Із циклу «Циганський романсеро»
Романс про еспанську
жандармерію
Хуанові Херреро, Генеральному консулові Поезії
Чорніють під ними коні
з підковами воронованими.
Блищать на цупких кереях
плями чорнильно-воскові.
Черепів олив’яних
незворушна вагомість.
наближаються шляхом мощеним
із серцями лакованими.
Горбаті та уночішні
несуть повсюди з собою
пісок ворушкий жахіття
й мовчання морочні смоли.
Їдуть, куди захочуть,
розчинивши свідомість
в розпливчастій астрономії
неконкретних пістолів.
О, моє місто циганське!
Прапори на кожному розі.
Гарбуз і місяць у повні
із вишнями консервовані.
О, моє місто циганське!
Хто бачив і згубить спомин?
Місто мускусу і печалі
із вежами цинамоновими.
Із наставанням ночі,
ночі-ніченьки-ночі,
цигани у своїх кузнях
кували стріли і сонця.
Стукав у кожні двері
кінь, спливаючи кров’ю.
В Хере́сі де ла Фронте́ра
піли склянії кочети.
Нагий вітер майнув був
і зник за рогом раптовості
у ночі-срібноночі,
нічці-ніченьці-ночі.
Свої кастаньєти згубивши,
Пречиста й Святий Іосип
зайшли до циган — поспитати,
чи їх, бува, не знаходили.
Діва Свята виступає
у вбранні алькальдової,
сукня на ній папіряна
і мигдалеві пацьорки.
Йосип руками має
під убором шовковим.
Слідом — Пе́дро Доме́к
і перських султанів троє.
У лелечім піднесенні
мріє місяць-молодик.
А попід дахами легіт
ліхтарі і хоругви розгойдує.
Танцівниці безклубі
глядять у свічада скорботно.
Хере́с де ла Фронте́ра
повниться тінями й водою.
О, моє місто циганське!
Прапори на кожному розі.
Швидше вогні вигашуй —
наближається найдостойніша.
О, моє місто циганське!
Хто бачив і згубить спомин?
Твої коси не знають
білих гребенів дальнього моря.
До святкового міста
в’їжджають вони по двоє.
Шерехи сухоцвіту
патронташі охоплюють.
Суне все глибше й глибше
подвійний вночішній подзвін.
Вбачається їм в небосхилі
вітрина із осторогами.
Місто, страху не знаючи,
знай собі, брами множило.
Сорок кінних жандармів
крізь них уринули збоями.
Годинники враз зупинились,
і перебравсь за листопад
коньяк у пляшках, аби лиш
не викликати підозри.
Здійнялися криком протяжним
всі разом у літ погодники.
А легіт шаблі рубають
і давлять копитами коні.
Тікають старі циганки
провулками сутінковими
з монетами в древніх глеках
і комонями сонними.
Киреї по здиблених вулицях
зловісно здіймаються горі,
а поза ними в’ються
вихори гострих ножиць.
До Віфлеємської брами
линуть цигани потоком.
Ранений святий Іосиф
рядить дівчину покровом.
Стрілом затятих гвинтівок
ніч по вінця наповнена.
Діва зоряною слиною
діти малії гоїть.
Та поступають жандарми,
розсіваючи полум’я,
туди, де нага і юна
уява береться попелом.
Виє Роза Камборйо,
сидячі на порозі:
її відрубані груди
лежать на срібнім підносі.
А інші дівчата мчали,
гнані власними косами,
в повітрі, де вибухали
ружі чорного пороху.
Й як усі черепиці на землю
впали і стали борознами,
зоря понурила плечі
на скелях довгастим обрисом.
О, моє місто циганське!
Тунелем тиші німотної
від’їжджають жандарми,
а ти — охоплене полум’ям.
О, моє місто циганське!
Хто бачив і згубить спомин?
На моєму чолі упізнають
гру піску і місяця в повні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка
У кінці цієї публікації, після всіх перекладів і перед відеоматеріалами розповідається про історію написання, образи і алюзії цієї поезії, що є однією з найвизначніших у спадку Федеріко Гарсія Льорки.
У кінці цієї публікації, після всіх перекладів і перед відеоматеріалами розповідається про історію написання, образи і алюзії цієї поезії, що є однією з найвизначніших у спадку Федеріко Гарсія Льорки.