Ґабріель Альварес де Толедо. До зруйнованого Риму

До зруйнованого Риму
 
Ти впав нарешті, Риме чваньковитий,
піднесений над землі та народи,
пере́д світові вести мав нагоду —
згордив нею, бо важив бу́ти світом.
 
Лежить озія пихи, яку звів ти,
повалена, на твій великий подив,
мов сфера, замкнений в собі від зроди,
ти, Риме, здатний лиш себе́ вмістити.
 
Ти вибрав славу на минуле сперти —
оттим зійдуть на порох твої мощі,
а сором перемоги обезсмертиться;
 
а що буття замкнув ти у собі лише —
і пам’ять тобі час не зможе стерти,
і забуття не вмістить це руйновище.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вако

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Імперські ностальгії»

Вако
 
Я — невидющий коракенке,
який глядить крізь призму страждання,
прив’язаний до Глобуса, подібний
на дивовижний вако, що обертається.
 
Я — самець лами, єдиний, кого поймає
ворожа потреба обстригти
кільця горнів,
які ряхтять безчестям,
спижовані старосвітньою яраві́.
 
Я — пташеня кондора, оскубаного
латинською гаківницею;
ширяю в Андах,
ваблений квіткою людяности,
наче невмірущий Лазар світла.
 
Я — інкський талан, який ятрить себе
серед зграї стерв’ятників Коріканчі,
хрещених фосфатами помилки і цикути.
Порою у моєму камінні
дибляться розірвані нерви мертвої пуми.
 
Сонячні дріжджі;
квасило серця і тіні!
 
Червень 1917
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
Цей твір побудовано на символах і складних образах, і наведені нижче примітки допоможуть краще його зрозуміти
 
Ва́ко — перуанський керамічний виріб доколумбової епохи; такі фігурки й посудини знаходять в інкських похованнях
Кораке́нке — священний для інків барвистий птах, пір’ям якого прикрашалися головні убори інкських імператорів; їхні райдужні барви символізували, що імператор є сином Сонця
Яраві́ — старовинний перуанський музичний жанр, ніжні й меланхолійні пісні, народжені з поєднання музики інків з еспанською поезією трубадурів
Кондор — цей птах є національним символом Перу, як і кількох инших південноамериканських країн, у інків андійський кондор асоціювався з божеством сонця і вважався правителем верхнього світу. «Я — пташеня кондора, оскубаного латинською гаківницею» (в оригіналі — аркебузою, це два дуже подібні види старовиних рушниць, що використовувалися у часи Колумба) — окрім очевидної символіки ці рядки є ніби антитезою до відомої поезії «Сон кондора» (1906) Хосе Сантоса Чокано, у якій кондор описується як величний птах і прекрасний символ Південної Америки
Пума — ця тварина також була священною для древніх інків
Коріканча (храм Сонця) — найголовніший храм імперії інків та область навколо в нього з комплексом релігійних споруд у столиці Куско
Фосфати — Перу є однією з країн, де зосереджені основні світові запаси фосфоритів.
Цикута — згадки про чашу з цикутою (як відсилка до смерти Сократа) не один раз зустрічаються в поезії Вальєхо

Сесар Вальєхо. Чорні герольди

Зі збірки «Чорні герольди» (1918)

Чорні герольди
 
Бувають в житті удари такої сили... Не знаю!
Вони як ненависть Бога; такі, ніби напливає
під ними на душу все вистраждане
і стоїть каламутним наносом... Я не знаю!
 
Вони нечасті; але... пропорюють темні рови
на найлютішому виді, на хребтині наймоцній.
Мабуть, то дикі бахмати варварських орд Атили;
або вони — чорні герольди, Смерти вістовці.
 
То глибокі падіння Христа, що кояться у душі
чарівливої віри, яку богохулить Доля.
Ті кровоточиві удари — тріскіт нашого хліба,
який при пічному заслоні згоряє дочиста.
 
І людина... сердега... сердега! озирається, ніби
хтось її кличе іззаду, плеча торкнувшись рукою,
її очі стають божевільними й пережите усе розтікається,
мов калюжа провини, у її погляді.
 
Бувають в житті удари такої сили... Не знаю!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія є одним з найвідоміших творів Вальєхо. Нею відкривається його перша збірка, що має таку саму назву.

Мігель де Унамуно. Молитва атеїста

Зі збірки «Розарій ліричних сонетів» (1911)

—    «Сонети Більбао»

XXXIX
 
Молитва атеїста
 
Почуй мене, Господь, що не існуєш,
прийми в своїм ніщо мої моління,
адже Ти всякеє своє творіння
оманливою радою даруєш.
 
Ти ж бачиш, яка спрага груди душить.
Ночами, що гіркіші од полину,
як віддаляєшся від нас, так ревно линуть
до твоїх слів солодких бідні душі.
 
Великий Господе! Такий великий,
що лиш Ідеєю ти бути можеш —

світ затісний для сяйва Твого лику.

Я так терплю обік Тебе, мій Боже!

Бо знаю: якби Ти не був марою,
і я б направду існував разом з Тобою.

Саламанка, 26.09.1910
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)