Тиха колискова посеред океану

Сергієві Кодесу

Десь за видноколом вогнянії коні
мордами стрясають.
На моїй долоні золотавий промінь
тихо догасає.
Почепивши бриль, місяць серед хвиль
зорі випасає.
Тихий океан, стиха колихаючись,
мій човник колисає.
На краю землі, на краю часу
нічка загусає.

Сесар Вальєхо. Бувають дні, коли мене охоплює...

Зі збірки «Людські вірші»
Бувають дні, коли мене охоплює...

Бувають дні, коли мене охоплює таке щедре і таке делікатне
прагнення любити, цілувати ніжність ув обидва її лики
і звідкись іздалека, нагальна і невідпорна,
з’являється жага полюбити, будь-що-будь і щосили,
того, хто мене ненавидить, хто шматує аркуш хлоп’яти,
ту, яка плаче, бо плакав він,
і короля виноробів, і невільника вод,
і того, хто ховає свій гнів,
і того, хто пітніє, хто проходить повз мене, хто витрушує себе просто мені у душу.
І від цього моя рука тягнеться пригладити
волосся тому, хто до мене говорить, пожалувати по голові солдата,
поправити великому його сяйво, а мізерному — його значущість.
Я ладен особисто
випрасувати хустинку нездатному плакати,
а коли я сумний чи мені болить моє щастя,
я прагну оточити турботою дітлахів і геніїв.

Мені хочеться допомогти доброму стати трішечки злішим
і кортить всістися праворуч від шульги та прислужитися німому
усім, чим тільки зможу, а також я несамовито бажаю
омити ноги кульгавому
і приспати одноокого ближнього.

О, ця любов, ця жага, така особиста й усесвітня,
людська й релігійна, така давня!
Вона сягає мого волосся,
підіймаючись від споду, від Адамового паху,
і, надходячи здалека, породжує бажання  цілувати
у шалик співака
і страдника у його розжарену пательню,
глухого у безсмисне гуготіння у його черепі,
а того, хто вклав у мої груди дещо мною забуте,
у його Данте, у його Чапліна, у плечі.

І я сповняюся бажанням, зрештою,
перебуваючи на упивній межі нестяму
чи коли серце вже не вміщується мені у грудях, о, я волів би тоді
допомогти розреготатися усміхненому,
посадовити пташеня на оголений завийок лиходієві,
лікувати хворих, розлючуючи їх,
купити щось у крамаря,
допомогти убити убивці —  жахлива річ! —
і хотів би я був стати добрим до самого себе
в усьому.

6 листопада 1937 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Порив

                            Морю багнеться солі, воно вагітне суднами
                                         ниє, ворочается, в череві йому тривожно.
                            Хто цього разу родитель? поет? художник?
                            Море мовчить, воно виснажене цунамі.
                                                                                                        Олена Бугорська

Поглянь-но: от-от море вивергне всі кораблі,
що їх поглинало від давньої давнини,
що їх незглибимі провалля його стерегли,
вчахали над ними, та вдержати не могли,
бо ті все зростали десь там, у його глибині,
робилися морені — наче криця міцні,
і ось виринають із віковічної мли...
дивись, уже щогли видніють! дивись, майорять прапори!
дивись, а вітрила! пристрій який пишний! зорить
над ними світання, й посивілі хвилі старі
схиляють покірно чоло перед імпетом сили,
яка цю флотилію двічі на світ народила —
й тепер пориває її до Нової Землі!

Пабльо Неруда. Зеленою була тиша...

 

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

XL
Зеленою була тиша...
 
Зеленою була тиша, і світло було вологим,
а місяць червень тремтливим, наче метелик,
і у господі Півдня, від моря та від каміння,
ти, Матильдо, пройшла, перетинаючи полудень.
 
Ішла із важким оберемком іржаво-жовтого квіту,
того, що південний вітер куйовдить і забуває,
а твої досі білі, та від солі усежерущої
порепані руки зривали сухостійні піщані трави.
 
