Ґабріеля Містраль. Три дерева

Три дерева

На узбіччі стежини —

дерев повалених троє. Дроворуб їх забув.

І мов троє сліпців, яким не стачає любови,

поміж собою говорять.

Навзахіднє сонце

ллє свою живу кров у розсічені стовбури,

і боків їх розверстих дух

вітер навколо розносить.

Одне із них, переламане,

простягає з рипливим стогоном

свою величезну руку із листям тремтячим

до иншого, і їхні рани —

наче двоє очей, моліннями сповнених.

Дроворуб їх забув.

Прийде ніч. Я буду із ними.

Я прийму в своє серце їхні спокійні смоли.

З ними стану наче вогонь.

І твердих і безмовних

має знайти нас день у безмежній скорботі!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Маленький віденський вальс

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Втеча з Нью-Йорка

(Два вальси у напрямку до цивілізації)

Маленький віденський вальс

У Відні є десять дівчат,

плече, де ридає смерть,

й голубиних опудал гай.

Там у музеї паморозі

блищить окрушина ранку.

Там тисяча вікон у залі.

Ай, ай, ай, ай!

Вальс із зімкненими губами.

Це вальс, цей вальс, цей вальс,

про «так», про коньяк і про смерть,

вальс, у море вмочивши шлейф.

Кохаю, кохаю тебе,

у фотелі із книгою мертвою,

у задумливій галереї,

і у ірисовій мансарді,

і у ліжку місячнім нашому,

і у танці зі сну черепашого.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс, переламаний в талії!

У Відні в чотири люстра

грають луни і твої вуста.

Там смерть над фортепіано

підсинює вид юнакам.

Там бідаки на дахах

і сліз світанкові гірлянди.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс, що у грудях вмирає!

Бо кохаю, кохаю, кохана,

на горищі, де діти гралися,

старосвітські угорські ліхтарні

снять байдужої ночі чутками,

сніжні вівці та іриси тануть

на твоєму чолі у мовчанні.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс «Я кохатиму завше»!

Танцюватимемо у Відні,

де ріка у фраку струмливому

з берегами — поглянь! —  гіацинтовими.

Там залишу уста в вирі ніг твоїх,

душу — в ліліях і світлинах,

а у хвилях твоєї ходи —

кохаю, кохана, кохана, —

скрипку, труну і прощання,

і вальсу стрічки — наостанку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вальс у гіллі

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Вальс у гіллі

Лист упав,

і другий,

і ще один.

Місяцем пливала риба.

Спить вода лиш годину,

а море бліде — сто літ.

Була дама

мертва на гілці.

Співала в грейпфруті

черниця.

Дівчатко

сосновими вітами

ішло угору по шишку.

А сосна

шукала пір’їнку —

пір’їнку трелі пташиної.

Соловейко тим часом

оплакував власні рани.

І я — також плакав,

бо впав лист,

і ще,

і ще один.

І голова кришталева,

і паперова скрипка,

і сніг, який коло за колом
опановує світ.

О слонівка з плоті невидимої!

О світання безмурашине!

Із піднесенням віт,

із зідханнями дам,

із кумканням жаботиння

і жовтим медовим цвітінням.

З’явиться тулуб тіні,

листям лавровим увінчаний.

Небо стане твердим від вітру,

і відламані віти

у танок із ним підуть.

І раз-два-три

навколо місяця,

І раз-два-три

навколо сонця,

і раз-два-три,

аби слонівці

добре було би спалося.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Понеділок, середа і п’ятниця

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Понеділок, середа і п’ятниця

Я був.

Я пішов,

аж не існую більше.

Я був...

(О, які щелепи дивні:

кипарис та його тінь!

Кут повного місяця.

Кут самотнього місяця).

Я пішов...

Розповідав жартома

мені місяць, що був ружиною.

(Моє кохання, у вітер

загорнувшись, у хвилі кинулось).

Аж не існую більше...

(Коло розбитої шибки

ліричне убрання шию).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Він помер на світанку

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Він помер на світанку

Ніч чотирьох місяців

і дерева легковітого,

із єдиною тінню

і птахом.

