Федеріко Гарсія Льорка. Пісня без початку

Із циклу «Пісенні миті»

Пісня без початку

Над рікою

мошва.

Грають з вітром

птахи.

(Зі шляху

збився вечір).

О, тремтіння мого

серця!

Ти не бійся,

луною

піду в далечінь.

Я піду

в далечінь

у човні

без вітрила

і весел.

О, тремтіння мого

серця!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Селище

Із циклу «Тінь»

Селище

Поміж дахами й дахами

плине річка висока неба.

На акаціях древніх

сплять птахи мандрівні.

І вежа з пустою дзвіницею

(Свята Лючія камінна)

стоїть міцно на ґрунті твердому.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Свята Лючія — Лючія Сіракузська, католицька та православна свята, мучениця, страчена, ймовірно, 303 р. 
Вона дала обітницю вічного дівування, через що її жених звинуватив її в приналежності до Християнства. Суддя Сіракуз Пасхазій хотів віддати її в будинок розпусти, але ні віз, запряжений биками, ні тисяча чоловіків не могли зрушити Лючію з місця. Після різноманітних тортур (зокрема, за легендою, вона була позбавлена очей) і чудес вона була вбита ударом меча. 

Маріо Бенедетті. Говорить людина на березі

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Говорить людина на березі

Я давно закохався у море

у прозорість його і безбожність

і як завжди буває з коханням

що уловлює нас у тенета

повний страху і очікування

бувало воно індиґовим

а в інші години зеленим

коли вдачу його чоловічу

заступала удача жіноча

обирав я завжди породительку

Море-жінку і море-лоно

(у її іпостасі

ніжности і любови)

коли надходить оглушливий

Море-чоловік із потужним гуркотом

я лягаю й чекаю

на дюнах безсторонніх і мудрих

я не ходитиму водами

як робив це засновник див

бо занурюватися у них

є тепер більшим дивом

тож я просто чекаю

на хисткому піску

на прихід Моря-жінки

ніжної чарівної і бажаної

сповненої насолоди і пестощів

прекрасної у своїй наготі

прикрашеної водоростями і коралами

і ось коли зрештою

наближається Море-жінка

я поринаю мов риба

у глибінь свого гроту

і простягшись на її соляному ложі

відпускаю спливати усі мої ностальгії

весь мій сум водяний і земний

а Чоловікові-морю

залишаю роги і ревнощі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Пляшка у морі

Зі збірки «Життьове» (1978–1979)

Пляшка у морі

Море — це гра випадковостей                                      

Вісенте Уйдобро                                   

Ці шість рядків я у пляшці вкидаю у море
із заміром потаємним: аж ось коли-небудь
вона допливе до майже пустельного пляжу
дитина її натрапить і відкоркує не гаючись
та замість рядків камінці із неї посипляться
сигнали SOS і «Увага!» і черепашки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Сирена

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Сирена

Переконаний вповні що тебе не існує

а проте тебе чую / чую кожної ночі

я вигадую тебе коли все здається марним

або я немов уві сні або я спустошений

у такі миті твоє здивування приходить з безмежного моря

я наче вчуваю псалом та попри усе це

я настільки упевнений у твоїм неіснуванні

що чекаю на тебе щоразу коли засинаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Птах

Птах

Онде на гілці співає.

Птах самотній, байдужий,

повний води,  що спадає,

й божевільного світлограю

— із горлового кришталю —

нескінченної трелі.

Чому?

І питання співає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Вітер на острові

Зі збірки «Вірші капітана»

Вітер на острові

Вітер — се кінь: послухай,

послухай, як він скаче

то небом, то морями.

Мандрує цілим світом

й мене з собою хоче

забрати в дальні далі.

В руках своїх сховай мене

цю ніч, лиш ніч єдину,

як розбиває злива

о море і об землю

уста неізчисленні.

Послухай: мене кличе,

навскач несучись, вітер,

щоб віднести далеко.

Твоє чоло до мого,

твої вуста до моїх —

тіла наші пов’язані

коханням, що нас спалює,

тож хай промчить він мимо,

мене не змігши взяти.

Нехай несеться чвалом

з короною із піни,

він кличе і шукає

мене в пітьмі вологій,

а я у твої очі

занурений великі,

і — лиш цієї ночі —

спочину я, кохана.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)