Густаво Адольфо Бекер. Повернуться ластівки темні...

LIII (53)

Повернуться ластівки темні,

на балконі ліпитимуть гнізда
і знов, граючи у повітрі,
покличуть тебе крізь вікно;

але ті, що політ тамували,
на вподобу твою задивившись
та на щастя моє, і довідались
наші ймення... не вернуть ніколи!

Повернеться жимолость буйна,
щоб надвечір усіятись квітами
ще гарнішими, аніж нині,
обвивши садову горожу;

але квіти, росою обсипані,
чиї краплі тремтіли і падали,
наче сльози дня, на очах у нас,
вони... не вернуть ніколи!

Слова кохання повернуться
і у вушу гарячим виспівом
зазвучать; і ще раз прокинеться
твоє серце від сну глибокого;

та безмовно тебе обожнюючи,
мов відправу Господу служачи,
як кохав тебе я, — без сумніву,
не кохатиме тебе ніхто!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Заміжня невірниця

Із циклу «Циганський романсеро»

Заміжня невірниця

Лідії Кабрері та її негритяночці

І повів я її до річки,

уважаючи за свобідну, —

аж мала вона чоловіка.

То сталось у ніч Сантьяго,

за згодою обопільною.

Уже загасили ліхтарні

і розцвірчалися свірки.

Я сонних торкнувся персів,

минувши останні будинки,

і раптом вони розкрились

духмяними гіацинтами.

Її крохмальні спідниці

у вухах мені шурхотіли

відрізом цупкого шовку

у десять кинджалів січеним.

Сильвети дерев звисочили

без срібного світла на листі,

і брехом собачим віддаленим

видноколи розсипались.

                    *

За очеретами, глодом

і заростями ожини

над суглинковим ложем
їй вітер коси розвіяв.

Я галстух кинув на землю.

Вона з себе сукню скинула.

Я — ремінь із револьвером.

Вона — шнурівок чотири.

За мушлі і туберози

була її шкіра ніжніша,

і не зрівняються полиском

із нею кришталь, ані місяць.

Випорскували її стегна

упійманими рибинами,

налляті вогнем пекучим

із холодом пополовині.

О ту ніч найкращою путтю

я линув у зорянім світлі

верхи на перломутовій

негнузданій кобилиці.

Не оповім про ті речі,

які вона говорила,

бо мужчині не гідно

втрачати розум і стриманість.

У піску і цілунках закаляну

її опроводив від річки,

коли прибережні іриси

затято рубились з повітрям.

Я учинив, як годиться

циганові з роду-віку.

Подарував їй велику

полову отласову скриньку

і не захотів любити,

бо, маючи чоловіка,

казала мені, що вільна,

коли до ріки я вів її.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Без культурного контексту сюжет цієї поезії сприймається невірно, тому раджу ознайомитись із цікавими відомостями про неї, наведеними у дисертації Ольги Мусаєвої «Рецепция творчества Федерико Гарсиа Лорки в русской культуре (1930–1960-е гг.)», стор. 112. Там же на стор. 169–178 є багато різних перекладів цієї поезії російською і її порядковий переклад.

Федеріко Гарсія Льорка. Касида про темних голубиць

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Касиди»

IX

Касида про темних голубиць

По гіллі походжають лавровому

дві темнії голубиці.

Одна — сонце,

друга — місяць.

«Сусідоньки, — запитав я, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

І я — мандрівник, по пояс
заглиблений у землицю,

побачив дівчину оголену

і дві снігові орлиці.

Одна з них другою була,

і ніким не була дівчина.

«Орлички, — до них промовив, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

Я бачив на гілках лавра

дві нагі голубиці.

Одна з них другою була,

і обидві не були ніким иншим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Незборимі

(Пісня)

Ми із віку у вік

полишаєм лани задля зброї,

хлібороби і вої,

від зроди такими були.

І нікому іще

не вдавалося нас упокорить:

як вбивають батьків,

їхні душі приймають сини.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

В наших кузнях вогні

не згасають ніколи, ніколи:

ми сталимо мечі,

а і душі добіла сталим.

Перековуєм ми

на орала мечі після бою,

але душі гартуєм,

але душі гартуєм завжди.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Ми не йдемо до Бога —

лише на короткий спочинок,

і рождаємось знов

на своїй ненаглядній землі;

ми за неї б’ємось,

за кохану свою Україну,

і ідемо із нею

в майбутній незвіданий світ.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

Подивися на сина:

чиї то, чиї в нього очі?

Залізняк, а чи Гонта?

А може, Франко молодий?

Підійди до свічада

й в усміхнені очі героїв,

в очі предків усіх,

що ожили в тобі, зазирни.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Федеріко Гарсія Льорка. Сцена із підполковником жандармерії

Із циклу «Поема канте хондо»

СЦЕНА ІЗ ПІДПОЛКОВНИКОМ ЖАНДАРМЕРІЇ

Приміщення для зберігання прапорів.

ПІДПОЛКОВНИК

Я — підполковник жандармерії.

СЕРЖАНТ

Так.

ПІДПОЛКОВНИК

І ніхто не сміє мені суперечити.

СЕРЖАНТ

Ні.

Федеріко Гарсія Льорка. Діалог Амарго

Із циклу «Поема канте хондо»

ДІАЛОГ АМАРГО

Долина.

ГОЛОС

Амарго.

Олеандри в моєму патіо.

Мого серця гіркий мигдаль.

Амарго.

(З’являються троє юнаків у великих кресанях).

Чорні бики Гісандо

...півчі моєї туги –

          чорні бики Гісандо.

                            С. О.

На берег тихої річки

раптом хвилі намчали.

Схилились від пориву вітру

оливи і помаранчі.

Засвітились жарини

у згаслій циганській ватрі.

Зорі цитринами стиглими

під дерева попадали.

Відгуком в серці відбились

потужні важкі удари:

це по землі вохристій

бики Гісандо помчали.

Роздимаються ніздрі,

чорні очі палають,

дика первісна сила

древню землю стрясає.

І вгору над нею лине

дугою чорної райдуги

скрик, поетом оспіваний, —

туга за давньою радістю.

Щоночі отак перед світом

свій спомин земля воскрешає,

двиготінням і скриком

німотний омрак стрясає.

Древній цей крик — чи то пісня? —

не змовкає віками;

і мчать по землі вохристій

фігури з чорного каменю...