Мігель де Унамуно. Повертаючись додому

Повертаючись додому
 
Прощаючись, спускаєшся повільно
із мого неба, мжичко, щоб скропити,
дуби, якими мої гори вкрито,
й посіви ярі у моїх долинах.
 
Зичлива, попід вітром суховійним
гори й долини прагнеш напоїти
мого єства й туманом оповити
майбутнє, щоб у віру я поринув.
 
Мати Біская, з рук твоїх зелених
й січних я до посушної Кастилії
рушаю, до обіймів звички ревних,
 
адже шляхи свободи нам не милі,
як подорожнього кохання келих
глузд не скує і душу не окрилить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Народжений у Біскаї (провінції Країни Басків), Унамуно був ректором Університета Саламанки, що у Кастилії.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Пересохла криниця?

***
 
Пересохла криниця?
Чи, може, вода підземна
без світла з його непевністю
спить і сон їй солодкий сниться?
 
Німує свічада безбарвного
мертвий і живий спокій,
і тануть в забутку глибокім
фата-моргани туману.
 
Безпромінна і чиста вода
снить собі у глибинах,
обійнявши пана єдиного,
у темряві непроглядній.
 
27 травня 2031 р.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Молитва атеїста

Зі збірки «Розарій ліричних сонетів» (1911)

—    «Сонети Більбао»

XXXIX
 
Молитва атеїста
 
Почуй мене, Господь, що не існуєш,
прийми в своїм ніщо мої моління,
адже Ти всякеє своє творіння
оманливою радою даруєш.
 
Ти ж бачиш, яка спрага груди душить.
Ночами, що гіркіші од полину,
як віддаляєшся від нас, так ревно линуть
до твоїх слів солодких бідні душі.
 
Великий Господе! Такий великий,
що лиш Ідеєю ти бути можеш —

світ затісний для сяйва Твого лику.

Я так терплю обік Тебе, мій Боже!

Бо знаю: якби Ти не був марою,
і я б направду існував разом з Тобою.

Саламанка, 26.09.1910
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес

 

Зі збірки «Поезії та пісні Андаю», 1928

Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес
 
У степах позабуті руїни,
де колись панувало море, —
твої башти роз’їдено пилом,
Мадріга́ль-де-лас- А́льтас-То́ррес.
Ізабели колиско, могило
дона Хуана, прорість
доленосна в золотій Салама́нці
й А́віли замку скорботному.
Мріє Медіна-дель-Ка́мпо,
— лелеки, й навколо — воро́ни, —
де карались Чезаре Борджіа
і Сан Хуан де ла Крус босоногий.
Чорні північні хмари
тьмарять небо орла двоголового;
Мальдона́до, Бра́во, Паді́лья;
Лютер здалека відговорює.
Дон Себа́стіан Потаємний,
і Кіхот — загадковий королю
португальський, не знати, відкуди
ти з’явився, верткий, мов погодник!..
Фрай Люі́с де Лео́н — самі очі,

й рук останній жест молитовний;
зруйновано тюрму плоті,
і розум поринув у спокій.
Кастилья! Кастилья! Кастилья! —
край чоловіків суворих;
твої замки з’їдає порох,
Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес;
Руїни в сухому ложбищі
величезного колись болота.

Андай, 17-IX-1929
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Андай — муніципалітет у Франції, де Унамуно перебував в екзилі під час Прімо де Рівери.

Мігель де Унамуно. Тіло співає...

Зі збірки «Романсеро вигнання» (1927)

[XXXVII]

Тіло співає...

Тіло співає;

кров виє-клекоче;

земля розмовляє;

море буркоче;

небо німотствує, 

та людина наслухає.

Андай, 05.05.1927

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Моєї Еспанії Господе, справедливість!

Зі збірки «Поеми й пісні Андаю»

Моєї Еспанії Господе, справедливість!

«...за яку я терплю муки аж до ув'язнення, як той злочинець.
Але Слова Божого не ув'язнити!»

(2 Тимофію 2:9)

Моєї Еспанії Господе,

справедливість! свобода правди!

Лиш тоді існує свобода,

коли слово відповідає реальності!

Нехай руки і ноги зв’язують,

затикають рота в’язницею,

говоритиму я мовчанням —

Ти промовиш від мого імени.

Кожне слово, яке  говорить

те, що є, кожне слово справжнє,

слово Господа, — ось істотний

державець моєї еспанськости.

Навіть хрест почав говорити,

як прип’яли до нього Слово;

свобода правди і справедливість —

ось Еспанія Господа!

17 листопада 1929 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Дитина стара...

Дитина стара...

Дитина стара, свою іграшку —
кастильський роман старовинний
я препарувать заходився,
щоб згаяти час тихоплинний.

Та раптом аж відсахнувся

і руку відсмикнув похіпливо:

гучне ридання зірвалося

із нутрощів його тремтливих.

Останки традиції мовної,

мов бовкало дзвону великого,

добули із бронзи священної

«Miserere» і «Ave Maria».

Страждання святої мислі,

слова, повислі на дибі,

цяцьки старої дитини —

мова останків трагічних.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. «Miserere mei, Deus» (Помилуй, Господи), псалом 50, покладений на музику італійським композитором Грегоріо Аллегрі ймовірно в 1630-ті роки; «Ave Maria» (Радуйся, Маріє) — християнська молитва до Діви Марії, на текст якої написано багато музичних творів

Мігель де Унамуно. Той тесля...

