Хосе Бергамін. Коли я стискаю долоню...

Коли я стискаю долоню...

Коли я стискаю долоню,

здається, серце у ній стискаю,

а коли її розкриваю,

то ніби тінь із неї тікає

якогось пломеню, наче

політ птаха.

Порожнє небес мовчання

наповнює мене своїм жахом,

мов порожнява маски,

де навіть луни немає,

у стисненій пустоті

моєї руки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Моя поезія...

Моя поезія...

Моя поезія не є ані моєю, ані поезією;

вона — лиш луна мовчання,

яке розлягається між тобою і мною,

коли замовкаємо одночасно.

Коли відчуваємо, як безшелесне,

наче полум’я, загасає

у нашому пустому і темному серці

віршів лунке биття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. І знову цієї ночі...

І знову цієї ночі...

І знову цієї ночі,

Чекаючи на тебе у тиші,

Я заснув, і мені почулося,

Ніби хтось мене кличе.

Голос протяжний, сумний,

Майже на шепіт подібний,

Наче схлипування, обірване

Легеньким поривом вітру.

Досі ніким не чутий

І такий мелодійний;

Здавалося, він віддалявся,

Коли насправді наближувався.

Голос темного вітру,

Що сховався у верховітті,

Від якого тремтіли

Крони в вечірнім світлі.

Голос, який мене кликав

І не хотів мене кликати.

Голос, який, здавалося,

Світ полишить, якщо затихне. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Життя — наша пристрасть...

Життя — наша пристрасть...

Життя — наша пристрасть.

А сенс полягає у істині.

(Та позаяк пошук істини

залюбленим у життя

приносить самі страждання,

сенс у житті ми вишукали).

Життя стало сенсом найвищим.

А істина — нашою пристрастю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Море є просто водою...

Море є просто водою...

Море є просто водою;

Є водою струмок і річка.

Та голос, що у них говорить

І співає, — то не вода, а вітер.

Водою є сніг безшелесний

І світ, скам’янілий у кризі.

Та чарівний у своєму мовчанні

Їхній голос є не водою, а світлом.

Водою є темна хмара,

Бранка небес мандрівна,

Та її тінь, що землею і морем

Блукає, — то не вода: сновидіння.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Старість — то лише маска...

Старість — то лише маска...

Старість — то лише маска,

Зніми її, і побачиш

Душі обличчя дитяче.

Дитинство ступає слідом

За тобою усе життя твоє.

Та крок його неквапливий,

А ти завжди поспішаєш.

І коли настає твоя старість,

У дитинство не повертаєшся,

А просто стишуєш кроки —

І воно тебе наздоганяє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Ти же знаєш так багато...

Ти же знаєш так багато...

Ти же знаєш так багато,

То чому, скажи, літає

Птах, чому росте колосся,

Чом дерева оживають

Щовесни і пишним квітом

Сонце луки убирає.

Чом не замовкає море.

Чому зорі загасають.

У самотності долини

Чому так дзвенить мовчання

Й між плачем своїм і сміхом

Річка заховатись прагне.

Чому вітер не тамує

Пломінь, а лиш відживляє.

І чому дрімає серце,

Як душа не прочинає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)