Я шукаю на тілі

вуст твоїх світлі відбитки.

Криниця цілує вітер

не торкаючись.

«Ні», що дала ти мені, —

у долоні моїй,

мов лимон восковий

білий майже.

Ніч чотирьох місяців

і дерева легковітого.

Ген кохання моє на шпилі —

обертається!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Передмова до перекладів «Циганського романсеро»

Пропоную увазі читача мого блоґу добірку цитат з лекцій, виступів і листів Ф. Г. Льорки, у яких він говорить про свою книжку «Циганський романсеро», а також цитат із книжок і статей про поета на цю ж тему.

*

...Книжка ця — поема про Андалузію; я назвав «Романсеро» циганським, тому що циганський елемент — найблагородніший і найпоказовіший в Андалузії. У цій книжці Андалузія майже не помітна оку, але відчутна. У книжці нема циганщини. Є лише один реальний персонаж, це Туга, що пронизує все. Почуття радше небесне, ніж земне. Мене не тривожить хибне уявлення про Андалузію, яке може виникнути у читача моєї книжки. Гадаю, що від невірних тлумачень її рятує вкладений в неї високий тон.

(«Поет Гарсіа Лорка та його «Циганський романсеро», 1936 р. , 1931 р., пер. Михайла Москаленка з книжки «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво»))

Федеріко Гарсія Льорка. Балада липневого дня

Із циклу «Книга поезій»

Балада липневого дня

У волів круторогих

дзвоники срібні.

— Куди ідеш, дівчинонько

із сонця і снігу?

— Іду на луку зелену

по квітки польовії.

— Лука ця далеченько

і повна видив.

— Сірої чаплі і тіней

любов не боїться.

— Боїться сонця, дівчино

із сонця і снігу.

— Воно згасло в моїм волоссі

навіки.

— Хто ти, дівчино біла?

І звідки?

Я із кохань струмуючих

і криниць.

У волів круторогих

дзвоники срібні.

— Що горить на губах у тебе,

аж паленієш?

— То зірниця мого коханого,

який жиє і гине.

 — А що у тебе у грудях

невагоме і ніжне?

— Шпага мого коханого,

який жиє і гине.

— Що в очу у тебе чорне

і урочисте?

— Мої думки сумовиті

і уразливі.

— Навіщо вбираєш жалобну

чорну мантилью?

— Ай, бо я удовиця

печальна і бідна,

удовиця графа Лауреля,

з Лаурелів єдиного!

— За ким же ти тут шукаєш,

як не за милим?

— Шукаю за тілом графа,

з Лаурелів єдиного.

— А може, шукаєш кохання,

удовичко невірна?

Коли шукаєш кохання,

дай Боже, зустрінеш.

— Мої кохання єдині —

небеснії зіроньки.

Де я знайду коханого,

який жиє і гине?

— Він у воду поринув,

сніжна дівчино,

у гвоздики убраний

і ностальгії.

— Ай, мандрований лицарю

кипарисовий,

в цю єдину місячну ніченьку

тобі душу відкрию.

— О Ісідо замріяна,

гірка дівчино,

твоя історія ллється

із вуст дитинних.

Тобі пропоную серце

моє нехитре,

серце, давно ранене

жінок очима.

— Ти залишайся з Богом,

галантний лицарю.

А я шукатиму графа,

з Лаурелів єдиного...

— Прощавай, моя спляча розо,

дівчино мила,

тобі іти за коханням,

мені — за загином.

У волів круторогих

дзвоники срібні.

Кров’янить моє серце,

наче криниця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Як ти...

Із циклу «Сюїта повернення»

Як ти...

Розлетітись готове

крихке небо на скалки:

під черешнею, сповненою

червоного граю,

я аж марю тобою,

дівчинонько-селяночко!

