Хуан Рамон Хіменес. Отроцтво

З перших поезій

Отроцтво

При словах «Я іду із селища»

того дня — так ніжно поглянула!

І сумовита усмішка

перебігла її устами.

— Чому ти ідеш? — Бо тиша

цих долин — наче саван

і сам я немов небіжчик

у погребовім убранні.

— Чому ти ідеш? — Як-би глиба

на груди мені налягає,

й у цих безгучних долинах

крик у мені завмирає.

— Куди ж? — востаннє спитала.

— Туди, де не нависає,

а височіє небо

і стільки зірок не сяє.

У долинах пустельних

погляд її розтанув,

і сумовита усмішка

перебігла устами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Горизонт

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Горизонт

Ковзнути поглядом по застареному круговиду

і задивитися углиб сновидінь,

                                            туди, де мріє мерехтлива зірка

Ти була такою красивою,

                                      що я не зміг промовити слова

І я пішов,

              уносячи у руці

                                    це звичне небо

                                                         зі зношеним сонцем

Цього вечора

                   у кафе

                            я пив лікер,

                                         тремтливий,  мов червона рибка

А іншим разом у склянці

                                       ховався цей маленький сон

Ти була такою красивою,

                                       що я не зміг промовити слова

У твоїх грудях щось агонізувало,

                                                  і твої очі були смарагдовими

Проте я пішов

Ти була такою красивою,

                                        що я навчився співати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Ніч

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Ніч

Чути, як ніч прослизає над снігом

Дерева зронили пісню

І хтось прокричав у тумані

Моя цигарка запалилася від погляду

Щоразу, як я розтуляю губи,

У порожнину набігають хмари

Щогли в порту

Обліплені гніздами

І вітер

Стогне між пташиних крил

ХВИЛІ ГОЙДАЮТЬ МЕРТВИЙ КОРАБЕЛЬ

А я на узбережжі, насвистуючи,

Споглядаю зірку, яка куриться у моїх пальцях

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Стріла

Із циклу «Сюїта повернення»

Стріла

У моря спів аквамариновий.

(О, криниченько бідна!)

Спів неба блакитний і синій.

(О, зірничко самітна!)

Спів Бога теж має свій колір.

(Бідні криничка і море!)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Реальність

Із циклу «Сюїта повернення»

Реальність

Мати моя у фотелі

драму Гюго читала.

Паленіли дерева

золотом у заграві.

А у смерковій залі

інше сонце вмирало,

наче лебідь блідавий

сумоти без печалі.

Млисті січневі тумани

розлягались полями.

Пастухи, мов примари,

з’являлися і зникали.

Цього дня мусив стяти

розу своїми руками.

Мою пристрасну розу

з темрявими пелюстками,

коли паленіли стовбури

золотом у заграві.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Найстаріша риба у річці

Найстаріша риба у річці

Найстаріша риба у річці

нагромадила неабияку мудрість,

а з нею і препишну похмурість.

І лиш вода посміхалась до неї

у сутемряві цій понурій.

Врешті так вона спохмурніла,

що й воді вже була не рада,

і, роздумавшись добре, поклала,

що час їй «до моря рушати»,
а простіше сказати, вмирати.

Ти сміявся, моя дитино

сонячна, бавлячись струменем

річковим, і цієї днини

найстаріша риба у річці

скинула свою похмурість.

І вода тобі посміхнулася.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Прощання

Прощання

На перепутті

прощуся.

І своєї душі

дорогою рушу.

Збуджуючи спогади

і недобрі часи,

уступлю у садок

моєї білої пісні

і затремчу,

мов ранкова зірка,

у передсвітті
безгучнім.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Квітка

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Квітка

                                                      Присвячується Колін Хакфорс

Впала пишна верба

дощу.

О місяць

над білим гіллям!

  

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Сад у березні

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Сад у березні

Моя яблуня

завелася птахами і тінню.