Той тесля...

Той тесля, що будинки зводив селищні,

з човна до них говорить,

вони стоять на ріні прибережній,

його гойдають води.

І бриз озерний радісно підхоплює

слова, що з вуст злітають,

і зір, і слух повняться насолодою —

о, раювання!

Щойно народжене для чистого повітря

насіння — мов осанна

гойдається в етеровій колисці,

огорнене світанням.

Аж поки зрештою не впаде в книжку

 — душі трагічна доля! —

воно змішалося з сухою рінню,

його гойдають води.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

У поезії змальовано епізод Ісусової проповіді, про яку розповідається у Євангеліях від Луки (5) та від Матфія (13), Ісус мовить з човна до людей на березі, і в одній з притч його проповіді говориться про насіння, що впало на кам’янистий ґрунт.

У цьому унікальному записі Унамуно говорить про значення живого усного слова:

 «Один французький критик нашої еспанської літератури сказав, що в Еспанії практично немає письменників, самі лише письмові оратори. Мабуть, це правда. Щодо мене, то мені немає нічого гіршого, аніж коли про когось кажуть, що він говорить книжною мовою, — я віддаю перевагу книжкам, які говорять, мов люди.  Важливо, аби люди навчилися читати вухами, а не очима. Слово — живе. Слово  — це те, що спочатку. Спочатку було слово, і в кінці, мабуть, також буде слово. Христос, не столяр, але тесля, що зводив будинки, не лишив по собі нічого написаного; усе створене ним було усним. Я згадую, як він говорив:»

(«Un crítico francés de nuestra literatura española, dijo, que en España, apenas hay escritores, sino oradores por escrito. Acaso es cierto. Por mi parte, nada me molesta más, que oír decir de alguien que habla como un libro, prefiero los libros que hablan como hombres. Y lo que es menester, es que la gente aprenda a leer con los oídos, no con los ojos. La palabra es lo vivo. La palabra es en el principio. En el principio fue el verbo, y acaso en el fin será el verbo también. Cristo, el Cristo, no carpintero sino armador de casas, no dejó nada escrito: toda su obra fue de palabra. Yo recuerdo haber dicho esto:»)

а тоді читає декілька своїх поезій, першою з яких є «Той тесля...»

Мігель де Унамуно. Господові Еспанії

Сонет LXVI. Господові Еспанії

Усі вітчизни —  то найкраща школа

для ідеалу людського братерства,

бо саме у вітчизні б’ють джерела

що живлять віру у загальну долю —

ту віру, яка звернена до Бога

усіх людей. Скрижалі Моїсеєві

являють нам свій смисл потаємний,

як на свій дім ми обертаєм погляд.

Боже Байлена й воїнства всесвітнього,

Господе Ковадонги й Ронсесвальєса,

нехай повсюди, в горах і долинах,

твоє святе ім’я благословляє

її — мою єдину, моє дихання,

мою небесну і земну Еспанію.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Байлен, Ковадонга і Ронсесвальєс — місця великих битв, знакових в історії Еспанії

Мігель де Унамуно. Що таке Пекло?

Що таке Пекло?

 — Що таке Пекло?

Чи жаский у нього лик?

 — Це просто вічності Його

зворотній бік.

Бо пекло —
простягатись в безголов’ї
забувши Господа,
нажаханим Любов’ю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Мене підносиш ти, земле Кастилії

Мене підносиш ти, земле Кастилії

Мене підносиш ти, земле Кастилії,

на своїй зораній, пошерхлій длані

у небо, що палить тебе й відсвіжує,

у небо владне.

Жилава земле, висохла, безхмарна,

сердець і рук неізчисленних мати,

ти на сучасне днів шляхетних давніх

вдягаєш шати.

Куди не глянь, оголені простори,

за обрій перейшовши, ввись сягають,

в твоїй колисці й усипальні — сонце,

як і в твоєму храмі.

На всій протяжності ти вся — вершина,

я тут себе у небі відчуваю

й повітря висей просто в цих пустинях

вдихаю.

Земле Кастилії, якщо достойні тебе

пісні мої, нехай вони лунають

із чистої височини твоєї,

о величний вівтарю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. «Величний вівтар» — цей образ уперше з’являється у книжці Унамуно «Після повернення з вершини» («De vuelta de la cumbre»): «...я відпочивав у підніжжя льодовика, споглядаючи величний амфітеатр, що оточував велике озеро Гредос, і дивлячись, як здіймається переді мною Амеаль-де-Пабло, мов гігантський олтар Кастилії...» («...he descansado al pie de un ventisquero contemplando el imponente espectáculo del anfiteatro que ciñe a la laguná grande de Gredos, y viendo el Ameal de Pablo levantarse como el ara gigante de Castilla...»).

Мігель де Унамуно. Кров мого духу

Кров мого духу

Кров мого духу — ось що мені мова,

і там мені Вітчизна, де лунає

всевладно і свобідно її слово,

що два світи собою напуває.

Був голос Сенеки її притокою

з суворою латиною своєю,

Альфонс із нею відживив Європу,

Колумб подвоїв цілий світ із нею.

Для ста народів є вона ковчегом,

а чи корінням, що тримає древо, —

так нас тримає і живить достоту,

далеких і несхожих — та зріднених.

Сервантес нею нам богонатхненний

Євангеліє дав від Дон Кіхота.

(Саламанка, 10.10.1910 р.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)