Неба туй-туй не стане —

конче мусиш се знати, —

як, черешню минаючи,

мене не цілуватимеш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дощ

Із циклу «Книга поезій»

Дощ

Має дощ таїну незбагненної ніжності

і якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,

прокидається з ним невигадлива музика

і схвильовує душу пейзажу оспалу.

Відчуває Земля лазуровий цілунок,

і ізнову сподіюється міт прадавній,

дотуляються небо й земля стародревні

із незмінною вечора раннього лагідністю.

Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,

святим духом морів нас мирує-помазує,

розливає життя над полями засіяними

і у душу вливає тугу за несказа́нним.

Ностальгія за збутим життям невідбутна,

«Я родився запізно!» — почування фатальне

чи непевна ілюзія неможливого ранку

із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.

В сіризні його ритму відживає кохання,

наше внутрішнє небо тріумфально палає,

але наш оптимізм обертає у смуток

мертвих крапель води на шибках споглядання.

О ці краплі! Вони — безконечності очі

в материнську утоплені білу безкраїсть.

Кожна крапля тремтяча на шибках каламутних

залишає божественну діамантову рану.

Ці поети води наяві прозирають

невідоме іще ні річкам, ні ручаям.

О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,

лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,

тихомирний дощу, ти сама щиросердість,

яка суще вмиває сльозами печалі.

О дощу францисканський, збираєш в краплини

душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!

Як спускаєшся ти по долинах повільно,

рози грудей моїх голос твій розвиває.

Невигадливим співом говориш до тиші,

вітам давню історію оповідаєш.

Моє серце й собі у сльозах виповідує

все записане в його складній пентаграмі.

Я ношу у душі сум дощу супокійного

і покірливий смуток надій, що не справдяться,

є на обрії моїм червоне світило,

однак серце на нього не дає милуватися.

О дощу мовчазний, так деревами люблений,

у солодких хвилюючих звуках піано,

ти даруєш душі ті ж тумани і луни,

які рониш у душу пейзажу оспалу!

Січень 1919, Гранада

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Листопад

Із циклу «Книга поезій»

Листопад

Листопад 1920

Усі очі

були відкриті

і споглядали самітність,

від плачу споловілу.

Тин

тан,

тин

тан.

Кипариси зелені

стерегли свою душу,

збрижену вітром,

і слова, наче коси,

душі квітів косили.

Тин

тан,

тин

тан.

Небо було зів’яле.

О, передвечір’я,

хмарами полонене,

сфінкс безокий!

Обеліски і димоходи

напускали

бульбашок мильних.

Тин

тан,

тин

тан.

Вигиналися ритми

і викривлювалося повітря,

войовники туману

з дерев катапульти

робили.

Тин

тан,

тин

тан.

О, передвечір’я

ще одного цілунку!

Дальня тема моєї тіні —

без золотого проміння!

Пустий бубонець.

Передвечір’я звітріле

на кострах безгоміння.

Тин

тан,

тин

тан.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Персі Біші Шеллі. Я не надуживатиму те слово...

Я не надуживатиму те слово...

Я не надуживатиму те слово,

   Яке так часто профанують нині,

І не зневажу почуття, якого

   Цураються так часто і зрадливо.

Надію, що до відчаю подібна,

   Розсудливість не вправі загасити,

Й мені дорожчим є до мене жаль твій

   Над все у світі.

Того, що люди звуть любов’ю звично,

   Ніколи я тобі не зможу дати;

Та чи не приймеш серця поклоніння,

   Яке і Небеса не відхиляють:

Це прагнення метелика до зірки,

   Цю тугу ночі за ясним світанням

Й гарячу відданість чомусь віддаленому

   від наших сфер печальних?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

В той день, коли...

Я повертатимусь. Іноді. Часто. Щодень і назло ворогам.

Поки не виживу...

С. П.

В той день, коли в останній церкві «божій»

з хрестів своїх розп’ять мене навіки знімете, —

побачите мене усміхненого знову

й дізнаєтесь, про що вістило Воскресіння.

Що? любите мене? Вам дороге розп’яття?

Авжеж ви любите — щоб мучились за вас!

