Зі збірки «Людські вірші»
Бувають дні, коли мене охоплює...
Бувають дні, коли мене охоплює таке щедре і таке делікатне
прагнення любити, цілувати ніжність ув обидва її лики
і звідкись іздалека, нагальна і невідпорна,
з’являється жага полюбити, будь-що-будь і щосили,
того, хто мене ненавидить, хто шматує аркуш хлоп’яти,
ту, яка плаче, бо плакав він,
і короля виноробів, і невільника вод,
і того, хто ховає свій гнів,
і того, хто пітніє, хто проходить повз мене, хто витрушує себе просто мені у душу.
І від цього моя рука тягнеться пригладити
волосся тому, хто до мене говорить, пожалувати по голові солдата,
поправити великому його сяйво, а мізерному — його значущість.
Я ладен особисто
випрасувати хустинку нездатному плакати,
а коли я сумний чи мені болить моє щастя,
я прагну оточити турботою дітлахів і геніїв.
Мені хочеться допомогти доброму стати трішечки злішим
і кортить всістися праворуч від шульги та прислужитися німому
усім, чим тільки зможу, а також я несамовито бажаю
омити ноги кульгавому
і приспати одноокого ближнього.
О, ця любов, ця жага, така особиста й усесвітня,
людська й релігійна, така давня!
Вона сягає мого волосся,
підіймаючись від споду, від Адамового паху,
і, надходячи здалека, породжує бажання цілувати
у шалик співака
і страдника у його розжарену пательню,
глухого у безсмисне гуготіння у його черепі,
а того, хто вклав у мої груди дещо мною забуте,
у його Данте, у його Чапліна, у плечі.
І я сповняюся бажанням, зрештою,
перебуваючи на упивній межі нестяму
чи коли серце вже не вміщується мені у грудях, о, я волів би тоді
допомогти розреготатися усміхненому,
посадовити пташеня на оголений завийок лиходієві,
лікувати хворих, розлючуючи їх,
купити щось у крамаря,
допомогти убити убивці — жахлива річ! —
і хотів би я був стати добрим до самого себе
в усьому.
6 листопада 1937 р.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
