Дощ
Має дощ таїну незбагненної ніжності
і якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,
прокидається з ним невигадлива музика
і схвильовує душу пейзажу оспалу.
Відчуває Земля лазуровий цілунок,
і ізнову сподіюється міт прадавній,
дотуляються небо й земля стародревні
із незмінною вечора раннього лагідністю.
Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,
святим духом морів нас мирує-помазує,
розливає життя над полями засіяними
і у душу вливає тугу за несказа́нним.
Ностальгія за збутим життям невідбутна,
«Я родився запізно!» — почування фатальне
чи непевна ілюзія неможливого ранку
із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.
В сіризні його ритму відживає кохання,
наше внутрішнє небо тріумфально палає,
але наш оптимізм обертає у смуток
мертвих крапель води на шибках споглядання.
О ці краплі! Вони — безконечності очі
в материнську утоплені білу безкраїсть.
Кожна крапля тремтяча на шибках каламутних
залишає божественну діамантову рану.
Ці поети води наяві прозирають
невідоме іще ні річкам, ні ручаям.
О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,
лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,
тихомирний дощу, ти сама щиросердість,
яка суще вмиває сльозами печалі.
О дощу францисканський, збираєш в краплини
душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!
Як спускаєшся ти по долинах повільно,
рози грудей моїх голос твій розвиває.
Невигадливим співом говориш до тиші,
вітам давню історію оповідаєш.
Моє серце й собі у сльозах виповідує
все записане в його складній пентаграмі.
Я ношу у душі сум дощу супокійного
і покірливий смуток надій, що не справдяться,
є на обрії моїм червоне світило,
однак серце на нього не дає милуватися.
О дощу мовчазний, так деревами люблений,
у солодких хвилюючих звуках піано,
ти даруєш душі ті ж тумани і луни,
які рониш у душу пейзажу оспалу!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)