Пабльо Неруда. Кохання, кохання, хмари...

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

XXIV

Кохання, кохання, хмари...

Кохання, кохання, хмари на вершині небесної вежі,

мов переможні пралі, і усе охоплене синню,

і усе стало зорями: і море, і корабель, і денне світло —

усе це разом відірвалося від землі і здійнялося у повітря.

Приходь, поглянь на воду у черешневих сузір’ях

і на круглий шифр швидкоплинного всесвіту,

приходь, торкнися перебіжного лазурового пломеню,

поспішай, адже пелюстки не квітнуть вічно.

Тут лише світло, безлічі і суцвіття

і відкритий простір, переораний вітром

у пошуках глибинної таємниці піни.

І затоплені у розкішшя небесної синяви,

наші очі загубилися у ній, майже прозираючи

приховані сили повітря, підводні ключі до таємниць.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У модерній іспаномовній поезії 20 сторіччя — у якому було зруйновано усі канони — сонетна форма також звільнилася від своїх жорстких обмежень: її ритм став вільним, розмір довільно збільшується, зменшується, а чи геть руйнується, рима спрощується до асонансу і, зрушивши зі своїх фіксованих місць, вільно блукає віршем чи зовсім зникає; і лише дві сутнісні характеристики сонета залишаються незмінними: строфічна структура (зазвичай 4-4-3-3 як у цьому вірші) та семантична структура зі вступною частиною, розвитком та кульмінацією, яку колись описав для нас Франко у вірші «Голубчики, українські поети». Таким чином сонет майже перетворюється на верлібр. Ось іще один характерний приклад такої поезії: Люіс Карльос Льопес «На пляжі».

Франс Тамайо. Остання уайно

Остання уайно

Земля оберігає личинки,

а повітря — її обертання.

Пролітають легкі зітхання,

мелькають маленькі тіні.

Так співає останню уайно,

до долі звертаючись,

андський холодний вітер!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Уайно — популярний в Андах музичний і танцювальний жанр, переважно доеспанського походження, родом з Перу, але також поширений в Болівії, Еквадорі й на півночі Чилі та Аргентини.

Болівійська уайно: https://youtu.be/8oRoy1CmJcU?si=y95s5WJR1zfnNoHA

Перуанська уайно: https://www.youtube.com/watch?v=BoLZRaM2vfA
Аргентинська уайно: https://www.youtube.com/watch?v=DZ4fLXzhmbQ

Вісенте Уйдобро. Години

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Години

Городисько

Потяг що зупинився посеред рівнини

У кожній калюжі

            сплять безгучні світила

І тремтить вода

Фіранкою під вітром

            Ніч повисла у гаю

У запліснявілій дзвіниці

Мокра пляма на стелі

            Знекровлює зорі

      Час від часу

      На життя падає

                      Ще одна достигла година.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Зеніт

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Зеніт

            Далеко від похилих рівнин

            Голоси дзвонів підносяться у зеніт

Ще учора розіп’ятий у мареві

Я проводив дні за днями

                                       Із відкритими раменами

Між суден які відпливали

Туди, де не знайду своїх слідів.

ЩОСЬ ЗАМКНУЛО МЕНЕ

                                           МІЖ ЧОТИРЬОХ БОРТІВ

Ніч

Паламар

                 Який випадково загасив зірки

Молиться серед воскових дів

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Пароплав

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Пароплав

            Я побачив прекрасну жінку

            Над морем Півночі

Усі води були її косами

Й у її погляді оберненому до пляжів

Зі свистом носився птах

            Хвилі так гуркотали

            Що моє волосся оси́палося

Вона напівлежала спираючись на далечінь

У її животі та грудях ніщо не пульсувало і не билося

Але сльози її були живі

Схилившись над своїми днями

                                                Під трьома сонцями

Я дивився у даль

Туди

Де пароплав-блукалець розтяв надвоє горизонт

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Моряк

Зі збірки «Арктичні вірші»,1918

Моряк

Той птах що здійснює свій перший політ

Віддаляється від гнізда але його погляд звернений назад.

Я покликав вас

Приклавши пальця до вуст.

