Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника (1860)

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Андалусійські пісні

Мігелеві Пісаро
(у неправильній симетрії Японії)

Пісня вершника
1860

Під місяцем чорним,

під місяцем збоїв

співають остроги.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

...Крицеві остроги;

попустив повіддя

збійник нерухомий.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним

бік Сьєра Морена

підпливає кров’ю.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

Підострожуючись,

ніч стискає зорями

свою крупу чорну.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним —

крик! — і ріг великий

самотнього вогнища.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Мігель Пісаро Самбрано (1857–1956) — земляк і друг Льорки, який працював журналістом в газеті «El Sol», а потім з 1922 по 1930 викладав іспанську в Осакському університеті в Японії. Мігелеві Льорка присвятив поезію «Мігель Пісаро».

Сьєра Морена (Sierra Morena) — буквально «Чорна сьєра», так називається 400-кілометровий гірський кряж на півдні плоскогір’я Месета у південній частині Еспанії.

Федеріко Гарсія Льорка. Кавалер...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Кавалер...

Кавалер,
кавалерчику.
У будинку твоїм курять чебрик.

Ти не прийдеш до мене, не зайдеш,
бо на ключ мої двері замкнені.

На ключ із чистого срібла,
до якого пов’язано стрічку.

А на тій стрічці напис є:
«Моє серце далеко».

Не ходи ж на мою вулицю,
не для мене твій дим пахущій!

Кавалер,
кавалерчику.
У будинку  твоїм курять чебрик.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Це правда

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Це правда

Ай, як мені важко

кохать тебе так, як кохаю!

Через оце кохання

мене болить повітря,

серце моє і кресаня.

Хто би купив у мене

шовкову з кресані стьожку

і печаль мою білого льону,

та й пустив на хустки і шалі?

Ай, як мені важко

кохать тебе так, як кохаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вечір

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Вечір

Чи моя Люсія

в ручай ніжки умочила?

Три тополі височезні

і зоря самотня.

Скусане жабнею безгоміння

схоже на серпанок,

поцяткований

зеленими горохами.

Дерево засохле

у ріці

колами розквітло

відцентровими.

А мені над водами примарилась

всміхнена смаглявочка гранадська.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Лісова ожино із корою сірою...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Лісова ожино із корою сірою...

Лісова ожино із корою сірою,

ягодами подаруй своїми.

Кров і колючки. Наблизься, друже.

Як кохаєш, то і я ще дужче.

Тінь і пазелень — твої плоди —

на язик ожино, поклади.

Як би обіймала тебе, милий,

в затінку густих моїх тернин!

Ти куди, ожино?

                               Йду шукати

те кохання, що не хочеш дати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Пісня вершника

Ко́рдова.

Далека й одинока.

Чорна кобильчина, велет-місяць

і сакви, оливами наповнені.

Та коли би навіть шлях я відав,

не дістатися мені до Кордови.

На рівнині, де вітри гуляють, —

рудий місяць і кобилка чорна.

Смерть мене з очей не випускає,

зорить мене із вартівень Кордови.

Ай же, путь-дорога далеченька!

Ай кобилка ти моя хоробра!

Ай же, смерть чатує-жде на мене,

аби не доїхав я до Кордови!

Кордова.

Далека й одинока.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Тополя й дзвіниця

Тополя й дзвіниця

Тополя й дзвіниця.

Тінь жива

і тінь вічна.

Тінь голосів зелених

і тінь самітності.

Вічі у вічі каміння і вітер,

тінь і каміння.

(1925)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня

Пісня

Присвячується Альфредо Маріо Ферейро

Над золотим

піанісимо,

моя тополя

самітна.

Без божевільної

птиці.

Над золотим

піанісимо.

Ріка коло моїх ніг,

врочиста й глибока,

плине,

під золотим

піанісимо.

А на плечах у мене —

вечір,

мов ягнятко,

вовком зарізане,

під золотим

піанісимо.

       (Не друковане) назавжди.
       Монтевідео, 1934.
       День пам’яті Баррадаса.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

  

Примітки

Монтевідео — столиця Уругваю. Альфредо Маріо Ферейро — уругвайський письменник і поет. Рафаель Перес Гіменес Баррадас (1890–1929) — уругвайський художник, який народився і жив у Монтевідео.

Піанісимо — музичний термін, який означає «дуже тихо, ще тихіше, ніж піано».

Федеріко Гарсія Льорка. Начерки

Із циклу «Ніч»

Ніч

(Сюїта для трепетного голосу і фортепіяно)

Начерки

Той путівець

відлюдний…

Той путівець.

Той цвіркунець

безпритульний…

Той цвіркунець.

Калатайло-дзвінець

сам себе колисає…

Калатайло-дзвінець.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Переклади цієї і наступної поезій я вже публікувала колись, але повторюю тут знову, бо вони є першими в циклі «Ніч».

