Хуана де Ібарбоуроу. Вулиця «Прихисток»

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Вулиця «Прихисток»

Мій пустельний квартал

            М’який від тиші і трав...

Чотирма його сторонами ковзає гамір,

            Але сюди не проникає.

Він мов старенький — меланхолійний,

            Приглухуватий, дрімливий,

Що сидить, склавши долоні на колінах,

            Недвижно і тихо,

            Дивлячись кудись угору.

І мені поволі 

            Передається його меланхолія.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Ода до радости

Зі збірки «Оди звичним речам», 1954

Ода до радости

Радість,

зелений листок,

який впав на підвіконня,

щойно народжена

маленька ясність,

трубний голос слона,

лискуча монета,

а іноді —

зиґзаґ величезної блискавки...

та радше

щоденний хліб,

справджена надія,

розвинене почуття обов’язку.

Я нехтував тобою,

радосте.

І це було нерозважливо.

Місяць

водив мене

мерехтливими стежками,

старосвітські поети

позичали мені окуляри,

і навколо кожної речі

я запалював темний німб,

вінчав чорною короною квітку

і покладав на кохані уста

печальний цілунок.

Але ще не пізно.

Дозволь мені розкаятися.

Я гадав, усе просто:

якщо моє серце

ранила ожина страждання,

якщо дощі

до рубця промочували моє вбрання

у масаковім краю жалоби,

якщо я торкався рани,

замість дивитись на розу,

якщо співчував усім болям —

то я зараджував людям.

Але так не було.

Насправді

я заблукав, і тепер тебе кличу,

радосте.

Ти необхідна мені,

як земля.

Ти — душа полум’яна

вогнищ.

Ти чиста,

неначе хліб.

Гомінка,

мов вода у річці.

І приносиш нам мед

маленькою клопітливою бджолою.

Радосте,

я, похмурий юнак,

уздрів твої безсоромні коси.

І коли вони ринули водоспадом

просто мені у груди,

я подумав,

що це облуда.

Та сьогодні я знову зустрів тебе,

радосте, —

посеред вулиці,

далеко від книжкових премудростей.

То ходімо ж зі мною:

разом,

від дому до дому,

від поселення до поселення,

хто б чим не жив, хто б у що не вірив —

усі мають з тобою зустрітися.

Адже ти —

не лише для мене.

На тебе чекають

на островах і в морях,

у лісах і копальнях.

І не самі лісоруби-відлюдники,

бідні пралі

чи каменярі

зі скуйовдженим волоссям

і царською величчю чіл —

мене із твоїми гронами

зустрічатимуть також і ті,

хто згуртований,

хто об’єднався,

профспілки тартаків і портів,

усі сміливі серця,

усі, хто б’ється разом.

По цілому світі — з тобою!

Зі співом!

З крилатим піднесенням зорь

і ликуванням морської піни!

Я відбуватимусь

разом із усіма,

бо я кожному винен свою радість.

І нехай ніхто не дивується,

що прагну подати людям до рук дари землі,

бо, змагаючись, я усвідомив,

що мій земний обов’язок —

розпросторювати радість.

І я справджую цю свою долю

власним співом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґабріеля Містраль. Поділ

Поділ

Коли підведуть до мене

жінку, що сліпа від зроди,

я промовлю їй тихенько

голосом, сухим, мов порох:

— Сестро, візьми мої очі.

Очі? Так! У горнім краї,

куди йду я, повна світла,

у моїй Вітчизні стане

тіло все — одна зіниця,

мов свічадо всеосяжне,

зірка без повік незгасна.

Із очима на долонях

я ходитиму полями,

і щасливими руками

я провіщене з’ясую

і невидиме пізнаю.

Инша най візьме коліна,

як її пішли снігами,

і покрилися морозком,

і, скуті кригою, заклякли.

Ще одна, візьми ці руки,

коли власні відрубали.

Иншим, на спрагу знеможеним

й голод, я чуття лишаю.

Спожита, немов хлібина,

яку скибами розкраяли,

я розсіюся по світі

і ніколи не з’єднаюсь.

Стане мені легко, ніби

дереву, що ронить віти

зрубані — вони спадають

долі, стовбур оголяючи.

О цей віддих! Ця солодка

плата, схід за вертикаллю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніколас Гільєн. Сенсемайа

Сенсемайа́

Спів-замовляння, щоб убити змію

¡Майóмбе-бóмбе-майомбе́!

Майомбе-бомбе-майомбе!

Майомбе-бомбе-майомбе!

Очі в змії — скляні;

вона обвиває жердину;

з очима скляними жердину;

з очима скляними.

Змія ходить без лап;

змія ховається у траві;

ідучи, ховається у траві,

ідучи без лап.

¡Майóмбе-бóмбе-майомбе́!

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Вдарь сокирою — і помре:

рубай!

Ногою не бий, ужалить,

ногою не бий, утече!

Сенсемайа́, змія,

сенсемайа.

Сенсемайа, з очима,

сенсемайа,

Сенсемайа, із жалом,

сенсемайа,

Сенсемайа, із іклами,

сенсемайа.

Мертва змія не може їсти,

мертва змія не може шипіти,

не може ходити,

не може бігти!

Мертва змія не може дивитись,

мертва змія не може пити,

не може дихати,

не може жалити!

¡Майóмбе-бóмбе-майомбе́!

Сенсемайа́, змія...

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Сенсемайа, завмерла...

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Сенсемайа, змія...

¡Майомбе-бомбе-майомбе!

Сенсемайа, мертва.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Майомбе, бомбе, сенсемайа — негритянські обрядові слова.

Маріо Пайерас. Сьєрра де Чама

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Сьєрра де Чама

Ми прибули у світ,

забутий літаками і птахами.

Протягом двадцяти місяців

наше маленьке військо

тягало сельвою свою величезну валку:

три корабельні щогли,

акробатичну трапецію і дрантиве шатро,

пару старезних слонів,

кита із хвостом, зраненим невдячністю матерії,

та инші вражаючі махині.

Ми, що вижили ув останньому потопі,

маємо навчитися орієнтуватися за спогадами,

бо уже багато місяців від сонця немає звісток

і для того, аби побачити,

як сузір’я Оріона виписує в небі свої піруети меланхолійного аероплана,

потрібно дочекатися старості літа.

А проте

купка голокостих більшовиків

ніколи не була такою близькою до повалення зашкарублого закону,

що керує виробництвом усього світового товару.

І ще дві речі ми засвоїли під час дощу:

будь-яка людська спрага має право принаймні на один великий помаранч

й усяка печаль — на один цирковий ранок,

задля чого життя має коли-небудь уподібнитися до квітки

або пісні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Ґазела про гіркий корінь

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Ґазели»

VI

Ґазела про гіркий корінь

Існує корінь гіркий

і світ тисячі терас.

І найделікатнішій кисті

брами води не розбити.

Куди ти? Звідки? Куди?

Є небо тисячі вікон

 — поле битви воскових бджіл, —

і є корінь гіркий.

Гіркий.

Віддається в ступні

біль з того боку обличчя,

і свіжий стовбур болить

ночі допіру спиляної.

Гризи же свій корінь гіркий,

кохання, мій супротивнику!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)