Хосе Анхель Буеса. Дощова пісня

Зі збірки «Нова оаза»
Дощова пісня

І за твоїм віконцем, десь-певне, дощить сьогодні,
так само нечутно, мабуть, як за моїм дощить.
І знаю я, що цим ранком, похмурим і непогодним,
до мене, геть проти волі, думка твоя злетить.

Твоє супокійне серце перелякано скинеться,
відчувши колишню ніжність, позабуту давно.
І, якщо ти вишиваєш, запетлюється нитка,
й усе ще дощитиме в очу, коли прояснить за вікном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Ти для мене

Ти для мене

Якби ж моє серденько відало
бодай щось про єство моє;
якби межі хмар не заносилось,
чужим голосом не співало
чужої пісні, відземлене.
Ай, я знав би, за чим шукаю!
Ай, я знав би, що так болить мене!
Я ім’я твоє знав би, кохана,
цілий світ би тоді нам належав,
і з тобою ми були б разом,
і я знав би, чого ти прагнеш,
а ти сказала б мені, хто я є.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Хто ти?

Хто ти?

Иншу сукню подам тобі  — і душа в тебе инша.
(Я збентежений: майже не відаю, хто ти.)

Розкуйовджу волосся — ти заходишся сміхом,
а мені аж болить цей твій вигляд безформний.

Так змінить тебе можу, що кого і кохаю.
Ти стаєш чим завгодно і нічим все тим самим.

Ти смієшся, і мабуть, коли мене шукають
губи, це лише спрагле морське серце мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка.
«Морське серце» — менше знаний нині синонім слова «медуза»; мені здалося, що він збагачує сенс цієї поезії і автор був би не проти його використання :)

Габріель Селайя. Ні мало ні багато

Ні мало ні багато

Твої груди маленькі
й затуманені очі —
те, чому нема імені,
не збагнувши, обожнюю.

Твої стегна довгасті
і коротке волосся —
що випорскує завжди,
не збагнувши, обожнюю.

Легкий стан, сміх заметливий,
вислови невгаданні,
і глузливий цей погляд
не збагнувши, обожнюю.

Тебе, що зовсім поруч!
Тебе, що так далеко!
І цілую, й не маю,
й, не збагнувши, обожнюю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

М. Лукашеві

Над мінливістю світу
у мінливому світлі
ходить місяць мінливий,
хилитає пітьму.
А зісподу чи слива
у цвіту, чи олива
срібнолиста, дрімлива
світить стежку йому...



Мабуть, ця маленька поезія потребує пояснення.
У ній — мої враження від читання Лукашевих перекладів з Федеріко Гарсії Льорки. Безмежно залюблений в Україну і українське слово, Лукаш настільки майстерно переніс творчість цього поета на український ґрунт, що я чую власний голос Лукаша, бачу українські краєвиди, і водночас — чую голос самого Льорки і бачу його Андалусію. Ці відчуття настільки переплетені, що одне проступає крізь инше і їх неможливо розділити.

Антоніо Мачадо. Канте хондо

Зі збірки «Soledades» (18991907)
XIV
(Канте хондо)

Поринувши у роздуми, звивав я
тугий клубок відрази і печалі,
аж раптом, залетівши до покою
через вікно, що німо визирало

у теплу літню ніч, торкнулось вуха
якоїсь копли сонної ридання,
усе в заломах тремоло похмурого
музичних чародійок мого краю.

...Й було Кохання, мов червоний пломінь.
— Нервові пальці на струну тремтячу
поклали тягле золоте зітхання;
потому тиша... й струмінь зореграю —.

...І Смерть була, з косою за плечима,
— така достоту, як в уяві мого мальства, —
з повільним кроком, лиховісна, голокоста.

І на лункій вібруючій гітарі
швидка рука ударом відтворила
могильну тишу смертного відгалу.

І одинокий схлип, неначе подув,
стривожив тлін і порохи розмаяв.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Канте хондо

Канте хондо

Кожному з нас співали
однієї ночі розгульної
копли, що нас убивали.

Серце, притиш свою тугу:
кожному з нас співали
однієї ночі розгульної.

Малагеньї і солеа
та сигірійї циганські...
Історія моїх печалей
і твоїх днів безталанних.

Малагеньї і солеа
та сигірійї циганські...

То народне знання,
яке вміщує всі науки:
як вмирати і як ненавидіти,
як кохати й терпіти муки.

То народне знання,
яке вміщує всі науки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Канте хондо — особливе пісенне мистецтво Андалусії