Як ми, поети перебутні,
й творіння їх зникомі, смертні.
Лише рядок, бува, одвертий,
як мить душі, згадають люде.
Хорхе Люїс Борхес. Епітафія
Епітафія
Ми вже є забуття, в яке поринемо.
Персть первовічная, котра і спомину
про нас не матиме: Адам прикро-червоний
й усі по ньому; котру й ми не стрінемо.
Ми вже — дві дати на могильнім камені:
початку та кінця, тріюмф на лицях
у смерти, розпад гидко-соромітський,
саван, труна та співи поминальні.
Я не настільки нерозумний, щоб триматися
за чарівливі звуки свого імени,
Бо весь у роздумах про ту людину,
яка нічого про земну себе не знатиме.
Під Неба синню, так байдужо тихою,
ці роздуми мені — остання втіха.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Підписатися на:
Дописи (Atom)