Я люблю твої чисті дари, і шкіру мов теплий камінь,
і жертовну беззахисність нігтів на пальцях промінних,
і  уста твої, такі багаті, такі щедрі на радощі,
 
та для мого будинку, який сусідить з безоднею,
прошу тебе, подаруй мені вистражданий лад мовчання,
велике морське шатро, на піску позабуте.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Тіло співає...

Зі збірки «Романсеро вигнання» (1927)
[XXXVII]
Тіло співає...

Тіло співає;
кров виє-клекоче;
земля розмовляє;
море буркоче;
небо німотствує, 
та людина наслухає.

Андай, 05.05.1927
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Безсмертя

Як ми, поети перебутні,
й творіння їх зникомі, смертні.
Лише рядок, бува, одвертий,
як мить душі, згадають люде.

Хорхе Люїс Борхес. Епітафія


Епітафія

Ми вже є забуття, в яке поринемо.
Персть первовічная, котра і спомину
про нас не матиме: Адам прикро-червоний
й усі по ньому; котру й ми не стрінемо.

Ми вже — дві дати на могильнім камені:
початку та кінця, тріюмф на лицях
у смерти, розпад гидко-соромітський,
саван, труна та співи поминальні.

Я не настільки нерозумний, щоб триматися
за чарівливі звуки свого імени,
Бо весь у роздумах про ту людину,

яка нічого про земну себе не знатиме.
Під Неба синню, так байдужо тихою,
ці роздуми мені — остання втіха.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Las que más me gustan...


Las que más me gustan
son las poesías pequeñas
ligeras
y con sonrisas en ellas.


Авторський переклад:

Найлюбіші відгомони у моєму серці —
від поезій невеличких, невагомих,
з усмішкою усередині.

Люіс Карльос Льопес. З баржі


Зі збірки «Складні почуття» (1909)
З баржі
Насмілься побачити себе оголеним.
                    Петер Альтенберг

Крізь квітку ілюмінатора
споглядаю, як судно відходить
в жовтий вечір, знімаючись з якора...
Повітря віддає дьогтем.

Місяць, проштрикнувши хмарку,
тремтить, мов вітрило над ботом.
Порившись у березі шпарко,
пес занурює у пісок морду.

Але бризки, в обличчя завіяні,
дьогтьовий запах від пристані
і ця надвечірня година

викликають, на моє здивування,
якесь атавістичне бажання
повторити песій учинок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Літній вечір


Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Літній вечір
Багатій є розбійником
Святий Іван Золотоустий

На сільському майдані
глибока і затишна тінява
запрошує до відрадного
супочину недільного.

Миршавий і недоладний,
голова до требника схилена,
дріботить усевладець громади,
люду темного і сумирного.

Дорога сутана аж сяє,
і вбогість ослячої стайні
не смутить його ні на мить.

А я стою при вікні й промовляю,
рушницю чистячи гайно:
«І що мені з нею робить?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Прощальне...


Прощальне

Мабуть, по моїй смерті
скажуть: він був поетом.
А світ, як завжди, прекрасний, мого зникнення й не зогледить.

Мабуть, і ти не згадаєш,
ким я був, але маритимуть
тобою вірші, які мені не судилося написати.

Мабуть, по мені не зостанеться
нічого, і слова навіть,
жодного із тих слів, які снилися мені зарані.

Та зримий або незримий,
гомінкий чи знімілий,
я лишатимусь у вашій тіні, о чарівливі живі!

Я триватиму, я продовжуватимусь
і по той бік смерти і спомину,
іще не знаю, як саме, частиною загальної гармонії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Твої і мої крики на світанні...


Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні.
І наші білогриві коні чвалом,
розбризкуючи світло, линуть пляжем.

Твої і мої губи пахнуть сіллю
та йодом. Наші голови пониклі.

Твої і мої руки,
твої і мої очі.
Тіла наші хилясті,
ховзькі, немов водорість.