Як стрибає мій сон

з місяця просто у вітер!

Моя яблуня

простягає руки зеленню.

Як добре бачу із березня

січня біле чоло!

Моя яблуня...

(вітер долом).

Моя яблуня...

(небо високе).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Оманливе свічадо

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Оманливе свічадо

Самотня зелена гілка —

ані ритму, ні птаха.

Схлипування луна —

ані болю, ні губ.

Ліс і Людина.

Плачу

перед морем гіркавим.

А у моїх зіницях

два моря співочих пливуть!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Над морем

Є багато місцин,

куди мріями лину,

та лише про одну

я тобі оповім:

там гаряча стежина

гірська і полину

запах гірко-веселий

над морем моїм.

Я не знаю, куди

приведе мене доля

і якими шляхами,

та знаю одне:

та стежина чекає

і дух полиновий

одним ранком гарячим

обгорне мене.

Хуан Рамон Хіменес. Колихання

Колихання

Дерево з мого саду,

яке ношу, наче тіло; вода, душа;

яка музика ллється з тобою у моє життя;

які мелодійні, ритмічні, граційні

гілля і хвилі,

хвилі й гілля;

як розгортаюся разом із вами, а потім згортаюся,

вловлюючи безкінечне і відпускаючи

 — світло і крила —!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Спіймав тебе? Я не знаю...

Спіймав тебе? Я не знаю,

чи тебе спіймав, пушинко

ніжна, а чи твою тінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я — то не я...

Із циклу «Вічності», 1916–1917

Я — то не я.

Я — інший,

хто ступає невидимий мені зі мною поруч,

кого, бува, ще трохи, і побачу

і кого забуваю я порою.

Я мовлю — він вмовкає у спокої,

ненавиджу — ласкавий, пробачає,

гуляє в тих місцях, де не буваю,

і піде далі по моєму сконі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Це просто

Зі збірки «Долоні дня»

Це просто

Є мовчазною сила (так кажуть мені дерева),

і глибина (кажуть корені),

і чистота (каже борошно).

«Я від усіх є вищим», —

жодне дерево не промовило.

«Я дістався найглибше», —

не сказав жоден корінь.

І не сказала жодна хлібина:

«Немає нічого над хліб».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Сон подібний на міст...

Із циклу «Вічності», 1916–1917

Сон подібний на міст...

Сон подібний на міст

від сьогодні до завтра.

Унизу, мов видіння,

плине вода.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Загублено все, ми гадали...

Із циклу «Забуття», 1906–1907

Загублено все, ми гадали...

Загублено все, ми гадали,

розбито, забруднено, марно...

— Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

Ці сльози пекучі, криваві,

що стилими бігли шибками!..

 — Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

  

Мінивсь чорний день на смеркання,

що холодом мрячним проймало...

 — Та вглибині усміхалося

істинне, що чекало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Mar adentro

                                                              Вертаюсь:
                                                              море вливається
                                                              у мій дім.
                                                                        Рафаель Альберті

Ти питаєш, чи скучила я за морем

і чи не хотіла би кудись поїхати...

Звісно, але не так, як ти,

бо за моїм вікном

на шістнадцятому поверсі

просто посеред міста,

просто посеред континенту

плюскотить море,

перехлюпуючись через била лоджії,

і солоні бризки залітають до моєї кімнати,

напоюючи повітря запахом водоростей,

і сріблясті лусочки проблискують мені перед очима...


Примітка
Mar adentro — цей еспанський вираз означає «відкрите море», а прочитаний буквально: «море всередині».

Рафаель Альберті. Капітанові корабля

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Капітанові корабля

            Вільна людино, ти завжди кохатимеш море!

                                                      Шарль Бодлер

На своїм кораблі — зеленому п’єдесталі

з морських водоростей, мушель і зіркових смарагдів —

ти ідеш, капітане вітрів і ластівок,

нагороджений найвеличнішим валом.