Я винайшов ігри з водою

На вершинах дерев.

Я зробив тебе найпрекраснішою з жінок

Такою прекрасною що ти шарієшся при заході сонця.

Місяць віддаляється від нас

І скидає на полюс корону.

Я змусив текти річки

Яких ніколи не існувало.

З мого крику народилася гора

І ми затанцювали навколо неї новий танок.

Я зрізав усі рози східних хмар.

І навчив співати сніжного птаха.

Ми уходимо місяця́ми

Що більше не настають один за одним.

Я старий моряк

Який зшиває посічені горизонти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я думаю про них про померлих...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я думаю про них про померлих

Про тих чию загибель я бачив

Про закарбованих у моїй душі

Про тих що досі помирають при моїх очах

Ви продовжуватимете помирати

Аж поки не настане день моєї власної смерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я люблю тебе жінко моєї великої мандрівки...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я люблю тебе жінко моєї великої мандрівки

Як море любить воду

Завдяки якій існує

І має право називатися морем

І може віддзеркалювати небо і місяць і зірки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я безцільно блукав вулицями одного зимного міста...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я безцільно блукав вулицями одного зимного міста

І ніч наді мною

Була такою ж сумною

Як простір між ліхтарнею і покинутим будинком.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе де Еспронседа. Пісня пірата

Пісня пірата

На борту — гармат десяток,

вітер — завжди ходовий,

не пливе по морю бриг,

а ширяє у просторі:

це мій корабель піратський,

що зоветься «Відчайдух»

за відвагу видатну,

знаний усіма на морі.

Місяць мерехтить в воді,

вітер стогне в парусині

і здіймаються повільно

крила — срібло і лазур.

Йде собі з веселим співом

славний капітан піратський,

по бортах — Європа й Азія,

а попереду — Стамбул.

«Ти лети на всіх вітрилах

без страху,

най ні шторми, ані штилі,

ні вітрильники ворожі

з курсу збить тебе не зможуть

і відваги не схитнуть!

Сто разів

ми здобич мали,

а англійці лютували:

не схопить!

Сто народів

ми долали —

ті просили і благали:

„Пощадіть!“

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Б’ються люто і затято

через суші малий клаптик

королі сліпі.

Я ж кордонів не проводжу,

скільки осягнути зможу —

стільки моря нарікатиму своїм.

А як до берега

пристати

забажаю — чий би прапор

там не був,

хто наважиться

оспорить

ті права мої, що в морі

я здобув!

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Треба бачити, як раптом

навтьоки

кидаються, лиш побачать

вимпел мій на видноколі,

знаючи, як швидко морем

бриг летить легкий.

Усе те,

що ми здобули,

нарівно, щоб то не було,

я ділю.

Та красуня —

тільки моя,

знають всі: у цьому спору

не терплю.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені —  і сила!

А море — то вітчизна мила!

Я засуджений на страту!

Та пусте:

моя рея є придатна,

аби суддів тих повісить,

що їх моя удача вірна

на цей бриг тай приведе.

А коли

мене й повісять,

мені вмерти, а чи жити —

все одно!

Я давно

страху не знаю:

вільні люди розбивають

це ярмо.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Налетить борей сердитий —

я і радий:

музика моя — це вітер,

щогл і снастей тремтіння,

стогін темної глибині,

гук: «На абордаж!» і залп гарматний.

Під моря

рев несамовитий,

щогл, і снастей, і вітру

спільний гук

я сплю солодким,

тихомирним

сном, гойдаючись на хвилях

наче в люльці.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. «Хосе Еспронседа в поезії “Пісня пірата” дав гетерометричну строфу з вісімнадцятьох віршів» — так згадує цю поезію Ігор Качуровський у своїй книжці «Строфіка» (стор. 260).

Алехандро Касона. Туман

Туман

Скочуючися з гори,

туман опустився в долину.

Заплутався у дроці,

розкудлався у тополиних вітах,

зачепився за колючки глоду,

розлігся на пасовиськах.

Залишив увесь пейзаж

із зав’язаними очима.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Алехандро Касона. Морська знімка

Морська знімка

У синьому безбережжі

юнги сплять після вахти.

