Передмова до перекладів «Поеми канте хондо» Федеріко Гарсії Льорки

Поезії, що входять до книжки Федеріко Гарсії Льорки «Поема канте хондо», можна читати і полюбити поокремо і поза всяким контекстом. Однак справжню свою сутність вони розкриють лише тому, хто прочитає їх усі поспіль, знаючи, що це за поезії, яку історію розповідають і насамперед — що собою являють мистецтво канте хондо та його різновиди, найпершим з яких є циганська сигірійя. І хто розповість про це краще за самого автора?

З лекції Федеріко Гарсії Льорки «Канте хондо» (пер. Михайла Москаленка з книжки «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво», 1975):

„Перш ніж іти далі, слід встановити основні відмінності між канте хондо і канте фламенко. Відмінності ці істотні як щодо давності, так і щодо структури й самого духу пісень.
Назвою «канте хондо» позначають групу андалузьких пісень, найчистішим і найдосконалішим типом яких є циганська сигірійя; від них походять інші пісні, що збереглися в народі й досі: поло, мартінете, карселера і солеар. А пісеньки, звані малагенья, гранадіна, ронденья, петенера та інші є лише похідним від названих вище і різняться від них за будовою та за ритмом. їх називають «канте фламенко».
Великий композитор Мануель де Фалья — справжня гордість Еспанії і душа цього конкурсу — вважає, що канья і плайєра, на сьогодні майже повністю зниклі, у своєму первісному вигляді мали ту ж композицію, що й сигірійя та її похідні, і гадає, що ці два типи пісень ще не так давно були звичайними варіантами сигірійї. Порівняно недавні записи дають йому підстави припускати, що канья і плайєра ще в першій третині минулого століття займали місце нинішньої циганської сигірійї. Естебанес Кальдерон у своїх чудових «Андалузьких сценах» пише, що канья належить до первісного стовбура пісень, які зберігають свої арабські й мавританські ознаки, і з властивою йому проникливістю зауважує, що слово «канья» близьке до арабського «ганніс», тобто «спів».
Основні відмінності між канте хондо і канте фламенко полягають у тому, що перший коріниться в ранніх музичних системах Індії, тобто серед найдавніших зразків співу взагалі, тоді як тип фламенко — лише віддалений нащадок канте хондо; свого остаточного вигляду він набув лише у XVIII столітті. Канте хондо забарвлений таємничими кольорами первісних епох; канте фламенко — тип відносно сучасний, емоційна глибина його непорівнянно менша. Духовний колорит і колорит місцевий — різниця тут величезна.
Канте хондо, близький до перших музичних систем Індії,— це ще лепетання, потік то вищого, то нижчого голосу, це дивовижна голосова вібрація, що прориває лункі чарунки звичної нам гами, не замикається в холодній, жорсткій пентаграмі сучасної музики і тисячами пелюсток розкриває герметичні квіти напівтонів.
Мелодія канте фламенко точиться не хвилями, а стрибками; як і наша сучасна музика, канте фламенко має стрункий ритм, і виник він аж через кілька століть після того, як Гвідо д’Ареццо дав назви нотам.
Канте хондо близький до пташиних трелей, до голосу півня, до природної музики лісів і джерел.
Отже, це — винятковий зразок первісного, найдавнішого в Європі співу, в чиїх звуках живуть оголені, гарячкові чуття перших східних рас.
Композитор Мануель де Фалья, на якого я посилаюсь, глибоко дослідив це питання і вважає, що циганська сигірійя належить до канте хондо; він рішуче твердить, що це — єдиний тип пісень нашого континенту, які в усій чистоті зберегли ознаки стародавнього співу східних народів — як за композицією, так і за стилем.
Ще раніше, ніж я ознайомився з цими думками де Фальї, циганська сигірійя малювала моїй уяві (уяві невиліковного лірика) безконечну дорогу, дорогу без перехресть, яка веде до тремтливого джерела «дитинної» поезії, дорогу, на якій загинув перший птах і заіржавіла перша стріла.
Циганська сигірійя починається страшним зойком, що розколює землю на дві ідеальні півкулі. Це крик мертвих поколінь, пронизлива туга за зниклими століттями, це жагучий спогад про любов під іншим місяцем і іншими вітрами.