Федеріко Гарсія Льорка. Прелюд

Із циклу «Ніч»

Прелюд

Очі

волові

склеплюються

поволі…

(У стійлі жара.)

Це прелюдія

ночі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Куточок неба

Із циклу «Ніч»

Куточок неба

Зірка

стара

заплющує вибляклі очі.

Зірка

нова

підсинює темряву ночі.

(У горах між синіх сосон

світляки мерехтять.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Всеосяжність

Із циклу «Ніч»

Всеосяжність

Рука бризу

гладить обличчя простору,

знову

і знову.

Зірки

склеплюють лазурові повіки,

знову

і знову.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Світило

Із циклу «Ніч»

Світило

Є світило спокійне,

світило незмигне.

 — Де?

 — Світило...

у тихій

сонній озерній воді.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Крайка

Із циклу «Ніч»

Крайка

Небесна дорога.
(О, ніч мого кохання,
із малою
пістрявою
пташкою
на квітці лимона.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Camino de Santiago (букв. Дорога Святого Якова) — знаменита паломницька дорога до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела, основна частина якої пролягає Північною Іспанією. А ще іспанці називають так сузір’я Чумацький шлях (що його в Україні звуть також Небесною дорогою), котрий слугував паломникам за вказівник.

Федеріко Гарсія Льорка. Одна зірка

Із циклу «Ніч»

Одна зірка

Ця романтична зірка

(для магнолій

і для троянд).

Ця романтична зірка

зовсім стерялася.

Лалалалі,

лалалала.

(Співай, жабенятко,

у своїй халабудці

із тіней).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Мати

Із циклу «Ніч»

Мати

Велика Ведмедиця

підставляє соски своїм зірочкам

горічерева:

гурчить,

гарчить.

Зіроньки мої, ходіть;

манюнії зіроньки!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Спогад

Із циклу «Ніч»

Спогад

Донья Місяць не сходить.

Зі світилами хороводить

і сама із себе сміється.

Місяченько ясненька.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

В іспанській мові слово «місяць» — luna — жіночого роду.

Федеріко Гарсія Льорка. Сиротинець

Із циклу «Ніч»

Сиротинець

І ці зірки безщасні,

оці зірки без світла,

— Як тяжко,

як же тяжко,

як боляче! —

покинуті

у синяві розмитій.

Як тяжко,

як же тяжко,

як боляче!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Комета

Із циклу «Ніч»

Комета

На Сіріусі

є діти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Що хотів сказати цим поет? Можливо, саме те, про що подумала російська перекладачка Наталія Ванханен: що комета подібна на зірку Сіріус (найбільшу з видимих на небі зірок), до якої причеплено хвоста, що перетворив її на повітряного змія, — а хто б міг почепити Сіріусові хвоста, коли б там не було дітлахів? Та в оригіналі поезія складається саме з цих чотирьох слів. Розумійте, як підкаже уява.

Федеріко Гарсія Льорка. Венера

Із циклу «Ніч»

Венера

Відчинися,

сезаме дня.

Зачинися,

сезаме ночі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Долі

Із циклу «Ніч»

Долі

Зоряний простір

відбивається в звуках.

Спектральні ліани.

Хвилеподібна арфа.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Велика печаль

Із циклу «Ніч»

Велика печаль

Неможливо тобі

споглядати себе у морі.

Твої погляди переломлюються,

наче стеблини світла.

Ніч землі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Древо, древо...

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Древо, древо...

Древо, древо,

на сухім вітті — зело.

Миловида дівчина

збирає стиглі оливи.

Стан її обіймає

веж залицяльник, вітер.

Їдуть чотири вершники

на андалусійських кобилах

у довгих темних киреях,

у строях зелених і синіх.

«Їдьмо в Гранаду, дівчино!»

Вона і бровою не здвигне.

Йдуть троє тореадорів

із таліями гнучкими

у помаранчевих строях,

з старосвітськими шпагами срібними.

«Ходімо в Севілью, дівчино!»

Вона і оком не кине.

Як уже вечір засяяв
м’яким фіялковим світлом,

проходив юнак, убраний

в троянди і мирти місячні.

«Ходімо в Гранаду, дівчино».

І йому немає одвіту.

Миловида дівчина

збирає собі оливи

з рукою сірою вітру

навколо стану обвитою.