Звивисті узбережжя розмотують прядиво співу

шляхом плуга твого: «Моряче, вільна людино,

перед якою моря схиляють чола покірно,

що там у радіограмах від твоєї Полярної зірки?

Добрий моряче, сине плачів північних,

півдня лимоне, прапоре королівства

пінного вод, на сирен управний мисливцю;

ми, береги пришвартовані цілого світу,

просимо тебе: у своєму кільватері білому

поведи нас у море, наші порви ланцюги».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Епіграф в оригіналі:
Homme libre, toujours tu chériras la mer!
Ch. Baudelaire
Це перший рядок поезії Шарля Бодлера «Людина і море».

Шарль Бодлер. Людина і море

Із циклу «Квіти зла»:

— «Сплін та ідеал»

XIV

Людина і море

Вільна людино, ти завжди кохатимеш море!

Воно — твоє дзеркало: душу свою споглядаєш

У плині його нескінченному, у хвилюванні,

Й безодня твоя є не менше, ніж його, гіркою.

Як радо пірнаєш у це відображення власне,

Зливаєшся з ним, обійнявши руками й очима,

І часом свавільне його і шалене ревіння

Від гомону серця твого тебе відволікає.

Потайливі, стримані ви і суворі обоє:

Людино, хто може глибини твої дослідити,

О море, скарби твої хто би спромігся злічити,

Так ревно ви таїн своїх сторожуєте спокій!

І все ж ви упродовж епох і століть незлічених

Б’єтеся у герці запеклому і безжальному,

Обоє закохані в смерть і боїще криваве,

О вічні борці, о браття непримиренні!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Це експериментальна праця, якою я хотіла проілюструвати одне важливе переконання, яке лежить в основі мого підходу до поетичного перекладу.

Рафаель Альберті. Можливо, о море...

З книжки «Поезії Пунта-дель-Есте» (1945-1956)

Можливо, о море

Можливо, о море, уже втомився мій голос

і бракує йому прозорої ясності,

такої же, як і у тебе, і пориву й натиску,

які так подібні на твої хвилювання і гомін.

Роки повз мене проплинули, і морські хвилі

підточили, підмили бережний життя мого камінь,

і я у вітрі цього вечірнього пляжу

дивлюся на мокрий пісок, на звивисту його лінію.

Ти — ні; ти лишаєшся молодим,

із голосом цим одвічним і цими щомить новими

лазуровими очима, недремними, які бачать,

як за одним один уходять під воду віки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Октавіо Пас. Море і ти

Море і ти

Море і ти, свічадо це подвійне,

море із торсом гнучким і повільним,

море за морем спрагле, що ним пливе:

у відсвіті вмирає і родиться.

Море, в тобі й собі водночас відсвіт:

скеля, котра його здійма повільно,

стовп соляний, що притиска донизу,

мінливість, спраглість і одбиток плинний.

З усіх моментів, коли вгору линеш,

із кола відображень всього року

я пам’ятаю місяць піни й риби

і попід небом із рідкого олива

тіло твоє, що відкриває світом

днів хвилюванню темному затоки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня без початку

Із циклу «Пісенні миті»

Пісня без початку

Над рікою

мошва.

Грають з вітром

птахи.

(Зі шляху

збився вечір).

О, тремтіння мого

серця!

Ти не бійся,

луною

піду в далечінь.

Я піду

в далечінь

у човні

без вітрила

і весел.

О, тремтіння мого

серця!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Селище

Із циклу «Тінь»

Селище

Поміж дахами й дахами

плине річка висока неба.

На акаціях древніх

сплять птахи мандрівні.

І вежа з пустою дзвіницею

(Свята Лючія камінна)

стоїть міцно на ґрунті твердому.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Свята Лючія — Лючія Сіракузська, католицька та православна свята, мучениця, страчена, ймовірно, 303 р. 
Вона дала обітницю вічного дівування, через що її жених звинуватив її в приналежності до Християнства. Суддя Сіракуз Пасхазій хотів віддати її в будинок розпусти, але ні віз, запряжений биками, ні тисяча чоловіків не могли зрушити Лючію з місця. Після різноманітних тортур (зокрема, за легендою, вона була позбавлена очей) і чудес вона була вбита ударом меча. 