Відтак мелодійна фраза розкриває таємницю музичних тонів і видобуває коштовний камінь ридання, лунку сльозу над рікою голосу. Андалузець тремтить, чуючи цей крик, і жодна інша пісня нашого краю поетичною величчю не дорівнюється сигірійї. Рідко, надзвичайно рідко щастило людському духові створити щось подібне.
Але не слід гадати, що сигірійя та її варіанти — це пісні, просто собі пересаджені зі Сходу на Захід. Ні. «Йдеться, очевидно,— каже Мануель де Фалья,— про прищеплення, або, іншими словами, про збіг первоначал, що дав про себе знати, звісно, не в якийсь один певний момент, а був пов’язаний з цілим рядом історичних подій, які мали місце на нашому півострові». Саме тому андалузькі співи, основними своїми рисами близькі до пісень народу, віддаленого від нас географічно, за характером своїм глибоко самобутні, національні, неповторні.
Три історичні події, на які посилається де Фалья, різною мірою вплинули на канте хондо: це запровадження в іспанській церкві літургійного співу, арабська навала і поява в Іспанії численних циганських ватаг. Саме цигани — люди мандрівні й таємничі — надали канте хондо остаточного вигляду. Про це свідчать і прикметник «циганська» при слові «сигірійя», і велика кількість циганських слів у текстах пісень.
Це, природно, не означає, ніби канте хондо походить безпосередньо від циган: хоч мешкають вони і в інших областях Іспанії, та й по всій Європі, пісні цього типу відомі лише у нас; мова йде про чисто андалузький спів, який існував тут у зародку ще до приходу циганських племен.
Великий де Фалья указав на такі збіги між основними елементами канте хондо і характерними рисами деяких індійських пісень: «Енгармонізм як засіб модуляції; використання настільки вузького мелодійного простору, що він рідко виходить за межі сексти; постійне, навіть настирливе вживання однієї й тієї ж ноти, властиве також і деяким видам заклинань — аж до первісних речитативів. Тому багато хто припускає, що спів передував мові».
Внаслідок цього канте хондо, передусім сигірійя, справляє враження проспіваної прози, позбавленої будь-якого регулярного ритму, хоч насправді тексти пісень складаються з пронизаних асонансами терцетів чи катренів.
Де Фалья зазначав: «Хоч циганська мелодія й багата орнаментальними пасажами, в канте хондо, так само, як і в індійських піснях, вони трапляються лише інколи — як пориви чи спалахи, викликані емоційною силою тексту; розглядати їх слід радше як широку вокальну модуляцію, аніж як власне орнаментальні пасажі, хоч саме так вони виглядають, зображені в геометричних інтервалах темперованої гами».
Можна безпомилково твердити, що в канте хондо, так само, як і в піснях, народжених у серці Азії, музична гама є прямим похідним гами «мовної».
Багато хто припускає, що мова і спів були колись тотожні; наприклад, Луї Люка в своїй книжці «Нова акустика», виданій у Парижі 1840 року, так писав про першість енгармонійного жанру: «...Він з’явився раніше від інших — як наслідування пташиного співу, крику звірів, незчисленних гомонів світу». Гуго Ріман у своїй «Музичній естетиці» твердить, що спів птахів близький до справжньої музики, і що принципової відмінності між ними не існує, бо виражають вони єдине почуття.
Великий композитор Феліпе Педрелл, один з перших дослідників іспанського фольклору, писав у своїй чудовій «Збірці іспанських народних пісень»: «Те, що в багатьох піснях Іспанії збереглися елементи музики Сходу, пояснюється глибоким впливом на наш народ стародавньої візантійської цивілізації (іспанська церква дотримувалася візантійських ритуальних формул від самого прийняття християнства аж до одинадцятого століття, коли було запроваджено власне католицьку літургію)».
Мануель де Фалья доповнює міркування свого старого вчителя, називаючи ті елементи візантійського літургійного співу, які проявлялися згодом у сигірійї: примітивна система ладів (не треба плутати її з аналогічними грецькими системами), енгармонізм, характерний для цих ладів, і відсутність у мелодії стрункого ритму.