Яка п’яна від рому і моря

їхніх снів географія!

Пов’язь на чорних стегнах,

холодні зорі над пальмами,

змії ув очеретах,

контрабандистські тумани.

Сонця танцюють над кригою,

місяць глядить канібалом,

розбишаки-дельфіни

мчать на острів піратами!..

П’яні і безбережні

юнги сплять після вахти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Маса

Маса

Після бою

до мертвого воїна підійшов чоловік:

«Не помирай, я так люблю тебе!» — промовив до нього.

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Наблизилися двоє і повторили:

«Не полишай нас! Ну ж бо! Повертайся до життя!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Надійшли двадцятеро, сотня, тисяча, п’ятсот тисяч,

вигукуючи: «Стільки любови — і нічого не вдіяти проти смерти!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Мільйони згрудилися навколо нього

і скричали разом: «Лишися, брате!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

І тоді усі люди землі

оточили його; сумний, зворушений труп уздрів їх;

він звівся повільно,
обійняв першого чоловіка; ступив крок...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Голос

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Голос

Не відаю, яка самотня душа,

ідучи вулицею, співає це танго.

Мабуть, така сама, як моя, —

божевільна і самозаглиблена,

відлюдна і палаюча.

Я охоплюю голову руками.

Невидимий співак

віддаляється —

він крокує дорогою,

огорненою м’якістю старих пасовиськ,

а я, замріяна, залишаюся

у чотирьох стінах своєї кімнати.

У цих нескінчених ночах

тепер маю товариша.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Смоква

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Смоква

За недоладну сірувату крону

та листя шорстке і геть негарне

я маю жаль до смокви.

Сотня дерев красує у моєму городі:

округлі сливи,

стрункі лимони,

ґлянсеві апельсини.

Щовесни

усі вони навколо моєї смокви

укриваються квітом.

А вона, сердешна, глядить так сумно

на своє коряве віття,

що не знає тугого пуп’янку...

Тому,

минаючи її, я щоразу промовляю

якомога веселіше і лагідніше:

«Ця смоква у моєму саду —

найпрекрасніша».

І якщо вона чує мій голос,

і якщо мова моя їй зрозуміла,

яка солодкість звиває собі гніздо

у її чутливій деревній душі!

Й уночі,

коли вітер обмахує віялом її крону,

вона, мабуть, розповідає йому,

сп’яніла від насолоди:

«Мене сьогодні назвали гожою!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. На пляжі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

На пляжі

Дивлюся, як люльку смалить
старий вовчара морський,
і мені корабель ввижається
із трикутним вітрилом.

Інше сонце побачити,

пізнати інші світи:

із кріслом своїм розпрощатися,

і відплисти!

Та я і далі стою у моря,
і лиш очі мені убирає обрій —
незбутній мій чин;

а сивий моряк мені оповідає,
картуза у руці тримаючи,
про Пекін...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. З гарячої землі

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

З гарячої землі

Смеркання напливає із-за обрію

хитливим маревом. Ніч підступає звільна,

із позіханнями. Старе сварливе море

безтямно спить у забутті морфійнім.

На все навколо млявість і прокволість

ллють вечора останні тихі відсвіти,

вечора ластівок над жовтим полем,

маленьких крабів і безжурних свірок.

Крила млина б’ють, кректячи, поклони

із тремором нервовим. А повз нього

пара волів ступає кроком мірним;

запряжені у віз, вони течуть дорогою,

несучи в погляді ласкавому і довгому

свою розслабленість меланхолійну.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Зимова пора

Зимова пора

Сміттєві

вихори, що їх здіймає

дикий вітер і жене надбережжям.

Непевна передзахідна ясність

неба кольору

мигдалевої орчати.

І випадковий політ птаха над морем,

над брудною бляхою

моря... А пристань

цієї матової

години туманіє віддалеки

плиткою посивілого шоколаду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Скорса. Король

Зі збірки «Прощання», 1960

Король

Ти — ніхто,

ти живеш тьмяним життям

у заблуканому містечку.

Та раптом одного дня

прокидаєшся Королем.

Віддалені краї, сповнені музики,

у захваті від твоєї доблесті.