Кохання, о кохання!
Пляжі на світанні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Мадригал над мадригалами


Мадригал над мадригалами

О поетів творителько, моя непроминущая весно,
як тебе оспівати, коли, далебі,
усі чини й слова всі можливі піднесено
у дарунок тобі і на славу тобі?

І який мадригал твого слуху долине,
о, світання моє чарівне,
як лише задля тебе були і донині
мої вірші прозорі й моє божевілля чадне?..

Тож, співочу сопілку
свою опустивши,
я у радіснім захваті тільки і зміг...

ухопитись за гілку
квітучої вишні,
аби квіти осипались тобі до ніг.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Цей твір Мануеля Мачадо є відомим прикладом поліметричного сонета — рідкісної сонетної форми, яка зустрічається у поетів-модерністів.

Люіс Карльос Льопес. Неписьменний


Із циклу «Марнотратство»,
який не входить до опублікованих 
за життя поета збірок
Неписьменний

Хатчина при дорозі, їй до спини
хлів тулиться — і мов рвучка судома
стискає серце: нащо ти закинула,
мене до міста, доле несвідома...

В мурашник, де вино й життя суспільне
отруять, виснажать, ізсушать —  та й по всьому.
А я же міг би бути селянином,
із тих, що хрестяться на гуркіт грому!

Коли би не до школи, а на ферму
навчатись віддали! Я мав тепер би
прозорі очі та безхитру вдачу.

І був би я, дикун благословенний,
— якби тільки лишився неписьменний —
мов птах, крилатим, мов віслюк, терплячим!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вірш

Марині Генчикмахер

«Крони тополь іще напівпрозорі» —
явивсь і ліг на чистий аркуш вірш.
То, може: «Прорість, мов зелені зорі,
осяяла глибини піль розораних...» —
продовжити, аби було не згірш?
Слова вирують риб’ячими зграйками,
злітають, мов струминки водограйні,
лунають звідусіль пташиним граєм:
весна, весна, лови її скоріш
в тенета строф, у гармонійні сплети
ритмів і рим; терцини чи сонети
складай — та доведи, що ти поетом
назватись годен! — Любий мій, облиш,
облиш, мій друже, ці потуги пражні,
той перший вірш — хіба не бачиш? — справжній,
живий, тремтливий, то чому не скажеш
думкам стривоженим: усе вже тут, тихіш!



Так, рима «сплети — сонети — поетом» є алюзією на Франкове «Голубчики, українські поети...».
Вона опинилася тут випадково, мабуть тому, що я часто звертаюся подумки до того сонету Івана Франка, — адже перекладаю багато сонетів і постійно розмірковую над природою цієї форми, чи радше, цього поетичного жанру. І я лишила її, бо вона чудово вписалася в контекст.
А невдовзі після написання цієї поезії мені на очі трапився сонет Івана Буніна «В Альпах» у перекладі Ігора Качуровського, і в ньому — така сама, свідома чи несвідома, римова алюзія на Франковий сонет: «сонет — сплет — поет».
Міцно сидить Франко у нашій українській підкірці!

Рубен Даріо. Веселим поетам


Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896
цикл «Епікурейські амфори»
Веселим поетам

Цілющих радощів отець, Анакреонте;
Овідіє, мистецький жрець кохання;
Кеведо з чарою життя невичерпанною;
Банвіль, співець Гармонії святої, —

і з вами увесь рід нащадків сонця,
до кого серце рози промовляє,
ті бджоли, що буденність полишають
задля Іметтських гір медвяно-росяних:

весела муза, сміх гучноголосий,
цей винний дух і віршів натовп жвавий
куди миліш мені за тьмяний полиск

романських співів, о натхнені варвари;
і геть летить, Медузу смертоносну
забачивши, мій кришталевий жайвір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. За клясичною легендою, бджоли, які жили на квітучих схилах гірського масиву Іметт близ Атен, виробляли найсмачніший у Давній Греції мед і найніжнішій віск; і навіть рептилії, які водилися у цих горах, втратили отруйність.