«Ці ж ознаки притаманні деяким андалузьким пісням, що виникли значно пізніше, ніж іспанська церква засвоїла візантійську літургійну музику, пісням, спорідненим із музикою, досі чутною в Марокко, Алжірі й Тунісі, музикою, чия назва бентежить серце справжнього гранадця, — «музикою гранадських маврів».
Повертаючись до аналізу сигірійї, Мануель де Фалья, людина великої музичної культури й тонкої інтуїції, доглянув у ній «певні форми й риси, що не мають аналогії ні в ритуальному співі, ні в музиці гранадських маврів». Інакше кажучи, у сигірійї він шукав і знайшов щось незвичайне — цементуючий циганський елемент. Де Фалья поділяє гіпотезу про індійське походження циган; таке припущення якнайкраще узгоджується з результатами його власних досліджень.
Згідно з цією гіпотезою, близько 1400 року нашої ери стотисячна кіннота Тамерлана вигнала циганські племена з Індії. Через двадцять років цигани з’явилися в різних країнах Європи; в Іспанію вони проникли з полчищами сарацинів, які з берегів Аравії та Єгипту час від часу висаджувались на наші узбережжя.
Ці люди, отаборившись у нашій Андалузії, поєднали найстаріші елементи місцевого співу з усім прадавнім, що принесли самі, і надали остаточного вигляду жанрові, який ми звемо нині канте хондо. Їм ми завдячуємо народженням цих пісень, основи основ нашого духу, їм завдячуємо створення ліричних русел, котрими виливаються всі болі й магічні порухи нашого народу.
...
Одним із чудес канте хондо є й самі тексти пісень.
Усі ми — поети, яким так чи інакше доводиться плекати й підстригати надто вже розбуяле ліричне древо, залишене нам у спадок романтиками і післяромантиками, — з подивом завмираємо перед цими віршами.
Безконечні відтінки Горя й Туги, ставши предметом найчистішого й найточнішого вислову, пульсують у терцетах і катренах сигірійї та її похідних.
Нема в Іспанії нічого, абсолютно нічого рівного цим пісням — ні за стилем, ні за духом, ні за вірністю почуття. Метафори наших андалузьких пісень майже завжди обертаються у власному колі; нема дисгармонії між емоційними складовими цих віршів, і вони цілковито опановують наше серце.
...
Чи долинають ці пісні з серця гір, чи приходять вони з севільських апельсинових гаїв або з гармонійних берегів Середземномор’я — основа в них одна; любов і смерть... але любов і смерть, відбиті в пророчих очах Сівілли, типово східного персонажа, правдивого сфінкса Андалузії.
У глибині цих віршів жевріє питання, але питання це страшне, і відповіді на нього нема. Наш народ, схрестивши на грудях руки, дивиться на зорі і марно жде рятівного знаку. Поза ця патетична, але істинна.
Пісня або ставить глибоку емоційну проблему, яка не має реального вирішення, або ж її розв’язкою стає смерть, що є питанням усіх питань. Переважна більшість пісень нашої округи (крім численних севільських) має названі вище ознаки. Ми — народ сумний і нерухомий.
...
Однією з найхарактерніших рис канте хондо є майже повна відсутність у ньому «середніх тонів».
У піснях Астурії, а також Кастілії, Каталонії, країни басків і Галісії відчувається певна гармонійність почуттів, лірична врівноваженість, здатна до вислову простих емоцій та елементарних станів людської душі: цього майже немає в народних піснях андалузьких.
Ми, андалузці, рідко вловлюємо середні тони. Андалузець або кричить до зірок, або цілує червонястий порох своїх доріг. Середні тони для нього не існують. Чує він їх хіба що вві сні.
...
Багато які пісні нашого півострова змушують згадувати краєвиди тих місць, де їх співано; канте хондо, навпаки, — це спів безокого солов’я, спів осліп; тому як для тексту, так і для мелодій канте хондо найкращим тлом є ніч, синя ніч над нашими полями.
...
Навпаки, канте хондо — пісня нічна. Нема в ній ні ранку, ні вечора, ні гір, ні долин, є тільки зоряна бездонна ніч. І цього досить. Канте хондо — це спів без краєвиду, зосереджений у собі самому і страшний, як сам морок; своїми золотими стрілами він вражає нас у серце. Серед темряви канте хондо нагадує величезного лучника із незмінно повним сагайдаком.
...
Усі питають: хто ж автор цих пісень? Який невідомий поет кидає їх на грубі підмостки народних свят? Відповіді на це нема.