Усе, чого ти торкаєшся,

могутній монарше,

осяюється твоєю величчю,

і на твою честь міняться райдугою плюмажі.

А коли Вона усміхається,

води ллються у далеке дитинство,

звідки визирає життя, спрагле і повне мрій,

хлоп’яти, далекого від усього.

Та приходить вітер —

і ось уже все зруйновано:

твоя монархія — розбите скло;

ти живеш у лихому місті,

повному злодійства і розпусти,

і час означає лише,

що твої черевики не переживуть іще однієї зими.

Ти був Королем,

але Ця Жінка більше не усміхається.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Скорса. Пісня для мого дідуся

Зі збірки «Прокляття», 1955

Пісня для мого дідуся

Дідусю,

              ти ніколи не був щасливий.

Ти боявся, що вітер

зруйнує твоє попільне серце.

Пам’ятаю, як одного чорного надвечір’я

ти казав мені своїм білим голосом:

як би я хотів, аби ти не став таким, як я, —

сумним чоловіком.

Дідусю,

життя здавалося тобі нуртом, де кружляють погані сни.

Коли ти думав про бабусю,

тебе палив вогонь, що не випромінював світла.

І коваль Хуан,

і сівач Педро

(ці пташині скелети, із якими ти нині гомониш мовою трави)

також вірили,

що життя — лиш туманний і заплутаний сон.

Дідусю, мені так шкода,

що тобі не був відомий інший колір життя!

Ти чуєш? Ти мене слухаєш?

Сум — помре.

Уже зараз,

як у небі ширяє жайвір,
душа просякає чимось рожевим,

бо цей птах народжений з барви,

якої набуде життя,
коли принижені зведуть голови

і розкрають щастя на скиби, що їх достане усім.

Ти чуєш, ти мене слухаєш?

Він уже горить, той світ,

у якому ти захлинався.

Тож пробач, що тебе полишу,

мене кличуть, вони потребують моїх рук,

аби оточити світ протипожежною смугою.

Та пізніше я повернуся —

як Свобода простягне крила

над моєю зневіреною країною,

я повернуся.

Я повернуся з усіма онуками світу,

навесні,

і бабуся,

і Марія, й Палома,

ми приходитимемо щодня

поливати ділянку зорі, яка нас торкнулася.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Пісня 51. Віршем восьмискладовим

З книжки «Балади і пісні

річки Парана́» (1954)

Пісня 51

Восьмискладовим віршем

чого не оспівати,

як умістилось море

в єдинім складі

короткім, наче віддих?

На спів мені

достатньо цього складу

із морем в нім.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В іспанській слово «море» — односкладове: mar

Пабльо Неруда. Перекотиста брила камінна у воді чи на схилі гірському...

Зі збірки «Небесне каміння», 1970

XIV

Перекотиста брила камінна у воді чи на схилі гірському,

круглобока дочка вулкану,

снігова голубиця...

у русі спадному її форма утратила ярість,

а гора рівночасно утратила смертоносну

загрозливу списоподібність своєї вершини...

і ось, мов небесне яйце, увійшла вона в річку,

і покотилася поміж іншим камінням,

не пам’ятаючи про свою першорідність,

усе далі і далі від інфернального вивергнення.

Так, небесно-гладка, дісталася моря,

досконала, зруйнована до основи,

прекрасна, супокійна і сконцентрована

чистота.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Що таке Пекло?

Що таке Пекло?

 — Що таке Пекло?

Чи жаский у нього лик?

 — Це просто вічності Його

зворотній бік.

Бо пекло —
простягатись в безголов’ї
забувши Господа,
нажаханим Любов’ю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Сервантес. Коли, кохання, лиш замислююсь...

З розділу LXVIII другої частини книги «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

Ілюстрація Люїса Тасо, звідси

Коли, кохання, лиш замислююсь...

Коли, кохання, лиш замислююсь

про заподіяні тобою кари й скрухи,

до смерті мчу щодуху,

гадаючи, що в ній знайду спасіння;

але, добігши краю моря

мого бурхливого, в виду тихої гавані

я відчуваю таку радість,

що цілий світ мені здіймається угору.