А ви у матерів і рідних поспитайте

людей, катованих і вбитих в нашім часі,

які світлини в них на чільнім місці

розрадою для люблячих родин:

світлини катувань, чи все ж ясні світлини

кохання, радості, легких щасливих днин?

В ім’я моє — що тільки не чинили,

перед розп’яттями — хто тільки не моливсь.

І поки вам мої страждання милі,

ви схожі на маніяків і убивць.

Такими й є — погляньте лиш навкру́ги:

роздерта, струєна, катована Земля,

дерева і тварини гинуть в муках,

а люди, люди! Стільки мордувань

диявол не ізмислить на дозвіллі —

Яке там пекло?! Господи, помилуй!

Ви любите! Та що про мене знаєте,

і про мого Отця, і про себе самих?

Нового що довідались від часу,

як писано отих замшілих книг?

Я мовив ті слова для темних, напівдиких,

брудних краян ізраїльських пустель.

Їм вдивовижу було слово «милість»!

А для таких освічених людей,

як ви тепер, міг інше розказати,

та і казав не раз, — ви не схотіли знати.

Вас досі темрява минулого трима.

Та знайте — я приходив не дарма,

і не в Ізраїль лиш, а в різнії краї,

ба більше — я й не йшов ніколи із Землі,

я жив, живу і завжди буду жити,

і моя Радість опанує світом!

Хуан Рамон Хіменес. Сентиментальні спогади

Сентиментальні спогади

За столом в кабінеті сидячи,

я читав, в оточенні квітів,

гірку і печальну книгу

поета моєї мрії.

 — Якщо ці рядки для тебе, —

сказала, наблизившись тихо, —

миліші за мої губи,

не цілуватиму більше.

Ти підеш зі мною? Вечір

такий чарівний! Хотіла,

допоки ніч не настала,

піти у сад по ясмини.

— Ходімо. Ти їх зриватимеш,

а я почитаю тобі

з гіркої й печальної книги

поета моєї мрії.

Поглянула сумно; і в повних

кохання очах була відповідь.

 — Не хочеш?  — Піду сама.

Я перегорнув сторінку.

Ступаючи звільна, сердега,

пішла, страждаючи німо;

пішла у сад по ясмини...

я лишився з моїми віршами.

А потім, убрана у біле,

постала перед очима,

плачучи і збираючи квіти

десь там, у садовому присмерку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Птахи з тих місць, що мені відомі

Птахи з тих місць, що мені відомі

Співали

мені цілу ніч

птахи свої барви.

(Не барви

крил світанкових

зі свіжістю ранку.

Не барви

грудей вечірніх

супроти сонця гарячого.

Не барви

щоденних дзьобів,

котрі вигасають під ніч,

як барви листя і квітів

знайомі згасають.)

Инші барви,

той людством утрачений

первісний рай,

що квітами і птахами

від зроди чудово знаний.

Квітами і птахами,

які то є, то щезають,

дихаючи ароматами

і по всьому світі літаючи.

Инші барви,

рай, що не відає змін,

де мандрує людина у снах.

Такі барви

для мене птахи

цілісіньку ніч проспівали.

Ті барви,

що мають у иншому світі

і по ночах виявляють.

Ті барви,

які я бачив на віч,

і де вони, добре знаю.

Я знаю,

звідки з’явились птахи,

щоб співати мені до світання.

Я знаю,

де родяться хвилі й вітри,

щоб мені мої барви співати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. У серпневу спеку...

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

У серпневу спеку...

Мов янголи Фра Анджеліко, що водять танок у хліві,

граційні озерні птахи, збуджені і галасливі,

одного дня на моїх очах у наївній потісі

танцювали навколо трупа зміїного

так, мов зі смертю цієї істоти назавжди скінчилося Зло.