Жанруа в своїй книжці «Походження народної лірики у Франції» пише: «Народне мистецво — витвір не лише безособовий, непрояснений і несвідомий, але й «особовий» — в тому розумінні, що народ приймає і засвоює його». Жанруа почасти має рацію, але ж іноді досить мати хоч трохи чуття, щоб здогадатися, де є автор, хоч пісня й забарвлена первісними тонами. Наш народ співає пісні Мельчора дель Палау, Сальвадоре Руеди, Вентури Руїса Агілери, Мануеля Мачадо та інших, але як різняться вірші згаданих поетів од поезії, створеної самим народом! Це відмінність між паперовими й живими трояндами.
Поети, які пишуть пісеньки для народу, каламутять чисті соки народного серця; як же виразно бринить в їхніх строфах упевнений ритм людини, що навчилася граматики! Від народу слід брати лише найглибші його почуття та ще, може, яку колоритну трель; марна річ — скрупульозно наслідувати його невимовні модуляції, нічого доброго це не дасть. Причина тут — вже сама наша освіченість.
Справжні пісні канте хондо не належать нікому, вони, як золотий пушок, пливуть у вітрі, і кожне покоління забарвлює їх у нові кольори, щоб передати нащадкам.
Справжні пісні канте хондо, по суті, самі є частиною якогось ідеального флюгера, що змінює свій напрямок на вітрі Часу.
Вони народжуються самі по собі — ще одне дерево в полі, ще одне джерело в гаю.
Жінка — серце світу, несмертна володарка «троянди, ліри і гармонії» заповнює безконечний простір цих пісень. Ім’я жінки в канте хондо — Туга.
Дивно, як у ліричних побудовах почуття набирає свою форму і, нарешті, конкретизується в предмет майже матеріальний. Так сталося і з Тугою.
У піснях Туга набуває плоті, прибирає жіночої подоби, окреслюється чітким контуром. Це смугла жінка, що хоче ловити птахів у сіті вітру. Всі вірші канте хондо пройняті могутнім пантеїзмом, вони несуть питання до вітру, до землі, до моря, до місяця, до таких простих речей, як розмарин, фіалка чи птах. Усі зовнішні предмети наділені тут глибоко особистими рисами, одушевляються вони настільки, що й самі беруть участь у поетичній дії...
...
З глибоким почуттям андалузець звіряє Природі найпотаємніший свій скарб і має несхитну певність, що його буде почуто.
...
Інша характерна тема, що повторюється в безлічі пісень,— це плач... У циганській сигірійї, де поезія сліз бринить досконало, плачуть і вірші і мелодія. Десь у глибинах загублено дзвони, і вікна розчинено на світанку...
...
У цих піснях відчувається справді народний дух; гадаю, вони якнайкраще віддають меланхолійну патетику канте хондо. Меланхолія ця така невідпорна, емоційна дія пісень настільки пронизлива, що всі ми, справжні андалузці, озиваємось на неї внутрішнім плачем — плачем, що очищає дух, підносячи його в палахкотливі цитринові гаї Кохання. Нема в нас нічого рівного канте хондо — ні за вишуканістю, ні за щирістю; і я знову змушений говорити про ганебну долю, уготовану йому нині,— забуття або профанація в дусі грубої чуттєвості. Проте це діється лише в містах, бо, на щастя для незайманої Поезії і для поетів, моряки ще співають про море, жінки ще вколисують немовлят у затінку виноградних павітей, пастухи ще блукають серед безлюдних гір; і жагучий вітер поезії, підкидаючи хмизу в досі жевріюче вогнище, оживить полум’я, щоб і далі співали зморені жінки, і пастухи в дорозі, і моряки, уколисані живлющими ритмами моря.
...
У мелодії сигірійї та її похідних помітні давньосхідні елементи; так само й їхні тексти виказують спорідненість із старовинними піснями Сходу. Коли канте хондо сягає вершин, висловлюючи тугу і кохання, ми відчуваємо його спорідненість із чудовими віршами арабських і перських поетів. У повітрі Кордови й Гранади лишились неясні образи далекої Аравії, так само, як на хисткому палімпсесті Альбайсина зринають обриси зниклих міст. Теми жертовності, безмежної любові і вина у загадкових поетів Азії розроблені в тому ж дусі, що й у канте хондо.
...
Отже, канте хондо (і текст, і мелодія) — один з найбільших у світі витворів народного генія. Наше завдання — зберегти і піднести його, на славу Андалузії та її народу“.


