі руки,
З тихих струн добути звуки
Всім гнобителям на кару!


До сіячів

Де ви, правди всенародної
Та братерства сіячі?
Де ви, мислі благородної
Тверді духом діячі?

Вийдіть купою, порайтеся,
Гляньте: трупи та хрести;
Всюди — бранці... не цурайтеся
Їх великої мети.

Розсівайте жменя жменею
Чисто звіяне зерно:
Вороги над Руссю-ненею
Ізнущаються давно!


«За вікном у мене...»

За вікном у мене
Хуга прошуміла,
Почуття шалене
В серці зворушила.
Хочеться всі пута
Одразу порвати,
Як та хуга люта,
Знятись — погуляти.
До життя живого
Шлях широкий втерти, —
Рад би я для того
Працювати і вмерти.


Наступні два вірші, можливо, не є окремими поезіями, а уривками:


Прийде день великої відради:
Чоловіцтво, змучене украй,
Ворожду закине братства ради,
На землі побачать люди рай.
Час настане для взаємин спільних,
Зоря згоди заблищить у тьмі;
Рівний всім, в сім'ї народів вільних
Раб — народ забуде об ярмі...


Не смерть страшна, не довгий час неволі, —
Не важко буть героєм проти них;
А страшно жить, запрягшись мимоволі
В ярмо дурниць та клопотів дрібних.


Поезії зібрано з різних інтернет-джерел.

2 коментарі:

  1. І знову подяка. За Грабовського. Щось ми у школі вчили. Але не доходила тоді до свідомості трагедія його життя - весь час в неволі. Неволя - і такі вірші! Оце сила духу і сила віри у людське прагнення свободи. Хай йому на тому світі буде тепло від того, що люди читають його як сучасника. Він - взірець духовної сили і благородної любові до людей.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так, Ларисо Миколаївно, це справді надзвичайна особистість!

      Видалити