Маріо Бенедетті. Говорить людина на березі

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Говорить людина на березі

Я давно закохався у море

у прозорість його і безбожність

і як завжди буває з коханням

що уловлює нас у тенета

повний страху і очікування

бувало воно індиґовим

а в інші години зеленим

коли вдачу його чоловічу

заступала удача жіноча

обирав я завжди породительку

Море-жінку і море-лоно

(у її іпостасі

ніжности і любови)

коли надходить оглушливий

Море-чоловік із потужним гуркотом

я лягаю й чекаю

на дюнах безсторонніх і мудрих

я не ходитиму водами

як робив це засновник див

бо занурюватися у них

є тепер більшим дивом

тож я просто чекаю

на хисткому піску

на прихід Моря-жінки

ніжної чарівної і бажаної

сповненої насолоди і пестощів

прекрасної у своїй наготі

прикрашеної водоростями і коралами

і ось коли зрештою

наближається Море-жінка

я поринаю мов риба

у глибінь свого гроту

і простягшись на її соляному ложі

відпускаю спливати усі мої ностальгії

весь мій сум водяний і земний

а Чоловікові-морю

залишаю роги і ревнощі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Пляшка у морі

Зі збірки «Життьове» (1978–1979)

Пляшка у морі

Море — це гра випадковостей                                      

Вісенте Уйдобро                                   

Ці шість рядків я у пляшці вкидаю у море
із заміром потаємним: аж ось коли-небудь
вона допливе до майже пустельного пляжу
дитина її натрапить і відкоркує не гаючись
та замість рядків камінці із неї посипляться
сигнали SOS і «Увага!» і черепашки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Сирена

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Сирена

Переконаний вповні що тебе не існує

а проте тебе чую / чую кожної ночі

я вигадую тебе коли все здається марним

або я немов уві сні або я спустошений

у такі миті твоє здивування приходить з безмежного моря

я наче вчуваю псалом та попри усе це

я настільки упевнений у твоїм неіснуванні

що чекаю на тебе щоразу коли засинаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Птах

Птах

Онде на гілці співає.

Птах самотній, байдужий,

повний води,  що спадає,

й божевільного світлограю

— із горлового кришталю —

нескінченної трелі.

Чому?

І питання співає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Вітер на острові

Зі збірки «Вірші капітана»

Вітер на острові

Вітер — се кінь: послухай,

послухай, як він скаче

то небом, то морями.

Мандрує цілим світом

й мене з собою хоче

забрати в дальні далі.

В руках своїх сховай мене

цю ніч, лиш ніч єдину,

як розбиває злива

о море і об землю

уста неізчисленні.

Послухай: мене кличе,

навскач несучись, вітер,

щоб віднести далеко.

Твоє чоло до мого,

твої вуста до моїх —

тіла наші пов’язані

коханням, що нас спалює,

тож хай промчить він мимо,

мене не змігши взяти.

Нехай несеться чвалом

з короною із піни,

він кличе і шукає

мене в пітьмі вологій,

а я у твої очі

занурений великі,

і — лиш цієї ночі —

спочину я, кохана.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Модерна поезія

What do you read, my lord?

