Ніканор Парра. Автопортрет

Зі збірки «Поезії та антипоезії»

Автопортрет

Погляньте на мене, хлопці,

На цей піджак з обтріпаними вилогами:

Я — учитель у темрявій школі

Із давно посадженим голосом.

(Бо я працюю по сорок годин на тиждень

За принципом «усе або нічого».)

Про що вам каже моє одутле обличчя?

Та на мене дивитися шкода!

І ці черевики бідного пароха

Такі неоковирні та зношені.

Щодо очей, то я за три метри

Не впізнаю власну матір, небога.

Що зі мною? — Та, власне, нічого!

То мало світла, то сонце сліпуче,

То отрута місячних променів.

І усе це — заради чого?!

Заробити на хліб непрощений,

Жорсткий, мов обличчя буржуя,

Зі смаком і запахом крови.

І навіщо ми людьми народжуємося,

Коли як тварини дохнемо!

Через надмірну працю, буває,

Бачу у повітрі предивні форми,

Чую навісні перегони,

Сміх, кримінальні розмови.

Погляньте лишень на ці руки,

На цей вид, мов у трупа, знекровлений,

На волосся ріденькі залишки,

На ці чорні пекельні зморшки!

А я ж колись був як ви,

Молодий, ідеалів сповнений,

Мріяв, грань діаманта шліфуючи

У студентській лабораторії...

І ось я перед вами сьогодні

Тут, за стійкою незручною,

Отупілий від монотонності

Уроків, читаних сотнями.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ніканор Парра дійсно викладав, але не в школі, він був фізиком і математиком і викладав в одному з найпрестижніших навчальних закладів США, Браунівському університеті, відтак багато десятиліть — у Чилійському університеті. А от батько його і Віолети Парри справді був шкільним учителем, часто бував без роботи, тож що таке бідність, родина знала добре.

Ніканор Парра. Уявний чоловік

Зі збірки «Виноградне листя», 1985

Уявний чоловік

Живе чоловік уявний

у будинку уявному

серед дерев уявних

на березі річки уявної

У будинку на стінах уявних —

старі картини уявні

і тріщини давні уявні

то відбитки подій уявних

що у світах ставались уявних

у часи й місяці уявні

Щодня по обіді уявнім

він сходами сходить уявними

на балкон виходить уявний

і споглядає пейзаж уявний

який складається з долини уявної

оточеної горами уявними

По дорозі уявній

надходять тіні уявні

і заводять пісні уявні

на кончину сонця уявного

І місячними ночами уявними

він мріє про жінку уявну

та про її кохання уявне

той самий біль відчуваючи

і ту саму насолоду уявну

і знову тремтить як іздавна

серце людини уявної

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніканор Парра. Поет і смерть

Зі збірки «Виноградне листя», 1985

Поет і смерть

До будинку поета

п’янюща смерть калатає:

відчиняй, старий, бо овечку

біднесеньку тут шукаю

Хворію я, стара шльондро,

гостей, вибачай, не приймаю

Відчиняй, старий хроне,

чи треба двері ламати?

Не здоровіша за тебе

мала топір направляти

От стара крільчиха, кажу ж тобі:

дай спокійно сконати

Ич, вусатий тарганище,

старигане невдячний,

перед смертю ще маєш

виграти мене добряче

Стара п’янюга вдирається

— двері з тряскотом розлітаються, —

в одну мить оголяється,

і старий із нею злягається

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Латина і джаз

Зі збірки «Темрява», 1977

Латина і джаз

Читаю Катулла і слухаю Луї Армстронга, і він вчувається мені

у небесній імпровізації, летять янголи

у латинському серпні Риму із вільними, дуже повільними сурмами,

у вже позачасовому акорді, у гудінні

артерій і пелюсток, аби я пішов із потоком, із хвилями

що виходять із цього стільця, із цього дощаного столу, із цієї матерії,

що ними я і моє тіло є цієї випадкової миті,

коли я чалю шквал цих складів.

Це — народження, розчахнутість звучання, спалах

руху, божевільне коло почуттів, наглість

цього гострого запаху жертовної крови. Рим

і Африка, розкоші й батіг, очарування

празности й гіркий удар весел, шаленство

і занепад імперій, пророцтво

чи смертне хрипіння: ось що таке — джаз,

екстаз

перед крахом, Армстронг; ось що таке — екстаз,

мій Катулле.

Танатос!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Імаго з риданням

Імаго з риданням

1

Забагато пелюсток у цьому шумі, розмальований

вид космосу, турбосклади,

що не потрапляють

у первісний акорд хмар, скільки б

я не терзав своє вухо, скільки б не казав йому: — Помовч,

вухо, треба слухати

оком, думати свої думки іншим фізичним

епіфізом, вільним від солі

сенсу, не бігти свого Бога, бути

самим собою зі своїм Богом, говорити із Ним

неквапливо;

2

            було...

точніше, відчувалося у повітрі,

що мало б вибити третю пополудні

3

коли Він покликав Петра, і Петро увійшов

у ці двері, і сів

на мій стілець, і заходився писати

арамейською, і писав

за мене,

плачучи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Андре Бретонові виповнюється сто років і він чудово почувається

Андре Бретонові виповнюється сто років і він чудово почувається

У ці роковини смерти Бретона ми зібралися разом

і танцювали. Вигукували «За Надю!»,

підкидаючи капелюхи до зірок, а він дивився

на цей балаган і накручував свій годинник

з пилу: «А Вічности-то немає, малі,

Вічности — не існує».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. До безмовности

Зі збірки «Супроти смерти», 1964

До безмовности

О голосе, єдиний голосе: усієї морської западини,

усієї морської западини не вистачить,

усієї небесної пустки,

усієї порожняви краси

не стане, аби вмістити тебе,

і навіть якби людина змовкла і цей світ потонув,

о величносте, ти ніколи,

ніколи не припиниш існувати повсюди,

бо ти перевищуєш час і буття, єдиний голосе,

бо ти існуєш і не існуєш, і майже є моїм Богом,

і майже є моїм батьком, коли я занурений у найнепрозорішу темряву.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. День

День

Аби так наповнити день корінням,

було досить одного дерева.

Аби насочити його золотим і п’янким медом,

вистачило бджоли.

Я приходжу, збираючи каміння на випадок,

якщо мені бракуватиме одного для будівництва вежі,

приходжу із глеками —
раптом нарешті проллється живильна волога.

Мандрівним гніздам для польоту

сьогодні досить єдиного птаха;

аби створити рибу,

нині досить води.

Чудовий день будівель і наведення мостів,

щедрого мукання корів

і ознак дощу.

Смаглий і сяйний день,

що нагадує мені про мій обов’язок співати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Дерева сапоте у Рубелоломі

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Дерева сапоте у Рубелоломі

У селищі Рубелолом стверджують, що старі сапоте

у сельві ростуть тут від часів усесвітнього потопу.

Це спосіб сказати, що, плодоносячи протягом усього

нашого життя, вони залишаються тими самими

і що для того, аби їх виростити, знадобилося б

звикнути до голоду, до несквапності відмін року

і мати достатньо сміливості для ризиків забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Про три великих покликання

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про три великих покликання

Тепер ми знаємо, що повернення до минулих

весен неможливе; що звичка вияснювати речі,

повні суперечностей, є джерелом усякої ясної

свідомости; і що заколотництво з метою змінення

світу є єдиним способом не постаріти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)