Отак життя мене вбиває,

а смерть життям щоразу знову обдаровує.

В які нечувані умови

життя і смерть мене безщасного поставили!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Старі індіанці

Старі індіанці

Старі, дуже старі чоловіки сидять коло своїх кіз,

коло своїх маленьких свійських тварин.

Старі чоловіки сидять побіля ріки,

яка завжди тече повільно.

Перед ними повітря тамує віддих і плин.

Проходячи повз, задивляється на них вітер

і ледь-ледь, обережно, торкається їхніх обличь,

аби їхні серця попелясті не збентежити незумисне.

Старі чоловіки випасають у полі свої гріхи —

це їхня робота єдина.

Випускають уранці, день проводять у забутті,

а надвечір — арканять, і сплять, зігріваючись ними.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Сліпі індіанці

Сліпі індіанці

Ми відкриємо шлях у повітрі

і на ньому зустрінемось,

й закуток відшукаємо тихий

у повітрі — любитися.

У тілах наших жодного променя,

лише пломінь.

У цього кольору тіні — твоє обличчя.

Душа твоя відкидає цю тінь утішну.

Ми відкриємо шлях у повітрі

твоєю долонею ніжною.

Як очам моїм тебе не видіти —

най побачу всім тілом.

Ах! В тілах наших жодного променя,

лише пломінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Буря

Буря

Наш шалений вітер

проноситься між гігантськими пальмами із несамовитим криком

з небес запалених язиками леопардів спадає глухе ревіння.

Наш шалений вітер обвалюється з височини

корені велетів стрясає удар його тіла

з землі виходять скарабеї і самці змій.

Наш шалений вітер вологим шляхом своїм слідує безупинно

він — темний сік вечора якій п’ють дикі бики

він — гріхоспокусник долини.

Чоловіки у мовчанні слухають стогони повітря

із палаючою душею із тілом у височині

із ногами й обличчям із глини.

Молоді індіанки виходять у патіо й розривають на собі сорочки

підставляючи вітрові груди які він заходиться гострити

немов вулканічні вершини.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Хода осені

Зі збірки «Задумливе чоло»

Хода осені

Куди відлітають дрозди — дорогою золотою?..
Куди віддаляються рози — дорогою золотою?..
Куди прямую я сам дорогою золотою?..
Куди, квіти, птахи?.. Куди, осене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія зустрічається також під назвою «Осіння пісня» («Canción de otoño»)

Маріо Бенедетті. Кохаю тебе

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Кохаю тебе

Руки твої моя ніжність

акордів прекрасних звуки

кохаю бо твої руки

працюють задля справедливості

я кохаю тебе бо тобою

усе життя моє сповнене

і коли ідемо пліч о пліч

ми значно більше ніж двоє

супроти намислів лютих

замова моя твої очі

кохаю тебе за твій погляд

яким розсіваєш майбутнє

за голос твій неповторний

завжди із моїм єдиний

кохаю за те що він вміє

закликати до спротиву

я кохаю тебе бо тобою

усе життя моє сповнене

і коли ідемо пліч о пліч

ми значно більше ніж двоє

і за щирість обличчя простого

і за крок твій легкий і вільний

і за те що весь світ болить тобі

і за те що ти є народом

і тому що любов не корона

і не німб моралі лукавої

і тому що з тобою ми пара

і ми на землі не самотні

у моєму раю земному

кохаю тебе в моїм світі

де аби бути щасливими

не потрібно жодного дозволу

я кохаю тебе бо тобою

усе життя моє сповнене

і коли ідемо пліч о пліч

ми значно більше ніж двоє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій) 

Примітка. Ця поезія широко відома в Уругваї. Бенедетті написав її 1973 року в еміграції, коли через свою активну громадсько-політичну позицію змушений був виїхати з країни після встановлення у ній диктатури. Складена ніби у формі звернення до коханої, насправді ця поезія є зверненням автора до його народу. Її було покладено на музику, і уругвайські студенти співали її як гімн боротьби.