Рубен Даріо. Нічна пісня на морі


Нічна пісня на морі

Це човен одаль замрів?
А може, ліхтар чи зірка?
Це човен одаль замрів?
Цей світич такий красивий,
і хто зна, куди він летить!

Це Венера, красне світило!
А може, душа чи зірка?
Чи то човен одаль замрів?
Цей світич такий красивий...
і хто зна, куди він летить!

Це вона, Венера — світило,
яке і світич, і зірка,
що вказує шлях в далечінь
і Кохання піднесене мітить
своїм містерійним світлом,
у ночі не лишаючи сліду,
і хто зна, куди летить!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Я вишукую форму...


Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896
цикл «Епікурейські амфори»
Я вишукую форму...

Мов бутон думки, що прагне розквітнути розою,
я вишукую форму, незвісну моєму стилеві,
вона себе явить цілунком, на губи злетілим,
обіймами неможливими Венери Мілоської.

Чекаю видіння Богині, провіщеного мені зорями;
зеленіють пальмові віти на тлі білого перистилю;
а у моїй душі спочиває світло,
наче місячний птах на гладіні маленького озера.

Але — нічого; лиш слово майнуло й тікає,
віддалена флейта невіданих таїн мене причащає
і замріяний човен повільно пливе до крайнеба;

нічого окрім водограю, який безнастанно плаче
попід вікном у Красуні моєї сплячої,
і запитальної шиї великого білого лебедя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Сонячний край

Зі збірки «Prosas profanas y otros poemas», 1896
Сонячний край
Кубинській артистці

Біля палацу чорного королів Залізного острова — (о, вигнання жахливе, жорстоке!) — як вдається тобі, моя сестро-гармоніє, надихати на спів до небесної сірини свою солов’їну клітку, музичну скриньку свою дивовижну? Хіба не смутить тебе спогад про весняні ранки, коли ти слухала птаха божественного, блискосяйного
            у  сонячнім краю?

У саду королівському на Золотому острові — (о, мрія дорогоцінна, солодка!) — було би тобі, моя сестро-гармоніє, виправляти флейти свої крилаті, свої дзвінкі арфи; ти бо роджена там, де шаріються рози й гвоздики шарлатом світання займають, —
            у  сонячнім краю!

В королівськім палаці на острові Срібному — (Шубертова серенада ридає і схлипує...) — як ніжно могли би птахи твого духу містичні, моя сестро-гармоніє, славити чистоту місяця і безневинність лілей, пустельницю-горлицю і шляхетного лебедя. Найвиборніше срібло струмує із горна палаючого
             у сонячнім краю!

Тож зійди на свій човен, де тремтить напнуте вітріло, — (і най ліра, Зефір і вітріло зіллються у співі) — і відпливай, моя сестро-гармоніє, туди, де прекрасний принц на березі моря прагне лір, і поезій, і роз, і в блакитнім затінні шатра пригладжує золото кучерів своїх неслухняних
             у сонячнім краю!

Нью-Йорк, 1893

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
В одному з видань творів Даріо розповідається: «Щодо особи пані, якій присвячено цю поезію, висловлювалися різні гіпотези. Згідно з Даріо, вона була арфісткою, проте Мехія Санчес вважає, що йдеться про пуерто-ріканську піаністку Ану Отеро, яку знав і якою захоплювався [кубинський поет і революціонер] Хосе Марті».
Ця поезія вельми цікава своєю формою. Це, практично, добре ритмізована проза, на що вказує і її візуальне оформлення. Але кожен абзац має дві пари точних рим — на початку і в кінці, а ще подекуди асонанси всередині.

Хосе Анхель Буеса. Дощова пісня

Зі збірки «Нова оаза»
Дощова пісня

І за твоїм віконцем, десь-певне, дощить сьогодні,
так само нечутно, мабуть, як за моїм дощить.
І знаю я, що цим ранком, похмурим і непогодним,
до мене, геть проти волі, думка твоя злетить.