Правдиві поети не ставлять ні ком ні крапок

Рядків не римують і розміром не обтинають

Най вільними будуть най вони перетікають

Без границь і зв’язків слово у слово рядок у рядок

Фраза у фразу

Має вільно текти крізь свідомість такий необмежений вірш

Із безкраєм змислів із безліччю прочитань

І в кожній свідомості має себе віднайти

Струмувати сенсом особим

Ритмом особим звучати

***

Ось дають мені глек

кажуть диви який красний

яка досконала робота

у нім еліксир життя

роздивляюсь здивовано

пощерблений незугарний

замість плюскоту шерхіт

нахиляю

пісок і жорства

кілька засохлих комах

крильце метелика

та павучок що втікає

беру лупу і роздивляюся

розсип здрібнілих слів

розкришених спорохнявілих

Усміхаюсь спогадую Гамлета

Вітер

Добре, а чи погане —

вітер усе розвіє,

сльози осушить вітер,

полем розкотить сміх,

і, як тебе не стане,

тільки ім’я твоє стиха,

любе ім’я твоє стиха

комусь прошепотить.

. . .

Та коли ти ітимеш,

здійметься інший вітер,

легкий, веселий, іскристий, —

він підхопить твій спів

і просто туди порине,
де з вуст божественних лине
щомить новий і незмінний
світотворіння мотив.

Федеріко Гарсія Льорка. Білий альбом. Третя сторінка

Із циклу «Сюїти:

 — Білий альбом»

Третя сторінка

Вигадки

(Снігові зорі)

Є гори,

що хочуть

бути водою,

і винаходять покрови

зіркові.

(Хмари)

І є такі гори,

які хочуть мати

крила,

вони винаходять хмари

білі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня («Тук-тук» — у вікно)

Пісня

«Тук-тук»

     — у вікно.

Хто то є?

То Осінь знов.

Чого хочеш?

Свіжість скронь.

Я не хочу віддавать.

Сама можу відібрать.

«Тук-тук»

     — у вікно.

Хто то є?

То Осінь знов.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дерево пісень

Із циклу «Пісні»:

— «Ігри»

Дерево пісень

Анні Марії Далі

Тростина — жест і голос

тремтить, бринить

у вітрі, що у вчора

відносить слід.

Дівча зітхало мрійно:

якби вловить! —

та запізнялось завжди

на миг, на мить.

Ай, місяцю! Ай, сонце!

На єдну мить.

Шістдесят квіток сірих

стеблом сплелись.

Колишеться, незаймана —

ні квіту, ні віт,

у вітрі, що у вчора

відносить слід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Три наведені у цій публікації переклади Льорківської поезії дуже різняться між собою семантично. Який же відповідає оригіналові? Які його справжні текст і символіка? Про це я розповідаю в кінці публікації.
Анна Марія Далі — сестра художника Сальвадора Далі, з яким Льорка дружив і в будинку якого у Кадакесі на морському узбережжі подовгу гостював. Льорка потоваришував із Анною Марією, збереглося їхнє дружнє листування.

Рафаель Альберті. Пісня 1. Омивана Параною!

Пісня 1

З книжки «Балади і пісні

 річки Парана́» (1954)

Омивана Параною!

Споглядає з балкона людина

вітер, що приходить і відходить.

Споглядає схили, обдувані

вітром, що приходить і відходить.

Комоней, схожих на скелі

вітру, що приходить і відходить.

Пасовища, мов море зелене

вітру, що приходить і відходить.

Річку, наче хвіст довжелезний

вітру, що приходить і відходить.

Човни, які плинуть шляхами

вітру, що приходить і відходить.

Людину, на тінь подібну

вітру, що приходить і відходить.

Небо, господу простору

вітру, що приходить і відходить.

Споглядає, задивлена,

самотність свою самотою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Балада про те, що сказав вітер

Балада про те, що сказав вітер

З книжки «Балади і пісні

річки Парана́» (1954)

Вічність добре уміє

бути просто рікою,

бути конем покинутим

і туркотом

голубиці.

Варто піти людині

від людей,

і приходить вітер,

і говорить до неї про інше,

і відкриває їй очі

та вуха до зовсім іншого.

І ось я пішов від людей,

і сів самотньо на схилі,

і став дивитись на ріку…

однак лише кінь самотній

напитись прийшов

і у тиші

до мене долинув туркіт

заблуканої голубиці.

