XXIV
Кохання, кохання, хмари...
Кохання, кохання, хмари на вершині небесної вежі,
мов переможні пралі, і
усе охоплене синню,
і усе стало зорями: і море, і корабель, і денне світло —
усе це разом відірвалося від землі і здійнялося у повітря.
Приходь, поглянь на воду у черешневих сузір’ях
і на круглий шифр швидкоплинного всесвіту,
приходь, торкнися перебіжного лазурового пломеню,
поспішай, адже пелюстки не квітнуть вічно.
Тут лише світло, безлічі і суцвіття
і відкритий простір, переораний вітром
у пошуках глибинної таємниці піни.
І затоплені у розкішшя небесної синяви,
наші очі загубилися у ній, майже прозираючи
приховані сили повітря, підводні ключі до таємниць.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Примітка
У модерній іспаномовній поезії 20 сторіччя — у
якому було зруйновано усі канони — сонетна форма також звільнилася від
своїх жорстких обмежень: її ритм став вільним, розмір довільно збільшується, зменшується,
а чи геть руйнується, рима спрощується до асонансу і, зрушивши зі своїх
фіксованих місць, вільно блукає віршем чи зовсім зникає; і лише дві сутнісні
характеристики сонета залишаються незмінними: строфічна структура (зазвичай 4-4-3-3 як у цьому вірші) та
семантична структура зі вступною частиною, розвитком та кульмінацією, яку
колись описав для нас Франко у вірші «Голубчики, українські поети». Таким чином сонет майже перетворюється на верлібр. Ось іще один характерний приклад такої поезії: Люіс
Карльос Льопес «На пляжі».