Древо, древо,

на сухім вітті — зело.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Передмова до перекладу поетичного циклу «Ерос із тростиною»

На тлі решти творчості Федеріко Гарсії Льорки, особливо коли розглядати не лише його поезію, але і драматургію, цей поетичний цикл може здатися дивним — адже поет завжди ставиться до Жінки з ніжністю і співчуттям, її доля, щаслива і сумна, героїчна і трагічна, є одним із лейтмотивів його творчості. Перед багатьма поезіями Льорки стоять присвяти жінкам, з якими його пов’язували теплі дружні стосунки, і навіть маленьким дівчатам — донечкам його друзів, із котрими він спілкувався і товаришував із тою всепоглинаючою, іскристою і сповненою ентузіазму радістю, яка була самою його природою і про яку із таким захопленням розповідали усі, хто його знав.

І раптом жіночий образ стає грубим, відразливим, вульгарним, а тон поета — різким і іронічним. Та якщо звернутися, приміром, до циклу «Поет у Нью-Йорку», усе стає на свої місця. Адже, чутливий до усього чистого і прекрасного, Льорка так само ясно бачив і жорстоку потворність, виродливість сучасного світу, і говорив про неї із силою і відвертістю справжнього поета. «Ерос із тростиною», осучаснене кохання, що втрачає свою духовну сутність, замінюючи її пристрастю жадань і плоті. І лише одна поезія цього циклу, присвячена великому драматургові Лопе де Вега,  — «Серенада» — повертає нас до краси первинної і чистої жіночності, контрастом із рештою поезій циклу іще різкіше виявляючи їх ідею.

Федеріко Гарсія Льорка. Переляк у кафе

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Ерос із тростиною

Переляк у кафе

Пепінові Белльо

З червоної

стала лимонною.

Який у моїй руці

ти побачила намір загрозливий?

Зелених яблук бажав я.

Не червоних...

лимонна...

(Другу ногу поставив на землю

лелека вечора сонний.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Лусія Мартінес

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Лусія Мартінес

Люсія Мартінес.

Затінь червоного шовку.

Твої стегна, мов день,

зі світла у тінь переходять.

Потаємні агати

затьмарюють твої магнолії.

Ось я, Лусіє Мартінес, перед тобою.

Прийшов, щоб уста твої випити

і тебе за волосся витягти

у досвіток скойок.

Тому, що я хочу, і тому, що я можу.

Затінь червоного шовку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Незаміжня на месі

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Незаміжня на месі

Перед ладановим Моісеєм,

немов уві сні.

На тебе дивилися очі бика.

Твої чотки розсипалися.

У цій сукні струмливого шовку,

будь недвижна, Вірхініє.

Віддай грудей своїх чорні дині

меси бренінню.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. У покої

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

У покої

Не хочу бути поетичним,

ні галантним.

Знеможена, на білих простирадлах!

Ти ані снів не знаєш,

ні блиску дня.

Подібно до кальмарів,

осліплюєш, оголена, хмаринкою парфумів.

Кармен.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Ню

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Ню

Олеандр в ночі беззоряній

і ти — так потворно оголена.

Француженки плоть споглядала

мою жовту мапу Іспанії.

Ти була такою негарною

у гіркості олеандра.

Руда і зелений, укрив тебе

таланту мого киреєю.

Зелений й руда, руда і зелений.

Тут ми — інакші є!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

За цією поезією в оригіналі слідує поезія «Серенада», яку я переклала давно. Решта поезій цього циклу опублікована мною в порядку оригіналу.

Федеріко Гарсія Льорка. У Малазі

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

У Ма́лазі

Розкішна Леонарда.

Первосвященницька плоть і біле убрання,

ти схилилася до балюстради

власної вілли.

Відкрита човнам і трамваям.

Берег моря усіяли

чорні торси купальників.

А вгорі на терасі погойдується —

лотос і мушля водночас —

твій зад Церери

із пишномовністю мармуру.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Нічна пісня андалусійських моряків

Нічна пісня андалусійських моряків

     Від Ка́діса до Гібралтару

ой же шлях легкоплинний!

Море мій човен знає

по зітханнях замріяних.

     Ай, дівчи́но, дівчино,

в порту Ма́лаги суден — не злічити!

     Від Кадіса до Севільї —

лимончики в місячнім світлі,

зітхну — і мені у відповідь

гаї розхвилює вітер.

     Ай, дівчино, дівчино,

в порту Малаги суден — не злічити!

     Від Севільї і до Кармо́ни
не зблисне клинок у пітьмі.

Лиш місяць-молодик рогом

ранить струмливе повітря.

     Ай, хлопчино, хлоп’я,

несуть хвилі мого коня!

     Задля солонців померлих

покинув тебе я, мила.

У моїм самотнім серці

сама непам’ять лишилась.

     Ай, хлопчино, хлоп’я,

несуть хвилі мого коня!

     Кадісе, морем повитий,

ти знайшов своє місце.

А ти, Севільє, зведися,

бо потонеш у річці.

     Ай, ді́вчино!

Ай, хлопчино!

Ой же шлях легкоплинний!

У порту суден — не злічити,

а на пляжі смерком вітріє!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)