Маріо Бенедетті. Людина яка дивиться крізь туман

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Людина яка дивиться крізь туман

Мені як ніколи важко

            описувати дерева і вікна

            а також біль і майбутнє

дзвіниця мовчазна і незрима

            і якби вона заговорила

            свого дзвону гудінням

            то була би подібна

            на меланхолійний привід

роги вулиць втратили гострість

і ніхто уже не сказав би

            що жорстокість існує

кров мучеників є просто

            злоби блідою плямою

як змінює речі туман

у загреб залишилось певності

            не більше аніж у голоти

садизм став верхом іронії

марнославні зробилися провами

            чиєїсь чужої відваги

а скромних не видно зовсім

та знаю я хто є хто

            за цим серпанком невизначености

знаю я де безодня

            знаю де немає бога

знаю де смерть панує

            і знаю де немає тебе

туман не є забуттям

            але передчасним відстроченням

якби ж тільки це зволікання

            не зношувало мої мрії

якби ж тільки цей туман

            не входив у мої легені

і якби ти дівчисько

            виринула із нього

ніби прекрасний спогад

            що обличчям обернеться

і я нарешті дізнаюся

            що полишиш назавжди

            це повітря густе і прокляте

коли твої очі

            зустрінуться з моїми і зрадіють

            моєму прибуттю безперервному.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Людина яка дивиться на землю

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Людина яка дивиться на землю

Як би я бажав іншої долі

для цієї бідної сухої землі

що у кожній грудці несе усю майстерність

і усе мистецтво світу

і пропонує своє розкрите лоно насінню

яке мабуть не з’явиться ніколи

як би мені хотілося

аби тут розлилася повінь

яка би її врятувала

і гаряче просочила своїм сонцем

чи колиханнями своїх місяців

і оббігла її п’ядь за п’яддю

і пізнала її п’ядь за п’яддю

або пролилася ініціююча злива

і залишила їй на обличчі

шрами-рівчаки і багнюку темну й солодку

із калюжами-очима

або у її життєписі

бідної виробленої матері

раптом виникло родюче село

із мотиками і власною історією

і плугами і потом і добрими новинами

і новим насінням з рослин

пророслих зі старого коріння

як би мені хотілося аби нею пишалися

її зеленою вдячністю її живильним оргазмом

і аби колючий дріт прибрав свої колючки

і вона нарешті стала нашою і єдиною

як би мені хотілося такої долі для моєї землі

і аби ти дівчинко

серед рун і колосся

і дихання зелення і провісниць-бджіл

простяглася отам

дивлячись уперше на хмари

а я наблизився повільно і затулив тобі небо.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Стани душі

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Стани душі

                                                                Іноді відчуваю

                                                               себе орлом у повітрі

                                                                                               (з пісні Пабльо Міланеса)

Іноді я відчуваю

себе вутлим пригорком

а іноді величезною

гірською стягою

іноді я почуваюсь

прямовисним бескетом

а іноді я мов небо

блакитне проте далеке

часами я мов джерело

межи скелі високі

а буває мов дерево

із останнім листочком

та сьогодні я просто

тиха лагуна безсонна

із пришибом біля якого

не гойдається човен

маленька зелена лагуна

нерухома й терпляча

у згоді зі своїми рибами

водоростями і мохами

у певності тихомирній:

колись при заході сонця

ти наблизишся і на мене

поглянеш уважним поглядом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Вуличка обіймів

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Вуличка обіймів

Колонада дерев

або нічого / тіні на каменях

таємничі темні пасажі

або нічого / листя у вітрі

її звуть вуличкою обіймів

та не тільки тому що пари

яким ніде більше подітись

тут знаходять притулок

для кохання доступний задаром

її звуть вуличкою обіймів

бо недільними вечорами

тут з’являються двоє

він і вона одинокі

відсторонені і загадкові

наче двоє кораблегинців

і кожне з них обіймає

тіло іншого

мов жилет рятувальний

тож така її назва

данина самотнім обіймам

одчайдушним розпачливим

таким міцним і нестямним

ніби завжди останнім

і на своєму острові

ці двоє геть не знають

що місце де вони обіймаються

звуть вуличкою обіймів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Слово «calle» у назві цієї поезії, так само, як і українське слово «вуличка», має подвійне значення: ним називають і вулицю, і алею.