Так само і люди на вулицях ликували, вимахували прапорами,

уважаючи, що усю оту шкоду завдавала єдина людина,

і танцювали на сонці,

коли у темній тіснині чийогось серця, а може, двох,

облаштовувала собі кубло нова тиранія...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Дівчина відсічена від дерева

Зі збірки «Нікарагуанські поезії»

Дівчина відсічена від дерева

Нікарагуанські птахи утворюються з дерев:

з фруктів омитих дощем

з листя простертого вітром

з шелестів які сік угамовує і вишліховує в трелі.

Моя вітчизна знається на рослинності

яка співає; на обіймах весен ласкавих;

на фруктових деревах якими ти є коли кажеш мені

відокремлюючись — бувай! — серед метеликів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Ніч — це незнайома жінка

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Ніч — це незнайома жінка

Дівчина подорожнього питає:

 — Чому не зайдеш? Вогнище палає

моє вогнем жарким.

                                   А незнайомець:

 — Поет я,  — каже, —  і мене цікавить

сама лиш ніч.
                        Вона тоді вкидає

у вогнище золу, і промовляє

у темряві наблизившись:
                                          — Поете,

торкнись мене, і ти пізнаєш ніч!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Повернуться ластівки темні...

LIII (53)

Повернуться ластівки темні,

на балконі ліпитимуть гнізда
і знов, граючи у повітрі,
покличуть тебе крізь вікно;

але ті, що політ тамували,
на вподобу твою задивившись
та на щастя моє, і довідались
наші ймення... не вернуть ніколи!

Повернеться жимолость буйна,
щоб надвечір усіятись квітами
ще гарнішими, аніж нині,
обвивши садову горожу;

але квіти, росою обсипані,
чиї краплі тремтіли і падали,
наче сльози дня, на очах у нас,
вони... не вернуть ніколи!

Слова кохання повернуться
і у вушу гарячим виспівом
зазвучать; і ще раз прокинеться
твоє серце від сну глибокого;

та безмовно тебе обожнюючи,
мов відправу Господу служачи,
як кохав тебе я, — без сумніву,
не кохатиме тебе ніхто!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Заміжня невірниця

Із циклу «Циганський романсеро»

Заміжня невірниця

Лідії Кабрері та її негритяночці

І повів я її до річки,

уважаючи за свобідну, —

аж мала вона чоловіка.

То сталось у ніч Сантьяго,

за згодою обопільною.

Уже загасили ліхтарні

і розцвірчалися свірки.

Я сонних торкнувся персів,

минувши останні будинки,

і раптом вони розкрились

духмяними гіацинтами.

Її крохмальні спідниці

у вухах мені шурхотіли

відрізом цупкого шовку

у десять кинджалів січеним.

Сильвети дерев звисочили

без срібного світла на листі,

і брехом собачим віддаленим

видноколи розсипались.

                    *

За очеретами, глодом

і заростями ожини

над суглинковим ложем
їй вітер коси розвіяв.

Я галстух кинув на землю.

Вона з себе сукню скинула.

Я — ремінь із револьвером.

Вона — шнурівок чотири.

За мушлі і туберози

була її шкіра ніжніша,

і не зрівняються полиском

із нею кришталь, ані місяць.

Випорскували її стегна

упійманими рибинами,

налляті вогнем пекучим

із холодом пополовині.

О ту ніч найкращою путтю

я линув у зорянім світлі

верхи на перломутовій

негнузданій кобилиці.

Не оповім про ті речі,

які вона говорила,

бо мужчині не гідно

втрачати розум і стриманість.

У піску і цілунках закаляну

її опроводив від річки,

коли прибережні іриси

затято рубились з повітрям.

Я учинив, як годиться

циганові з роду-віку.

Подарував їй велику

полову отласову скриньку

і не захотів любити,

бо, маючи чоловіка,

казала мені, що вільна,

коли до ріки я вів її.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Без культурного контексту сюжет цієї поезії сприймається невірно, тому раджу ознайомитись із цікавими відомостями про неї, наведеними у дисертації Ольги Мусаєвої «Рецепция творчества Федерико Гарсиа Лорки в русской культуре (1930–1960-е гг.)», стор. 112. Там же на стор. 169–178 є багато різних перекладів цієї поезії російською і її порядковий переклад.

