Хуан Рамон Хіменес. Отроцтво

З перших поезій

Отроцтво

При словах «Я іду із селища»

того дня — так ніжно поглянула!

І сумовита усмішка

перебігла її устами.

— Чому ти ідеш? — Бо тиша

цих долин — наче саван

і сам я немов небіжчик

у погребовім убранні.

— Чому ти ідеш? — Як-би глиба

на груди мені налягає,

й у цих безгучних долинах

крик у мені завмирає.

— Куди ж? — востаннє спитала.

— Туди, де не нависає,

а височіє небо

і стільки зірок не сяє.

У долинах пустельних

погляд її розтанув,

і сумовита усмішка

перебігла устами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Горизонт

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Горизонт

Ковзнути поглядом по застареному круговиду

і задивитися углиб сновидінь,

                                            туди, де мріє мерехтлива зірка

Ти була такою красивою,

                                      що я не зміг промовити слова

І я пішов,

              уносячи у руці

                                    це звичне небо

                                                         зі зношеним сонцем

Цього вечора

                   у кафе

                            я пив лікер,

                                         тремтливий,  мов червона рибка

А іншим разом у склянці

                                       ховався цей маленький сон

Ти була такою красивою,

                                       що я не зміг промовити слова

У твоїх грудях щось агонізувало,

                                                  і твої очі були смарагдовими

Проте я пішов

Ти була такою красивою,

                                        що я навчився співати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Ніч

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Ніч

Чути, як ніч прослизає над снігом

Дерева зронили пісню

І хтось прокричав у тумані

Моя цигарка запалилася від погляду

Щоразу, як я розтуляю губи,

У порожнину набігають хмари

Щогли в порту

Обліплені гніздами

І вітер

Стогне між пташиних крил

ХВИЛІ ГОЙДАЮТЬ МЕРТВИЙ КОРАБЕЛЬ

А я на узбережжі, насвистуючи,

Споглядаю зірку, яка куриться у моїх пальцях

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Стріла

Із циклу «Сюїта повернення»

Стріла

У моря спів аквамариновий.

(О, криниченько бідна!)

Спів неба блакитний і синій.

(О, зірничко самітна!)

Спів Бога теж має свій колір.

(Бідні криничка і море!)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Реальність

Із циклу «Сюїта повернення»

Реальність

Мати моя у фотелі

драму Гюго читала.

Паленіли дерева

золотом у заграві.

А у смерковій залі

інше сонце вмирало,

наче лебідь блідавий

сумоти без печалі.

Млисті січневі тумани

розлягались полями.

Пастухи, мов примари,

з’являлися і зникали.

Цього дня мусив стяти

розу своїми руками.

Мою пристрасну розу

з темрявими пелюстками,

коли паленіли стовбури

золотом у заграві.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Найстаріша риба у річці

Найстаріша риба у річці

Найстаріша риба у річці

нагромадила неабияку мудрість,

а з нею і препишну похмурість.

І лиш вода посміхалась до неї

у сутемряві цій понурій.

Врешті так вона спохмурніла,

що й воді вже була не рада,

і, роздумавшись добре, поклала,

що час їй «до моря рушати»,
а простіше сказати, вмирати.

Ти сміявся, моя дитино

сонячна, бавлячись струменем

річковим, і цієї днини

найстаріша риба у річці

скинула свою похмурість.

І вода тобі посміхнулася.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Прощання

Прощання

На перепутті

прощуся.

І своєї душі

дорогою рушу.

Збуджуючи спогади

і недобрі часи,

уступлю у садок

моєї білої пісні

і затремчу,

мов ранкова зірка,

у передсвітті
безгучнім.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Квітка

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Квітка

                                                      Присвячується Колін Хакфорс

Впала пишна верба

дощу.

О місяць

над білим гіллям!

  

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Сад у березні

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Сад у березні

Моя яблуня

завелася птахами і тінню.

Як стрибає мій сон

з місяця просто у вітер!

Моя яблуня

простягає руки зеленню.

Як добре бачу із березня

січня біле чоло!

Моя яблуня...

(вітер долом).

Моя яблуня...

(небо високе).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Оманливе свічадо

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Оманливе свічадо

Самотня зелена гілка —

ані ритму, ні птаха.

Схлипування луна —

ані болю, ні губ.

Ліс і Людина.

Плачу

перед морем гіркавим.

А у моїх зіницях

два моря співочих пливуть!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)