Пере-створення форми

Одна з базових вимог до перекладача поезії в нашій традиції — зберегти форму оригінального твору. 

Прагнення зберегти форму я поділяю з усією щирістю, бо вона — невід’ємна складова поезії. Та коли це прагнення перетворюється на вимогу, на практиці це обертається приматом форми: вибудуємо каркас з такою самою кількістю і довжиною рядків, схемою і способом римування, а потім вже якось затрамбуємо туди вміст. Вважається, що майстерний перекладач зможе затрамбувати його, не втративши нічого суттєвого. Ні нюансів думки, ні граційности її викладення, ні просодії мовлення, ні почуття, ні зусилля духу... Пишу і всміхаюся.

Про переклад сонета

Перекладачеві-еспаністові, який багато працює з поезією XX століття і особливо його першої половини, трапляється перекладати чимало сонетів. Здавалося б, де XIV століття, коли сонет набув своєї остаточної форми, а де бурхливе індустріальне століття XX? Чому по всіх инших давніх поетичних формах уже і слід запав, а сонет живе, і не лише як стилізація під старовину — сонети пишуть практично всі провідні еспаномовної поети, навіть верлібрісти. У модернізмі й подальших мистецьких течіях сонет отримує нове життя, набуває безліч варіацій форми, залишаючись при тому самим собою.

Та чим вабить нас сонет і чому він успішно перетривав стільки епох?

Нема ніякої силябіки

А, і ямбів з хореями теж нема. Взагалі ніякої силяботоніки, щоб ви знали. Нема, не існує — усе це чистісінька фікція.

Як добре, що я не філолог. Можу писати казнащо без ризику бути шельмованою, підданою анатемі і позбавленою наукових регалій. Хіба посміються, покрутять пальцем біля скроні тай махнуть рукою.

Але як математик маю обґрунтувать. Отже, гайда на філологічну вечірку неформалів.

Перекладацька традиція

(а також дещо про силяботоніку в Україні і про переваги недосвідчености)

Читаю (вже кілька років насправді) книжку Єлени Калашнікової, в якій вона зібрала біля сотні своїх інтерв’ю з московськими перекладачами («По-русски с любовью. Беседы с переводчиками», 2008). Ґрунтовні, вдумливі інтерв’ю фахівця для фахівців, зібрані, щоб «зафіксувати стан російського перекладу на межі XX-XXI століть». Це неймовірна за своєю культурною цінністю робота — от би хтось зробив таке у нас! Адже старі перекладачі йдуть, уносячи з собою свій досвід, свої роздуми, ідеї, відкриття, молодші працюють кожен сам по собі... про що кожен з них думає? з якими викликами стикається? як працює? з чого виходить у своїй роботі? Якби зібрати цей досвід, це допомогло би просунутися усій перекладацькій спільноті. Адже працюємо ми кожен сам по собі, варимося кожен у своїх думках, але справа, яку робимо, аж ніяк не особиста.

Московська перекладацька традиція, школа, думка, відбиті у цій книжці, непомітно для нас стали нашими власними.

З одного боку, ми самі їх творили, своїм культурним десантом в московію, який відбувався протягом століть з різних причин і на різних рівнях: ми разом з представниками безлічі інших завойованих народів імперії були засмоктані її доцентровим виром і всі разом працювали на московську науку, культуру, і на її переклад зокрема, долучаючись до формування його традиції. 

(Скільки визначних московських перекладачів мають українське коріння? Візьмемо лиш один приклад — Анатолій Гелескул, якого називали королем московських перекладачів-еспаністів: його батько з Кіровоградської області, мати мала прізвище Дзюбенко. То талант якого народу зробив його королем?)

З иншого боку, український переклад в Україні неуникно творився під впливом московської традиції перекладу.

Нотатки про поезію та переклад

Мені хотілося створити цей допис саме сьогодні, 1 січня 2025 року. В перший день дванадцятого року війни і четвертого року її повномасштабної фази. В день, коли я вкотре прокинулася від сирени і вибухів. В день, коли і на фронті, і в моєму рідному місті люди гинули і отримували поранення. Але також народжувалися. Жили. Сварилися і мирилися. Сумували і раділи. Руйнували і створювали. Живімо, радіймо, творімо попри все, щоб кожен день був вартий того, щоб за нього боротися.

Цей допис стане тим, для чого колись було задумано блоґи — веб-щоденником для моїх особистих нотаток.  Я залишатиму тут розрізнені думки, спостереження, цитати, пов’язані з поезією, її творенням та перекладом. З однією з тих речей, які наповнюють моє життя силою. Бо цих думок забагато, і вони губляться у коловороті життя, а мені б хотілося иноді до них повертатися. Усе це я пишу для себе, бо викласти свої думки на папері, нехай і віртуальному, — прекрасна можливість критично їх оцінити чи переосмислити згодом свої підходи.  Це плоди уже понад десятилітнього досвіду — може, щось із цього корисне не лише мені, тому залишаю усе це у відкритому доступі.

Рима у верлібрі?

Вірш, що його наведено нижче, — написаний надзвичайно талановитим, хоч і мало знаним у світі латиноамериканським поетом, — є цікавою та неординарною ілюстрацією до питання про наявність рими у верлібрах.

Якщо подивитися уважно, можна побачити, що це типовий верлібр, який автор розбив на рядки на перший погляд трохи дивно: не так, як його мало би бути логічно розбито відповідно до його сенсу і ритміки, — але так, щоби виявити присутню у нього всередині риму. Коли читаєш цей вірш уголос, промовляєш за природним плином мовлення, і рима — та рима, що звично єднає кінці рядків у класичній поезії, — як і розбивка на строфи, ніби зникає. А все ж її чути.