Із циклу «Циганський романсеро»
Романс про чорну тугу
Присвячується Хосе Наварро Пардо
Порпаються дзьоби півнів
в пошуках зорі ранкової,
коли темним гірським схилом
сходить Соледад Монтойя.
Пахне конями і тінню
її тіла мідність жовта.
З димчастих ковадел грудей
линуть круглі співи-зойки.
«Соледад, кого ти кличеш
в час такий сама-самотня?»
«Кличу того, кого кличу.
Не твоя про се турбота.
Я шукаю свою радість
й ту, кого назву собою».
«Соледад моїх печалей!
Зрештою примчить до моря
кінь, який заїв вудила,
і між хвилями потоне».
«Не напоминай про море,
бо одвічна туга чорна
пророста під шепіт листя
тут, на землях оливкових».
«Яку непозбутню тугу,
Соледад, у собі носиш!
Прикрість губ, чекання прикрість
в соці сліз твоїх лимоннім».
«Туга! Наче божевільна, —
дві коси метуть підлогу, —
кидаюсь із кухні в спальню,
вихором мечусь по домі.
дві коси метуть підлогу, —
кидаюсь із кухні в спальню,
вихором мечусь по домі.
О, ця туга! Я вбираю
плоть гагатову і строї.
Сороченьки полотняні!
Моїх стегон мак червоний!»
«Соледад, ти вимий тіло
жайворовою водою,
упусти у своє серце
спокій, Соледад Монтойя».
Десь внизу ріка співає —
неба й листя літ танковий.
Жовтим квітом гарбузовим
увінчане світло нове.
О, циган одвічна туга!
Туга чиста і самотня.
Смуток потаємних русел
і світань далеких спомин.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітки
Ім’я Soledad у перекладі з іспанської
означає «самотність», а поширене старовинне сефардське прізвище Montoya походить
від слів Monte de Yah — «господня гора».
Ось що писав Льорка про андалусійську тугу:
«Pena [туга]
Соледад Монтойя — це коріння народу
Андалусії. Це не мука, бо той, хто відчуває тугу, може усміхатись, і не
засліплюючий біль, бо через тугу ніколи не плачуть. Це жага без об’єкта, інтенсивна
любов невідомо до чого, із певністю, що смерть, ця вічна домінанта Андалусії,
дихає за дверима».
Romance de la pena negra
A José Navarro Pardo
Las piquetas de los gallos
cavan buscando la aurora,
cuando por el monte oscuro
baja Soledad Montoya.
Cobre amarillo, su carne,
huele a caballo y a sombra.
Yunques ahumados sus pechos,
gimen canciones redondas.
Soledad, ¿por quién preguntas
sin compaña y a estas horas?
Pregunte por quien pregunte,
dime: ¿a ti qué se te
importa?
Vengo a buscar lo que busco,
mi alegría y mi persona.
Soledad de mis pesares,
caballo que se desboca,
al fin encuentra la mar
y se lo tragan las olas.
No me recuerdes el mar,
que la pena negra, brota
en las tierras de aceituna
bajo el rumor de las hojas.
¡Soledad, qué pena tienes!
¡Qué pena tan lastimosa!
Lloras zumo de limón
agrio de espera y de boca.
¡Qué pena tan grande! Corro
mi casa como una loca,
mis dos trenzas por el suelo,
de la cocina a la alcoba.
¡Qué pena! Me estoy poniendo
de azabache carne y ropa.
¡Ay, mis camisas de hilo!
¡Ay, mis muslos de amapola!
Soledad: lava tu cuerpo
con agua de las alondras,
y deja tu corazón
en paz, Soledad Montoya.
Por abajo canta el río:
volante de cielo y hojas.
Con flores de calabaza,
la nueva luz se corona.
¡Oh pena de los gitanos!
Pena limpia y siempre sola.
¡Oh pena de cauce oculto
y madrugada remota!
Балада про чорну тугу
Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
«Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?»
«Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю».
«Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить».
«Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін».
«Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?»
«Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне...
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!»
«Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю».
*
Долиною співа річка,
торочена бірюзою,
квітчається новий день
жовтим цвітом гарбузовим.
Ой туго, туго циганська,
туго щира й одинока,
туго досвітків далеких,
туго схованих потоків!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Романс о черной тоске
Петух зарю
высекает,
звеня кресалом
каленым,
когда Соледад
Монтойя
спускается вниз
по склонам.
Желтая медь ее
тела
пахнет конем и
туманом.
Груди, черней
наковален,
стонут напевом
чеканным.
— Кого, Соледад,
зовешь ты
и что тебе ночью
надо?
— Зову я кого
зовется, —
не ты мне вернешь
утрату.
Искала я то, что
ищут, —
себя и свою
отраду.
— О Соледад, моя
мука!
Ждет море коней
строптивых,
и кто удила закусит —
погибнет в его
обрывах.
— Не вспоминай о
море!
Словно могила
пустая,
стынут масличные
земли,
черной тоской
порастая.
— О Соледад, моя
мука!
Что за тоска в
этом пенье!
Плачешь ты соком
лимона,
терпким от губ и
терпенья.
— Что за тоска!..
Как шальная
бегу и бьюсь я о
стены,
и плещут по полу
косы,
змеясь от кухни к
постели.
Тоска!.. Смолы я
чернее
и черной тьмою
одета.
О юбки мои
кружевные!
О бедра мои —
страстоцветы!
— Омойся росой
зарянок,
малиновою водою,
и бедное свое
сердце
смири, Соледад
Монтойя...—
Взлетают певчие
реки
на крыльях неба и
веток.
Рожденный день
коронован
медовым тыквенным
цветом.
Тоска цыганского
сердца,
усни, сиротство
изведав.
Тоска заглохших
истоков
и позабытых
рассветов...
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Послухати в оригіналі:
Читає всесвітньо відома
іспанська актриса Margarita
Xirgu, яка прославилася, серед іншого, виконанням головних ролей у
п’єсах Льорки. Вона була його другом, працювала разом із ним над його п’єсами, деякі
він написав спеціально для неї
Читає славетна
мексиканська співачка Chavela
Vargas
Читає актор і директор
театру Jose Scalzo Gigliotti
Немає коментарів:
Дописати коментар