Федеріко Гарсія Льорка. Касида про темних голубиць

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Касиди»

IX

Касида про темних голубиць

По гіллі походжають лавровому

дві темнії голубиці.

Одна — сонце,

друга — місяць.

«Сусідоньки, — запитав я, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

І я — мандрівник, по пояс
заглиблений у землицю,

побачив дівчину оголену

і дві снігові орлиці.

Одна з них другою була,

і ніким не була дівчина.

«Орлички, — до них промовив, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

Я бачив на гілках лавра

дві нагі голубиці.

Одна з них другою була,

і обидві не були ніким иншим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Незборимі

(Пісня)

Ми із віку у вік

полишаєм лани задля зброї,

хлібороби і вої,

від зроди такими були.

І нікому іще

не вдавалося нас упокорить:

як вбивають батьків,

їхні душі приймають сини.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

В наших кузнях вогні

не згасають ніколи, ніколи:

ми сталимо мечі,

а і душі добіла сталим.

Перековуєм ми

на орала мечі після бою,

але душі гартуєм,

але душі гартуєм завжди.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Ми не йдемо до Бога —

лише на короткий спочинок,

і рождаємось знов

на своїй ненаглядній землі;

ми за неї б’ємось,

за кохану свою Україну,

і ідемо із нею

в майбутній незвіданий світ.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

Подивися на сина:

чиї то, чиї в нього очі?

Залізняк, а чи Гонта?

А може, Франко молодий?

Підійди до свічада

й в усміхнені очі героїв,

в очі предків усіх,

що ожили в тобі, зазирни.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Федеріко Гарсія Льорка. Сцена із підполковником жандармерії

Із циклу «Поема канте хондо»

СЦЕНА ІЗ ПІДПОЛКОВНИКОМ ЖАНДАРМЕРІЇ

Приміщення для зберігання прапорів.

ПІДПОЛКОВНИК

Я — підполковник жандармерії.

СЕРЖАНТ

Так.

ПІДПОЛКОВНИК

І ніхто не сміє мені суперечити.

СЕРЖАНТ

Ні.

Федеріко Гарсія Льорка. Діалог Амарго

Із циклу «Поема канте хондо»

ДІАЛОГ АМАРГО

Долина.

ГОЛОС

Амарго.

Олеандри в моєму патіо.

Мого серця гіркий мигдаль.

Амарго.

(З’являються троє юнаків у великих кресанях).

Чорні бики Гісандо

...півчі моєї туги –

          чорні бики Гісандо.

                            С. О.

На берег тихої річки

раптом хвилі намчали.

Схилились від пориву вітру

оливи і помаранчі.

Засвітились жарини

у згаслій циганській ватрі.

Зорі цитринами стиглими

під дерева попадали.

Відгуком в серці відбились

потужні важкі удари:

це по землі вохристій

бики Гісандо помчали.

Роздимаються ніздрі,

чорні очі палають,

дика первісна сила

древню землю стрясає.

І вгору над нею лине

дугою чорної райдуги

скрик, поетом оспіваний, —

туга за давньою радістю.

Щоночі отак перед світом

свій спомин земля воскрешає,

двиготінням і скриком

німотний омрак стрясає.

Древній цей крик — чи то пісня? —

не змовкає віками;

і мчать по землі вохристій

фігури з чорного каменю...

Федеріко Гарсія Льорка. Романс про чорну тугу

Із циклу «Циганський романсеро»

Романс про чорну тугу

Присвячується Хосе Наварро Пардо

Порпаються дзьоби півнів

в пошуках зорі ранкової,

коли темним гірським схилом

сходить Соледад Монтойя.

Пахне конями і тінню

її тіла мідність жовта.

З димчастих ковадел грудей

линуть круглі співи-зойки.

«Соледад, кого ти кличеш

в час такий сама-самотня?»

«Кличу того, кого кличу.

Не твоя про се турбота.

Я шукаю свою радість

й ту, кого назву собою».

«Соледад моїх печалей!

