Вірш

Марині Генчикмахер

«Крони тополь іще напівпрозорі» —

явивсь і ліг на чистий аркуш вірш.

То, може: «Прорість, мов зелені зорі,

осяяла глибини піль розораних...» —

продовжити, аби було не згірш?

Слова вирують риб’ячими зграйками,

злітають, мов струминки водограйні,

лунають звідусіль пташиним граєм:

весна, весна, лови її скоріш

в тенета строф, у гармонійні сплети

ритмів і рим; терцини чи сонети

складай — та доведи, що ти поетом

назватись годен! — Любий мій, облиш,

облиш, мій друже, ці потуги пражні,

той перший вірш — хіба не бачиш? — справжній,

живий, тремтливий, то чому не скажеш

думкам стривоженим: усе вже тут, тихіш!

Так, рима «сплети — сонети — поетом» є алюзією на Франкове «Голубчики, українські поети...».
Вона опинилася тут випадково, мабуть тому, що я часто звертаюся подумки до того сонету Івана Франка, — адже перекладаю багато сонетів і постійно розмірковую над природою цієї форми, чи радше, цього поетичного жанру. І я лишила її, бо вона чудово вписалася в контекст.
А невдовзі після написання цієї поезії мені на очі трапився сонет Івана Буніна «В Альпах» у перекладі Ігора Качуровського, і в ньому — така сама, свідома чи несвідома, римова алюзія на Франковий сонет: «сонет — сплет — поет».
Міцно сидить Франко у нашій українській підкірці!

Рубен Даріо. Веселим поетам

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Веселим поетам

Цілющих радощів отець, Анакреонте;

Овідіє, мистецький жрець кохання;

Кеведо з чарою життя невичерпанною;

Банвіль, співець Гармонії святої, —

і з вами увесь рід нащадків сонця,

до кого серце рози промовляє,

ті бджоли, що буденність полишають

задля Іметтських гір медвяно-росяних:

весела муза, сміх гучноголосий,

цей винний дух і віршів натовп жвавий

куди миліш мені за тьмяний полиск

романських співів, о натхнені варвари;

і геть летить, Медузу смертоносну

забачивши, мій кришталевий жайвір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. За клясичною легендою, бджоли, які жили на квітучих схилах гірського масиву Іметт близ Атен, виробляли найсмачніший у Давній Греції мед і найніжнішій віск; і навіть рептилії, які водилися у цих горах, втратили отруйність.

Рубен Даріо. Нічна пісня на морі

Нічна пісня на морі

Це човен одаль замрів?

А може, ліхтар чи зірка?

Це човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий,

і хто зна, куди він летить!

Це Венера, красне світило!

А може, душа чи зірка?

Чи то човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий...

і хто зна, куди він летить!

Це вона, Венера — світило,

яке і світич, і зірка,

що вказує шлях в далечінь

і Кохання піднесене мітить

своїм містерійним світлом,

у ночі не лишаючи сліду,

і хто зна, куди летить!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Я вишукую форму...

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Я вишукую форму...

Мов бутон думки, що прагне розквітнути розою,

я вишукую форму, незвісну моєму стилеві,

вона себе явить цілунком, на губи злетілим,

обіймами неможливими Венери Мілоської.

Чекаю видіння Богині, провіщеного мені зорями;

зеленіють пальмові віти на тлі білого перистилю;

а у моїй душі спочиває світло,

наче місячний птах на гладіні маленького озера.

Але — нічого; лиш слово майнуло й тікає,

віддалена флейта невіданих таїн мене причащає

і замріяний човен повільно пливе до крайнеба;

нічого окрім водограю, який безнастанно плаче

попід вікном у Красуні моєї сплячої,

і запитальної шиї великого білого лебедя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)