Рубен Даріо. Веселим поетам

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Веселим поетам

Цілющих радощів отець, Анакреонте;

Овідіє, мистецький жрець кохання;

Кеведо з чарою життя невичерпанною;

Банвіль, співець Гармонії святої, —

і з вами увесь рід нащадків сонця,

до кого серце рози промовляє,

ті бджоли, що буденність полишають

задля Іметтських гір медвяно-росяних:

весела муза, сміх гучноголосий,

цей винний дух і віршів натовп жвавий

куди миліш мені за тьмяний полиск

романських співів, о натхнені варвари;

і геть летить, Медузу смертоносну

забачивши, мій кришталевий жайвір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. За клясичною легендою, бджоли, які жили на квітучих схилах гірського масиву Іметт близ Атен, виробляли найсмачніший у Давній Греції мед і найніжнішій віск; і навіть рептилії, які водилися у цих горах, втратили отруйність.

De «Prosas profanas y otros poemas», 1896

— «Las ánforas de Epicuro»

A los poetas risueños

Anacreonte, padre de la sana alegría;

Ovidio, sacerdote de la ciencia amorosa;

Quevedo, en cuyo cáliz licor jovial rebosa;

Banville, insigne orfeo de la sacra Harmonía;

y con vosotros, toda la grey hija del día,

a quien habla el amante corazón de la rosa,

abejas que fabrican sobre la humana prosa

en sus Himetos mágicos mieles de poesía:

prefiero vuestra risa sonora, vuestra musa

risueña, vuestros versos perfumados de vino,

a los versos de sombra y a la canción confusa

que opone el numen bárbaro al resplandor latino;

y ante la fiera máscara de la fatal Medusa,

medrosa huye mi alondra de canto cristalino.

Поэтам радости

Старик Анакреон, веселый сумасброд,

Овидий, жрец любви, искусной и нескромной,

Кеведо-жизнелюб, насмешник неуемный,

Банвиль, к нему сошла поэзия с высот, —

поэты радости, в веках бессмертный род,

вы, собеседники ночные розы томной,

вы, пчелы Аттики, над прозой жизни темной

живой поэзии сбирающие мед,

мои латиняне, прекрасна ваша муза,

ликующих стихов люблю полет хмельной,

и не нужна душе унылая обуза

напевов Севера с их мертвенной тоской:

они меня страшат, как древняя Медуза, —

так прочь от них, мой стих, прочь, жаворонок мой!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Эльги Линецкой)