Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч

мовчазна і спокійна

колисатиме світ

у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене

після зникнення мого тіла,

за моєю душею шукаючи,

увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось

у відсутності цій подвійній

чекати й леліяти спогади

у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,

легкі зітхання й надії,

і кохання в алеях тихих

під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Yo no volveré

Yo no volveré. Y la noche

tibia, serena y callada,

dormirá el mundo, a los rayos

de su luna solitaria.

Mi cuerpo no estará allí,

y por la abierta ventana

entrará una brisa fresca,

preguntando por mi alma.

No sé si habrá quien me aguarde

de mi doble ausencia larga,

o quien bese mi recuerdo,

entre caricias y lágrimas.

Pero habrá estrellas y flores

y suspiros y esperanzas,

y amor en las avenidas,

a la sombra de las ramas.

Y sonará ese piano

como en esta noche plácida,

y no tendrá quien lo escuche

pensativo, en mi ventana.

Я не вернусь

Я не вернусь. И в потемках

теплой и тихой волною

ночь убаюкает землю

под одинокой луною.

Ветер в покинутом доме,

где не оставлю и тени,

будет искать мою душу

и окликать запустенье.

Будет ли кто меня помнить,

я никогда не узнаю;

бог весть, найдется ли кто-то,

кто загрустит вспоминая,

Но будут цветы и звезды,

и радости, и страданья,

и где-то в тени деревьев

нечаянные свиданья.

И старое пианино

в ночи зазвучит порою,

но я уже темных окон

задумчиво не открою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)

***

Я не вернусь, и ночью,

молчащей, теплой, спокойной,

весь мир уснет под лучами

своей луны одинокой.

Тела моего здесь не будет,

и войдет свежий ветер

в открытые настежь окна,

чтобы справиться о моей душе.

Не знаю, будут ли ждать меня

из долгой двойной отлучки

и беречь воспоминания

со слезами и поцелуями.

Но будут цветы и звезды,

и вздохи, и надежды,

и поцелуи на улицах

под тенью ветвей и стен.

И опять прозвучит рояль,

как этой спокойной ночью,

но не будет того, кто слушает

задумчиво у моих окон.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Овадия Савича)