Над морем

Є багато місцин,

куди мріями лину,

та лише про одну

я тобі оповім:

там гаряча стежина

гірська і полину

запах гірко-веселий

над морем моїм.

Я не знаю, куди

приведе мене доля

і якими шляхами,

та знаю одне:

та стежина чекає

і дух полиновий

одним ранком гарячим

обгорне мене.

Хуан Рамон Хіменес. Колихання

Колихання

Дерево з мого саду,

яке ношу, наче тіло; вода, душа;

яка музика ллється з тобою у моє життя;

які мелодійні, ритмічні, граційні

гілля і хвилі,

хвилі й гілля;

як розгортаюся разом із вами, а потім згортаюся,

вловлюючи безкінечне і відпускаючи

 — світло і крила —!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Спіймав тебе? Я не знаю...

Спіймав тебе? Я не знаю,

чи тебе спіймав, пушинко

ніжна, а чи твою тінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я — то не я...

Із циклу «Вічності», 1916–1917

Я — то не я.

Я — інший,

хто ступає невидимий мені зі мною поруч,

кого, бува, ще трохи, і побачу

і кого забуваю я порою.

Я мовлю — він вмовкає у спокої,

ненавиджу — ласкавий, пробачає,

гуляє в тих місцях, де не буваю,

і піде далі по моєму сконі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Це просто

Зі збірки «Долоні дня»

Це просто

Є мовчазною сила (так кажуть мені дерева),

і глибина (кажуть корені),

і чистота (каже борошно).

«Я від усіх є вищим», —

жодне дерево не промовило.

«Я дістався найглибше», —

не сказав жоден корінь.

І не сказала жодна хлібина:

«Немає нічого над хліб».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Сон подібний на міст...

Із циклу «Вічності», 1916–1917

Сон подібний на міст...

Сон подібний на міст

від сьогодні до завтра.

Унизу, мов видіння,

плине вода.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Загублено все, ми гадали...

Із циклу «Забуття», 1906–1907

Загублено все, ми гадали...

Загублено все, ми гадали,

розбито, забруднено, марно...

— Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

Ці сльози пекучі, криваві,

що стилими бігли шибками!..

 — Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

  

Мінивсь чорний день на смеркання,

що холодом мрячним проймало...

 — Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)