Із циклу «Пісні»:
Древо, древо...
Древо, древо,
на сухім вітті — зело.
Миловида дівчина
збирає стиглі оливи.
Стан її обіймає
веж залицяльник, вітер.
Їдуть чотири вершники
на андалусійських кобилах
у довгих темних киреях,
у строях зелених і синіх.
«Їдьмо в Гранаду, дівчино!»
Вона і бровою не здвигне.
Йдуть троє тореадорів
із таліями гнучкими
у помаранчевих строях,
з старосвітськими шпагами срібними.
«Ходімо в Севілью, дівчино!»
Вона і оком не кине.
Як уже вечір засяяв
м’яким фіялковим світлом,
м’яким фіялковим світлом,
проходив юнак, убраний
в троянди і мирти місячні.
«Ходімо в Гранаду, дівчино».
І йому немає одвіту.
Миловида дівчина
збирає собі оливи
з рукою сірою вітру
навколо стану обвитою.
Древо, древо,
на сухім вітті — зело.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
Arbolé, arbolé...
Arbolé, arbolé
seco y verdé.
La niña de bello rostro
está cogiendo aceituna.
El viento, galán de torres,
la prende por la cintura.
Pasaron cuatro jinetes,
sobre jacas andaluzas,
con trajes de azul y verde,
con largas capas oscuras.
«Vente a Granada, muchacha.»
La niña no los escucha.
Pasaron tres torerillos
delgaditos de cintura,
con trajes color naranja
y espada de plata antigua.
«Vente a Sevilla, muchacha.»
La niña no los escucha.
Cuando la tarde se puso
morada, con luz difusa,
pasó un joven que llevaba
rosas y mirtos de luna.
«Vente a Granada, muchacha.»
Y la niña no lo escucha.
La niña del bello rostro
sigue cogiendo aceituna,
con el brazo gris del viento
ceñido por la cintura.
Arbolé, arbolé
seco
y verdé.
Примітки
Arbolé — архаїчна форма слова árbol (дерево), а verdé є просто словом verde (зелений) зі зміненим наголосом.
Дослівно заспів «Arbolé, arbolé seco y verdé» перекладається як «Древо, древо сухе і зелене», а приспів «La niña no los escucha» як «Дівчина їх не чує».
Дослівно заспів «Arbolé, arbolé seco y verdé» перекладається як «Древо, древо сухе і зелене», а приспів «La niña no los escucha» як «Дівчина їх не чує».
Виросла оливина
Ех, виросла оливина,
місяцем поливана...
Рве оливки-скороспілки
дівчина чиясь, красуня;
вітер, до дзвіниць зальотник,
з нею пеститься-жартує.
Ідуть верхи мимоїздом
штири браві андалузці,
на них плащі довгі, чорні,
під плащами сині курти:
«Їдьмо, дівча, до Кордови!»
А дівчина їх не слуха.
Іде шляхом троє хлопців,
бикоборців трійко юних,
на них шати жовтожарі,
з боку шпаги срібнокуті:
«Ходім, дівча, до Севільї!»
А дівчина мов не чує.
Ось і вечір вечоріє,
небо червінню малює;
іде юнак, несе квіти,
і троянди, й золотунці:
«Ходім, дівча, до Гранади!»
А дівчині те не в думці.
Рве і рве собі оливки
дівчина чиясь, красуня,
вітер сизою рукою
обіймає стан їй гнучий.
Ех, виросла оливина,
місяцем поливана...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Деревце, деревцо...
Деревце, деревцо
к засухе зацвело.
Девушка к роще
масличной
шла вечереющим
полем,
и обнимал ее
ветер,
ветреный друг
колоколен.
На андалузских
лошадках
ехало четверо
конных,
пыль оседала на
куртках,
на голубых и
зеленых.
«Едем, красавица,
в Кордову!»
Девушка им ни
слова.
Три молодых
матадора
с горного шли
перевала,
шелк отливал
апельсином,
сталь серебром
отливала.
«Едем, красотка,
в Севилью!»
Девушка им ни слова.
Когда опустился
вечер,
лиловою мглой
омытый,
юноша вынес из
сада
розы и лунные
мирты.
«Радость, идем в
Гранаду!»
И снова в ответ
ни слова.
Осталась девушка
в поле
срывать оливки в
тумане,
и ветер серые
руки
сомкнул на
девичьем стане.
Деревце, деревцо
к засухе зацвело.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Послухати в
оригіналі:
Читає друг Льорки, іспанський поет Рафаель Альберті (1902–1999), чиї
поезії ви також знайдете у цьому блозі
Немає коментарів:
Дописати коментар