А потім з’явився вітер,

так, мов проходив мимо,

і до мене промовив:

«Вічність добре уміє

бути просто рікою,

бути конем покинутим

і туркотом

голубиці».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Кастилія

Кастилія

Сліпуче сонце
пирскає скалками
від пругів обладунків,

світлом ятрить панцери

і на вістрях списів паленіє.

Сліпуче сонце, спрага, знесилення.

Степом кастильським жаским

із дванадцятьма своїми

 — пил, піт і залізо —

скаче в вигнання Сід.

Замкнений двір заїжджий.

Увесь він — бруд і каміння...

Ніхто не відповідає. І лише від ударів

ратищами списів поступаються двері.

Мріє повітря розпечене,

сонце нещадно палить!

На удари страшні із глухою луною

озивається голос чистий,

кришталевий і срібний...

На порозі мала дівчина,

зовсім бліда і тендітна.

Уся вона — очі блакитні, і сльози в очах,

і в ореолі злотистім

личко, яке виражає страх і допитливість.

«Добрий Сід, проїжджайте...

Король на смерть нас скарає,

дім наш зруйнує і поле засіє сіллю...

Їдьте. І небо нехай буде до вас ласкавим...

З нашого горя, о Сіде, вам не стане користи!»

Плаче безгучно дівча.

Воїв лютих загін

сльози дитячі пронизують.

Незламний голос лунає: «Їдьмо!»

Сліпуче сонце, спрага, знесилення.

Степом кастильським жаским

із дванадцятьма своїми

 — пил, піт і залізо —

скаче в вигнання Сід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Ель Сід (el Cid) — Сід Кампеадор (1040–1099), відомий також як та Родріґо Діас де Вівар, легендарний герой реконкісти, оспіваний в іспанських поемах та піснях, і зокрема у найвідомішій з пам’яток еспанської літератури — «Пісні про мого сіда».

У виданні «Ігор Качуровський. Круг понадземний. Світова поезія від VI по XX століття» (Київ, 2007, стор. 58–59) а також у доступному в Мережі підручнику Ігора Качуровського «Фоніка» (Мюнхен, 1984, стор. 133–134) наведено фрагмент «Пісні про мого Сіда», який надихнув Мануеля Мачадо на створення цієї поезії. А нижче в цьому дописі, слідом за оригіналом, ви знайдете цю поезію у перекладі Качуровського.

Мігель де Унамуно (1864–1936, іспанський філософ, поет, письменник, громадський діяч, найбільша постать «покоління 1898 року») казав про цю поезію Мануеля Мачадо, що однієї такої поезії досить, аби унесмертельнити своє ім’я.

Густаво Адольфо Бекер. Рука у моїх долонях...

XL (40)

Рука у моїх долонях,

в очах моїх тоне очима,

і так на моє рамено

любо голівку схилила.

Скільки разів із нею —

про те Господь лише відає —

під високими в’язами 

ми блукали повільно!

Ці в’язи круг її дому
вкривали своєю тінню
і нас від очей сторонніх,
і портик його таємничий.

А вчора... вже рік по тому —

наче подих єдиний,

із таким дивовижним спокоєм,

із такою граційністю

до мене вона промовила,

як нас зазнайомив приятель:

«Гадаю, я десь Вас бачила».

О, салонні завсідні,

які ж ви йолопи, далебі!

І ви, елегантні мисливиці

за плітками амурними,

як же ви пропустили

таку пікантну історію:

то ж делікатес правдивий,

котрий могли б смакувати

sotto voce, сховавши обличчя,

зближені в колі тісному,

за пір’ям золочених віял!

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Густі і високі в’язи,

місяць цнотливий і стриманий,

портика білі сходи,

стіни її будинку,

мовчіть, мої друзі, й довіку

бережіть таємницю!

Мовчіть; бо й у мене самого

вже спогадів не лишилося;

а вона... вона... жодна маска,

не така, як її обличчя!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)