Маріо Бенедетті. Так мало

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Так мало

Те що ти знаєш

так мало

те що ти знаєш

про мене

знаєш ти

мої хмари

мовчання

і мої жести

знаєш сум

коли з вулиці

я на дім свій дивлюся

і віконниці мого суму

і дзвінок мого суму.

А втім

усе що ти знаєш

щонайбільше нічого

думаєш ти буває

що знаю про тебе

так мало

що знаю я

твої хмари

мовчання

чи твої жести

знаю сум

коли з вулиці

ти свій дім споглядаєш

і віконниці твого суму

і дзвінок твого суму.

Але не завітаєш.

Але не завітаю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Твоє обличчя

Зі збірки «Поезії инших» (1973–1974)

Зі збірки «Кохання, жінки та життя» (1996)

Твоє обличчя

Моя самотність

така велелюдна

така сповнена спогадами

і твоїми обличчями

і далекими прощаннями

і вітальними поцілунками

у першого у останнього

та у інших вагонів

моя самотність

така велелюдна

що я можу її шикувати

мов процесію

за кольорами

габаритами

і обіцянками

за сезонами

і відчуттями

на смак і на дотик

тепер уже зовсім без трепету

обіймаю твої відсутності

і це мені допомагає

якось давати раду

собі із твоїм обличчям

що завжди переді мною

я по вінця тінями сповнений

ночами бажаннями сміхом

а ще лайкою і прокльонами

ось збираються мої гості

наче сни юрмою надходять

із твоїми новими зазлостями

із твоєю нещирістю

я їх геть вимітаю за двері

аби залишитись нарешті

наодинці з твоїм обличчям

яке зберігаю у спогаді

а проте це обличчя

дивиться не на мене

цими очима кохання

які уже не кохають

наче їжа

що свій голод шукає

вони глядять і глядять

і день мій згасає

зникають стіни

і залишається ніч

зникають спогади

і не лишається нічого

уже заплющує очі

це моє твоє обличчя

і існує лише самотність

така спустошена.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Замерзлий місяць

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Замерзлий місяць

У цім одиноцтві

підступнім

спокійнім

у цім одиноцтві
священної сирості

виття вдалині

і жахного мовчання

замерзлого місяця

незмінної пам’яті

ночей не для себе

очей невсипущих

у цім одиноцтві

порожнім

безглуздім

буває можливо

пізнати

кохання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Кітчевий сонет до пані ім’ярек

Зі збірки «Кохання, жінки та життя»

Кітчевий сонет до пані ім’ярек

На усіх перепуттях моєї долі

образ твій ім’ярек невідступно зі мною

і у снах насолоди весною п’янкою

постаєш у години нічного спокою

коли ж сон мій зникає з нічною росою

наяву я продовжую снити тобою

так неначе луною звучиш стоголосою

а чи сотня свічад відбиває твій обрис

тож я знаю і то є моя чеснота

що я певно і щиро та з усією охотою

обиратиму рози твої серед саду старого

не побачиш мене під віконницею чужою

як у море пірну то лише у турбот твоїх море

і твоєї лише ім’ярек забажаю любові.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Благовіст

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Благовіст

Уламок місяця, який уже не сяє,

лиш мріє несміливо. Десь на пристані

матроса спів, журливий і відчайний,

все запинається в тумані виннім.

Море із вигином його котячим

зневажене міцним майдану біцепсом;

воно шумить, на берег набігаючи,

із мірністю строфи олександрійської.

Я думаю про тебе, я кохаю

тебе все дужче, бо мене проймає

сум, бо з маленької дзвіниці лине

плач дзвоника, його квиління ніжне,

а жаби славлять зиму словом пишним

за альфабетом з однієї літери...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Кантути

Кантути

Царська шарлатна квітка,

у Андах народжена,

її барви, в яких грає сонце,

присвячено інкам.