Зрештою примчить до моря

кінь, який заїв вудила,

і між хвилями потоне».

«Не напоминай про море,

бо одвічна туга чорна

пророста під шепіт листя

тут, на землях оливкових».

«Яку непозбутню тугу,

Соледад, у собі носиш!

Прикрість губ, чекання прикрість

в соці сліз твоїх лимоннім».

«Туга! Наче божевільна, —
дві коси метуть підлогу, —
кидаюсь із кухні в спальню,
вихором мечусь по домі.

О, ця туга! Я вбираю

плоть гагатову і строї.

Сороченьки полотняні!

Моїх стегон мак червоний!»

«Соледад, ти вимий тіло

жайворовою водою,

упусти у своє серце

спокій, Соледад Монтойя».

Десь внизу ріка співає —

неба й листя літ танковий.

Жовтим квітом гарбузовим

увінчане світло нове.

О, циган одвічна туга!

Туга чиста і самотня.

Смуток потаємних русел

і світань далеких спомин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Ім’я Soledad у перекладі з іспанської означає «самотність», а поширене старовинне сефардське прізвище Montoya походить від слів Monte de Yah — «господня гора».

Ось що писав Льорка про андалусійську тугу:

«Pena [туга] Соледад Монтойя —  це коріння народу Андалусії. Це не мука, бо той, хто відчуває тугу, може усміхатись, і не засліплюючий біль, бо через тугу ніколи не плачуть. Це жага без об’єкта, інтенсивна любов невідомо до чого, із певністю, що смерть, ця вічна домінанта Андалусії, дихає за дверима».

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника (1860)

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Андалусійські пісні

Мігелеві Пісаро
(у неправильній симетрії Японії)

Пісня вершника
1860

Під місяцем чорним,

під місяцем збоїв

співають остроги.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

...Крицеві остроги;

попустив повіддя

збійник нерухомий.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним

бік Сьєра Морена

підпливає кров’ю.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

Підострожуючись,

ніч стискає зорями

свою крупу чорну.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним —

крик! — і ріг великий

самотнього вогнища.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Мігель Пісаро Самбрано (1857–1956) — земляк і друг Льорки, який працював журналістом в газеті «El Sol», а потім з 1922 по 1930 викладав іспанську в Осакському університеті в Японії. Мігелеві Льорка присвятив поезію «Мігель Пісаро».

Сьєра Морена (Sierra Morena) — буквально «Чорна сьєра», так називається 400-кілометровий гірський кряж на півдні плоскогір’я Месета у південній частині Еспанії.

Федеріко Гарсія Льорка. Кавалер...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Кавалер...

Кавалер,
кавалерчику.
У будинку твоїм курять чебрик.

Ти не прийдеш до мене, не зайдеш,
бо на ключ мої двері замкнені.

На ключ із чистого срібла,
до якого пов’язано стрічку.

А на тій стрічці напис є:
«Моє серце далеко».

Не ходи ж на мою вулицю,
не для мене твій дим пахущій!

Кавалер,
кавалерчику.
У будинку  твоїм курять чебрик.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Це правда

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Це правда

Ай, як мені важко

кохать тебе так, як кохаю!

Через оце кохання

мене болить повітря,

серце моє і кресаня.

Хто би купив у мене

шовкову з кресані стьожку

і печаль мою білого льону,

та й пустив на хустки і шалі?

Ай, як мені важко

кохать тебе так, як кохаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вечір

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Вечір

Чи моя Люсія

в ручай ніжки умочила?

Три тополі височезні

і зоря самотня.

Скусане жабнею безгоміння

схоже на серпанок,

поцяткований

зеленими горохами.

Дерево засохле

у ріці

колами розквітло

відцентровими.

А мені над водами примарилась

всміхнена смаглявочка гранадська.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Лісова ожино із корою сірою...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Лісова ожино із корою сірою...

Лісова ожино із корою сірою,

ягодами подаруй своїми.

Кров і колючки. Наблизься, друже.

Як кохаєш, то і я ще дужче.