В інтернеті я знайшла цікаву публікацію з короткими описами різних стилів канте хондо та канте фламенко, серед яких є і ті, яким присвячено поетичній цикли, що з них складається льорківська «Поема канте хондо».

Кожний із цих поетичних циклів є не просто набором довільно розташованих поезій певної тематики, а цілісним твором із власним сюжетом. Льорка був прекрасним драматургом, і його поезії — ніби сцени у поетичній драмі.  У збірках, що видавалися російською мовою за радянських часів, в інших відношеннях, безперечно, якісних, переклади різних поезій одного циклу зазвичай належали різним авторам, ба більше, на той час перекладачам майже не були доступні необхідні для перекладу відомості про Еспанію, її історію і її народне мистецтво, й навіть самі тексти Льорки доводилося добувати великими зусиллями. Тож ця сюжетна лінія, цей зв’язок між поезіями розмивався, ключові образи, які його вибудовують, зникали або змінювались, ритми і звучання адаптувалися до національних традицій країни, мовою якої робився переклад, — і через усе це читач багато втрачав у сприйнятті унікальних, ні на що знайоме нам несхожих творінь андалузького поета.

Українським читачам у цьому відношенні пощастило більше — 1969 року в київському видавництві «Дніпро» вийшла 300-сторінкова збірка вибраних поезій Федеріко Гарсії Льорки «Лірика», створена одним-єдиним перекладачем — Миколою Лукашем, у якій, зокрема, містився і повний переклад «Поеми канте хондо» (у лукашевій інтерпретації твір іменувався «Поема глибокого співу»).У цьому блозі робиться спроба наново прочитати льорківську поему.

Наостанок додам, що кожну зі «сцен» цього твору виписано із характерною для поета надзвичайною лаконічністю, яка надає його образам такої драматичної виразності. І тут доречно навести ще один фрагмент з Льорківської лекції про канте хондо:

«Це прекрасно і дивно, коли незнаний народний поет у трьох-чотирьох рядках зосереджує всю неповторну складність найвищих, найтрагічніших моментів людського життя. Є строфи, в яких лірична напруга сягає точки, приступної хіба що небагатьом найбільшим поетам:
В ореолі місяць,
любов моя вмерла.
Ці два рядки народної пісні ховають таємницю більшу, ніж усі драми Метерлінка, — таємницю просту і реальну, таємницю чисту й цільну, без темних лісів і загублених кораблів, вічно живу загадку смерті».

Ця почерпнута в народної творчості надзвичайна концентрованість поетичного змісту притаманна усій поезії Льорки, становить іще одну складність для перекладу: відтворені слово в слово рядки можуть видаватися сухими, скупими, їх довжини може не вистачати для відтворення обраного перекладачем поетичного розміру, однак найменша спроба «поетизувати» або «розгорнути» їх, додати бодай слово, бодай епітет, — і усе розмивається, «розмазується», й виходять красиві та поетичні рядки, геть позбавлені сили й виразности оригіналу. І потрібні надзвичайна поетична обдарованість і тонке знання і відчуття поета, щоб додане слово органічно вписалося у переклад, не спростивши, не спримітизувавши його порівняно з оригіналом.


Прослухати цілком «Поему канте хондо» в оригіналі можна тут.

Немає коментарів:

Дописати коментар