Кожна дівчина

з індіанською кров’ю нестримною

відроджується у ній!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Кантута, або кантуа (Cantua buxifolia), — священна квітка інків, національна квітка Перу та Болівії, високогірна рослина, яка зустрічається лише у цих двох країнах; про неї складено легенди, нею прикрашають померлих, вірячи, що її сік втамовуватиме їхню спрагу під час тривалої мандрівки

Пабльо Антоніо Куадра. Тужіння дівчини над померлим воїном

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Тужіння дівчини над померлим воїном

З давніх давен

небо плаче.

            Та юнак цей — сльоза одинока,

юнак цей — роси краплина.

З давніх давен

смерть кружляє.

            Та новим є твоє мовчання

і незнаним досі є біль мій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

У швидкоплинному часі потоку

роздивляюсь свій лик нерухомий.

Ріка Сходу уносить померлих,

та життя зберігає їх у своєму пливкому свічаді.

            Завтра ти почуєш мій спів

з вуст дівчат,

які сходять

до річки.

            І у водах Сходу

виявляться обличчя,

які сьогодні з’являються у моїй пісні...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сиртакі

— Damn it, boss, I like you too much not to say it. You’ve got everything... except one thing: madness. A man needs a little madness, or else...

— Or else?

— ...he never dares cut the rope and be free.

     Are you angry with me?

— ...Teach me to dance. Will you?

— Dance? Did you say dance?! Come on, my boy!

З фільму «Alexis Zorbas»

Я танцюю сиртакі на пустельному пляжі

й регочусь на все горло, п’ючи вітер п’янкий,

і нічого не треба, і нема що втрачати —

лише сонце і вітер й усміх серця легкий.

Цей танок — чоловічий, в ньому втрати і рани,

в ньому сміх самовільний, повний сили життя,

так танцюють блукальці, моряки і цигане

і, коли мені сумно, так танцюю і я.

Хоакін Пасос. Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

Наче Кармельська Діва,

та народиш дитя,

хлоп’ятко, смагляве і гоже.

Мов у печері глибокій,

та народиш дитя

завтра удосвіта.

Небо стає шарлатним

при народженні сонця,

так і ти народиш дитя,

забарвлена кров’ю.

Тубероза кольору крові,

ти народиш дитя,

кров кольору туберози.

Усе Ніндірі танцюватиме

навкруги твого ложа,

ти народиш дитя —

воно вже танцює у лоні.

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Плавання

Плавання

— Я відпливаю, кохана.

— Коли не візьмеш з собою,

я забуду тебе, капітане.

Капітан на містку дрімає

під укривалом зоряним

і знову чує слова її:

«Коли не візьмеш з собою!..»

Із далекого моря вертає,
зелений папуга на рам’ї.
«...Я забуду тебе, капітане!»

І знов у морі з єдиним другом,
своїм зеленим папугою.
«Капітан, я тебе забула!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку

коником дерев’яним.

Розплющило очі хлопчисько —

а коника і немає.

Тим же коником білим

снить наступної ночі.

Гукає, схопивши за гриву:

«Тепер утекти не зможеш!»

І тої самої миті

хлопчик ізнову прокинувся:

кулачисько стиснене міцно,

а коник, мов хмарка, відлинув!

Лишився в задумі хлопчик:

«Мабуть, насправді коника

і не було ніколи».

Та й більше не снив про нього.

Ось уже він і парубок,

кохання ввійшло в його юність,

і він питає кохану:

«Ти насправді існуєш?»

А ставши старим і сивим,

«Усе — лише сон, — подумав, —

і коник у сновидіннях,

і справжні коні на луках».

Зачувши смерті наближення,

«Ти — сон?» — питає востаннє

у серця свого. Чи збудився?

Хто знає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Не було нікого...

Не було нікого...

— Не було нікого. Вода.
— Нікого? Вода не є кимось?
— Нікого нема. Просто квітка.
— А хіба квітка — ніхто?

— Нікого нема. Лише вітер
повіяв. — То вітер — ніхто?
— Нікого немає. Ілюзія.
— А ілюзія не є кимось?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч

мовчазна і спокійна

колисатиме світ

у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене

після зникнення мого тіла,

за моєю душею шукаючи,

увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось

у відсутності цій подвійній

чекати й леліяти спогади

у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,

легкі зітхання й надії,

і кохання в алеях тихих

під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)