Тінь і пазелень — твої плоди —

на язик ожино, поклади.

Як би обіймала тебе, милий,

в затінку густих моїх тернин!

Ти куди, ожино?

                               Йду шукати

те кохання, що не хочеш дати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Пісня вершника

Ко́рдова.

Далека й одинока.

Чорна кобильчина, велет-місяць

і сакви, оливами наповнені.

Та коли би навіть шлях я відав,

не дістатися мені до Кордови.

На рівнині, де вітри гуляють, —

рудий місяць і кобилка чорна.

Смерть мене з очей не випускає,

зорить мене із вартівень Кордови.

Ай же, путь-дорога далеченька!

Ай кобилка ти моя хоробра!

Ай же, смерть чатує-жде на мене,

аби не доїхав я до Кордови!

Кордова.

Далека й одинока.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Тополя й дзвіниця

Тополя й дзвіниця

Тополя й дзвіниця.

Тінь жива

і тінь вічна.

Тінь голосів зелених

і тінь самітності.

Вічі у вічі каміння і вітер,

тінь і каміння.

(1925)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня

Пісня

Присвячується Альфредо Маріо Ферейро

Над золотим

піанісимо,

моя тополя

самітна.

Без божевільної

птиці.

Над золотим

піанісимо.

Ріка коло моїх ніг,

врочиста й глибока,

плине,

під золотим

піанісимо.

А на плечах у мене —

вечір,

мов ягнятко,

вовком зарізане,

під золотим

піанісимо.

       (Не друковане) назавжди.
       Монтевідео, 1934.
       День пам’яті Баррадаса.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

  

Примітки

Монтевідео — столиця Уругваю. Альфредо Маріо Ферейро — уругвайський письменник і поет. Рафаель Перес Гіменес Баррадас (1890–1929) — уругвайський художник, який народився і жив у Монтевідео.

Піанісимо — музичний термін, який означає «дуже тихо, ще тихіше, ніж піано».

Федеріко Гарсія Льорка. Начерки

Із циклу «Ніч»

Ніч

(Сюїта для трепетного голосу і фортепіяно)

Начерки

Той путівець

відлюдний…

Той путівець.

Той цвіркунець

безпритульний…

Той цвіркунець.

Калатайло-дзвінець

сам себе колисає…

Калатайло-дзвінець.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Переклади цієї і наступної поезій я вже публікувала колись, але повторюю тут знову, бо вони є першими в циклі «Ніч».

Федеріко Гарсія Льорка. Прелюд

Із циклу «Ніч»

Прелюд

Очі

волові

склеплюються

поволі…

(У стійлі жара.)

Це прелюдія

ночі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Куточок неба

Із циклу «Ніч»

Куточок неба

Зірка

стара

заплющує вибляклі очі.

Зірка

нова

підсинює темряву ночі.

(У горах між синіх сосон

світляки мерехтять.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Всеосяжність

Із циклу «Ніч»

Всеосяжність

Рука бризу

гладить обличчя простору,

знову

і знову.

Зірки

склеплюють лазурові повіки,

знову

і знову.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Світило

Із циклу «Ніч»

Світило

Є світило спокійне,

світило незмигне.

 — Де?

 — Світило...

у тихій

сонній озерній воді.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Крайка

Із циклу «Ніч»

Крайка

Небесна дорога.
(О, ніч мого кохання,
із малою
пістрявою
пташкою
на квітці лимона.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Camino de Santiago (букв. Дорога Святого Якова) — знаменита паломницька дорога до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела, основна частина якої пролягає Північною Іспанією. А ще іспанці називають так сузір’я Чумацький шлях (що його в Україні звуть також Небесною дорогою), котрий слугував паломникам за вказівник.

Федеріко Гарсія Льорка. Одна зірка

Із циклу «Ніч»

Одна зірка

Ця романтична зірка

(для магнолій

і для троянд).

Ця романтична зірка

зовсім стерялася.

Лалалалі,

лалалала.

(Співай, жабенятко,

у своїй халабудці

із тіней).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)