Твоє супокійне серце перелякано скинеться,
відчувши колишню ніжність, позабуту давно.
І, якщо ти вишиваєш, запетлюється нитка,
й усе ще дощитиме в очу, коли прояснить за вікном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Ти для мене

Ти для мене

Якби ж моє серденько відало
бодай щось про єство моє;
якби межі хмар не заносилось,
чужим голосом не співало
чужої пісні, відземлене.
Ай, я знав би, за чим шукаю!
Ай, я знав би, що так болить мене!
Я ім’я твоє знав би, кохана,
цілий світ би тоді нам належав,
і з тобою ми були б разом,
і я знав би, чого ти прагнеш,
а ти сказала б мені, хто я є.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Хто ти?

Хто ти?

Иншу сукню подам тобі  — і душа в тебе инша.
(Я збентежений: майже не відаю, хто ти.)

Розкуйовджу волосся — ти заходишся сміхом,
а мені аж болить цей твій вигляд безформний.

Так змінить тебе можу, що кого і кохаю.
Ти стаєш чим завгодно і нічим все тим самим.

Ти смієшся, і мабуть, коли мене шукають
губи, це лише спрагле морське серце мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка.
«Морське серце» — менше знаний нині синонім слова «медуза»; мені здалося, що він збагачує сенс цієї поезії і автор був би не проти його використання :)

Габріель Селайя. Ні мало ні багато

Ні мало ні багато

Твої груди маленькі
й затуманені очі —
те, чому нема імені,
не збагнувши, обожнюю.

Твої стегна довгасті
і коротке волосся —
що випорскує завжди,
не збагнувши, обожнюю.

Легкий стан, сміх заметливий,
вислови невгаданні,
і глузливий цей погляд
не збагнувши, обожнюю.

Тебе, що зовсім поруч!
Тебе, що так далеко!
І цілую, й не маю,
й, не збагнувши, обожнюю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

М. Лукашеві

Над мінливістю світу
у мінливому світлі
ходить місяць мінливий,
хилитає пітьму.
А зісподу чи слива
у цвіту, чи олива
срібнолиста, дрімлива
світить стежку йому...



Мабуть, ця маленька поезія потребує пояснення.
У ній — мої враження від читання Лукашевих перекладів з Федеріко Гарсії Льорки. Безмежно залюблений в Україну і українське слово, Лукаш настільки майстерно переніс творчість цього поета на український ґрунт, що я чую власний голос Лукаша, бачу українські краєвиди, і водночас — чую голос самого Льорки і бачу його Андалусію. Ці відчуття настільки переплетені, що одне проступає крізь инше і їх неможливо розділити.

Антоніо Мачадо. Канте хондо

Зі збірки «Soledades» (18991907)
XIV
(Канте хондо)

Поринувши у роздуми, звивав я
тугий клубок відрази і печалі,
аж раптом, залетівши до покою
через вікно, що німо визирало

у теплу літню ніч, торкнулось вуха
якоїсь копли сонної ридання,
усе в заломах тремоло похмурого
музичних чародійок мого краю.

...Й було Кохання, мов червоний пломінь.
— Нервові пальці на струну тремтячу
поклали тягле золоте зітхання;
потому тиша... й струмінь зореграю —.

...І Смерть була, з косою за плечима,
— така достоту, як в уяві мого мальства, —
з повільним кроком, лиховісна, голокоста.

І на лункій вібруючій гітарі
швидка рука ударом відтворила
могильну тишу смертного відгалу.

І одинокий схлип, неначе подув,
стривожив тлін і порохи розмаяв.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Канте хондо

Канте хондо

Кожному з нас співали
однієї ночі розгульної
копли, що нас убивали.

Серце, притиш свою тугу:
кожному з нас співали
однієї ночі розгульної.

Малагеньї і солеа
та сигірійї циганські...
Історія моїх печалей
і твоїх днів безталанних.

Малагеньї і солеа
та сигірійї циганські...

То народне знання,
яке вміщує всі науки:
як вмирати і як ненавидіти,
як кохати й терпіти муки.

То народне знання,
яке вміщує всі науки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Канте хондо — особливе пісенне мистецтво Андалусії