Федеріко Гарсія Льорка. Іншим ладом

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Іншим ладом

Над вечоровим полем буйна ватра

здіймає роги оленя з’ярілого.

Долина випростовується мляво.

А вітерець гарцює їй на спині.

Повітря кришталюєсь під димами.

 — Котяче око, жовте і сумливе. —

Я плин гілля безмовно споглядаю.

Гілля задивлене у води плинні.

Приспіви приспівів у далині лунають.
Важливі речі відкривають лики.
Між очеретами і сутінком блідавим
так дивно, що я звуся Федеріко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

De otro modo

La hoguera pone al campo de la tarde

unas astas de ciervo enfurecido.

Todo el valle se tiende. Por sus lomos,

caracolea el vientecillo.

El aire cristaliza bajo el humo.

—Ojo de gato triste y amarillo—.

Yo, en mis ojos, paseo por las ramas.

Las ramas se pasean por el río.

Llegan mis cosas esenciales.

Son estribillos de estribillos.

Entre los juncos y la baja tarde,

¡qué raro que me llame Federico!

По-інакшому

Багаття штурхає вечірнє поле

рогами, наче олень той під тічку.

Лягла долина. На боках у неї

вітрець стриба акробатично.

Повітря під димком кришталі ниже —

сумне і жовте око кицьки.

А я очима по гіллю гуляю.

Гілля розгулює по річці.

І приспіви, що хтозна-де беруться,

важливою здаються річчю.

В очеретів вечірнім шарудінні,

як дивно, що я звуся Федеріко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)

На другой лад

Костёр на это поле предвечерья

Отбрасывает тень — рога оленей.

Долина распласталась. Тихий ветер

Овеял в первый раз её колени.

Но воздух проясняется за дымом —

Кошачий глаз, желтеющий в томленьи.

Я в отражении плыву сквозь ветки,

А ветки по реке плывут в блаженной лени.

Всё главное моё возникло снова —

Припевы от припевов, сожаленья.

Меж тростниками и вечерней глушью

Как странно имя Лорка — отзвук тени!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Валентина Парнаха)

На иной лад

Костер долину вечера венчает

рогами разъяренного оленя.

Равнины улеглись. И только ветер

по ним еще гарцует в отдаленье.

Кошачьим глазом, желтым и печальным,

тускнеет воздух, дымно стекленея.

Иду сквозь ветви следом за рекою,

и стаи веток тянутся за нею.

Все ожило припевами припевов,

все так едино, памятно и дико...

И на границе тростника и ночи

так странно, что зовусь я Федерико.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)

Послухати в оригіналі:

Читає друг Льорки, іспанський поет Рафаель Альберті (1902–1999), чиї поезії ви також знайдете у цьому блозі
Ще одне прочитання